Український цвинтар у Щипіорно. Залишимо як є?..

Разом з дружиною та її братом запакувались до старого "москвича" та взяли курс на Перемишль.  Заночували в придорожньому готелі, що неподалік кордону. На ранок почалась наша подорож: Перемишль-Тарнув-Краків-Вроцлав і, нарешті, Каліш. Це старовинне польське місто, що має ледь не найбільшу кількість історичних пам'яток у Польщі.  Неподалік від Каліша лежить маленьке сіре село - Щипіорно.

У 1921-1924 роках у Щипіорно був табір інтернованих вояків Армії УНР. Тут діяла православна церква, освітні курси, видавались друком десятки періодичних видань українською мовою. Тут же вмирали від ран та хвороб воїни, для яких Польща "стала союзною тюрмою". У 1922-1923 рр. тут поховали близько 700 воїнів.

Так виглядав пам'ятник воякам Армії УНР, встановлений 1923 року. Фото з музею Української Центральної Ради

1923 року інтерновані вояки, не маючи жодних субсидій, встановили меморіал "Полеглим За Україну". У 1929 році полковник Армії УНР М.К. Стечишин (уродженець Херсонщини) відновив у Щипіорно 187 могил українських вояків. Однак з роками цвинтар було повністю знищено. Поляки стверджують, що це сталося після 1945 року.

Відбудова цвинтаря розпочалась лише 1992 року зусиллями українців Польщі. Позірно в цьому бере участь й уряд міста Каліша.

Оскільки дорога до Каліша була далекою, я встиг собі намріяти багато образів гарного Українського Військового Цвинтаря. Майже ніхто з мешканців міста не знав, де ж ті українці поховані. "Щось десь чув, а де воно..." - відповідали перехожі.

Не без проблем дісталися Щипіорно - депресивного населеного пункту, найбільший соціальний об'єкт якого - діюча в'язниця, оточена п'ятиметровими мурами. Неподалік від тюрми - вул. Українська, на якій стоїть маленький заводик та цвинтар. Останній справляє дуже скромне враження.

Загальний вигляд цвинтаря сьогодні. Фото автора

Коли підходиш ближче, то розумієш: перед тобою руїни, коректно "законсервовані". Ніби так і задумано.

Маленький клаптик землі обнесено мурованим парканом. Біля вхідної брами великий камінь, напис на якому свідчить про те, що українські пластуни та місцева влада відновили цей цвинтар. На кладовищі - пам'ятник, копія встановленого в 20-х роках.

Все, що бачиш далі, викликає бажання бігти з цвинтаря чимскоріш. Стримувало тільки те, що ми приїхали аж із Херсона, витративши на мандрівку купу часу, сил і грошей.

З більш як півтисячі поховань обрубки, чи то залишки хрестів, мають лише кілька десятків. Руїна з євроремонтом: газончик, галька під ногами і... розруха.

За цвинтарем поле, на якому, як розповіла мені старенька пані у крамниці, часом знаходять людські кістки, які вилазять з-під орала.

Це поле теж колись було цвинтарем...

...Їздить трактор, оре землю. Посеред поля - хрест. Він обнесений бетонними стовпчиками, на яких зображено тризуб. Деякі стовпчики повалено, а княжі знаки збиті важким предметом - певно молотом. Польські українці розповідають, що колись цвинтар був у кілька разів більший. Там, де нині пашня, - було чимало поховань.

Після 1945 року знищували не лише хрести з петлюрівськими тризубами, а й проорали все кладовище - кістки змішались до купи. З відновленням цвинтаря віднайдені кісточки переносили туди.

Що робити? На мою думку, цвинтар потребує перенесення в Україну. Адже українська громада через дисперсність поселення у Польші не має змоги регулярно навідуватись на могили воїнів, доглядати їх. Місцева польська влада має безліч інших проблем.

Місцем перепоховання могла б стати земельна ділянка біля траси, що веде на Київ. Скажімо, Київська чи Черкаська область. За зразок можна взятии військовий цвинтар "дивізійників" у Львівській області. Власником такої земельної ділянки могла б стати релігійна громада УПЦ КП, яка б збудувала на тій землі військову каплицю.

В Україні немає жодного військового цвинтаря вояків Армії УНР. Виглядає, що міжвідомча комісія з питань вшанування жертв війни і політичних репресій не зацікавлена в жодних заходах з популяризації української мілітарної історії. Питання: чи хочемо ми, українці, залишити все як є?