Повернення Михайла Грушевського: як це було у 1988-му

5 грудня 1988 р. клуб "Спадщина" проводив вечір, присвячений найвидатнішому історикові України Михайлу Сергійовичу Грушевському. На ласкаве запрошення Інституту Історії АН УРСР до великого залу Секції суспільних наук АН УРСР зібрались члени клубу, працівники інститутів Секції, численні шанувальники академіка М.Грушевського - всього, за моїми підрахунками, близько 800 осіб.

Зал був переповнений: люд сидів не тільки на додаткових стільцях, що були занесені до залу звідусіль, але й на підвіконнях, і просто на сходах, а осіб із двадцять простояло весь вечір біля дверей. Отже, неправда, буцімто наша інтелігенція байдужа до історії України - вона байдужа до тривалої брехні, що десятиріччями видавалася за історію, і дуже уважна до тих заходів, де сподівається почути хоч крихту правди.

З головною доповіддю виступив кандидат філологічних наук Сергій Білокінь. Він загалом повторив тези своєї статті ("Літературна Україна". 21.07.1988 р.), зосередивши увагу на закидах на адресу М.Грушевського, що їх робили у своїх недавніх публікаціях доктори історичних наук В.Сарбей та Р.Симоненко.

С.Білокінь підкреслив, що В.Сарбей не вказав, на підставі яких джерел він вважає Грушевського германським шпигуном і таємним ворогом Радянської влади, що буцімто мав намір розкласти її зсередини. Білокінь закликав В.Сарбея дати конкретні відповіді на ці запитання.

Опонували С.Білоконеві В.Сарбей і Р.Симоненко. Вони також загалом повторили тези своїх публікацій (В.Сарбей "Як нам ставитись до Грушевського?" - "Радянська Україна". - 27.07.1988 р); (Р.Симоненко "Правда історії - вірність історії"- "Комуніст України". - 1988 р. - № 9. - с.76-88).

Так і не почули присутні, з яких же документів В.Сарбей довідався про германське шпигунство М.Грушевського. Це дуже шкода, бо коли ми, сучасники В.Сарбея, можемо спитати в нього самого, то що будуть робити наші нащадки у XXI столітті, як вони перевірятимуть це твердження - я вже не знаю.

Рем Симоненко повторив свою відому тезу: він вважає М.Грушевського найвизначнішим буржуазним істориком, до праць якого треба ставитись дуже обережно. Зараз твори М.Грушевського випущені з в'язниці, тобто спеціальних фондів, їх можна прочитати, а "Історія України-Руси" - це вузько фаховий твір, який може бути цікавим лише для обмеженого кола фахівців-істориків, тому видавати його зараз масовим накладом немає потреби. Така була думка Р.Симоненка.

Наприкінці вечора, під час читання резолюції, я запропонував підняти руки тим, хто хоче мати у власності нове видання "Історії України-Руси". На цей заклик піднявся ліс рук - мало не всі присутні, в усякому разі - переважна більшість.

Київська громадськість, що зібралася у залі, чомусь не схотіла вірити авторитетним поясненням Р.Симоненка про не цікавість творів М.Грушевського. Що ж, якщо вірити, що вона така обмежена й не розуміє, що їй корисне і що шкідливе, то доведеться вжити заходів по її вихованню, - наприклад, замість праць М.Грушевського запропонувати праці Р.Симоненка. Дуже шкода, що не спитали присутніх, чи хочуть вони мати праці Симоненка!

Приємною несподіванкою була блискуча сорокахвилинна імпровізація Ярослава Дашкевича, що буквально захопила публіку. Після закінчення його промови більшість присутніх підвелася зі своїх місць і стоячи аплодувала доповідачеві - це був єдиний випадок за вечір.

Я.Дашкевич звернув увагу на деякі хронологічні уточнення історії України 1917-1918 років і на окремі її аспекти, зокрема: нелогічну поведінку німців у Києві в 1918 році, коли вони скинули свого буцімто агента М.Грушевського й посадили замість нього гетьмана. При цьому я подумав, що німці, напевно, не читали праць В.Сарбея й просто не знали, що М.Грушевський - їхній агент.

Дашкевичу було поставлене запитання - чи не хоче він надрукувати свою розповідь про М.Грушевського, на що Ярослав Романович з властивою йому винахідливістю відповів; "Те, що роблять зі статтею перед публікацією, ви вже бачили" - чим викликав вибух сміху.

Михайло Брайчевський у своєму виступі на запитання "як нам ставитись до М.Грушевського" відповів: "шанувати й пишатися тим, що Україна спромоглася виростити такого визначного історика". Бурхливі оплески свідчили, що така позиція більше до вподоби присутнім, аніж теорія "найвизначнішого буржуазного діяча".

Петро Толочко у своєму виступі відзначив, що підтримує будь-які проекти щодо видання праць М.Грушевського, а як голова Українського товариства охорони пам'яток історії та культури буде підтримувати клопотання про увічнення пам'яті М.Грушевського.

Було ухвалено, що клуб "Спадщина" підготує резолюцію з цього питання й звернеться до Товариства охорони пам'яток.

Я у своєму виступі процитував статтю Федора Шевченка "Про суд історії" ("Український історичний журнал" - 1967, № 2. - с.48, 52): "Бездоганна сумлінність, точність, переконаність і сміливість є найважливішими принципами, якими має керуватись історик на суді історії. Від історії дуже багато залежить, коли й як підготувати справу для суду історії. Часто їх "дипломатична" мовчанка свідчить про неспроможність і несміливість, затягує вирішення справи. Слід пам'ятати, що питання, яке назріло, але не ставиться на вирішення, від цього не зникає".

Цими словами я хотів нагадати присутнім, що - хочемо ми чи не хочемо - а засідання клубу є своєрідним засіданням суду історії, на якому розглядалася справа М.Грушевського. Судячи з дуже кволої реакції аудиторії на ці виважені мудрі слова, присутні не дуже усвідомили свою відповідальність як народних засідателів на цьому процесі, де ведучий вечора Віктор Кулінич був суддею, В.Сарбей та Р.Симоненко - прокурорами, С.Білокінь - адвокатом, Я.Дашкевич - свідком захисту....

Виступ Вадима Скуратівського, який з притаманним йому пафосом і блиском наголосив на гуманізмі як головній рисі М.Грушевського, був зустрінутий бурхливими оплесками. В короткому виступі Волеслав Гейченко, відзначив, що М.Грушевський - політик, є виразник ідей селянства й тому безглуздо вимагати від нього вираження ідей пролетарських. Це було також підтримано публікою.

У заключному слові, підсумовуючи характер засідання в Інституті історії, С.Білокінь процитував слова київського воєводи XVII ст. "Киев есть место особенное", що викликало сміх і оплески - всі зрозуміли, що "особливість" Києва зараз у тому, що тут можна вільно паплюжити М.Грушевського і дуже тяжко його захищати.

Вечір, що розпочався о 19-00, закінчився о 22-45. На ньому присутнім було запропоновано 50 примірників фотографій М.Грушевського та 50 значків з його портретом. Вони розлетілись вмить й далеко не задовольнили попиту на ці невибагливі саморобні ознаки нашої пошани до великої людини.

Джерело: персональний сайт Миколи Жарких