"Великі" з "вітчизняними", досить піаритися на війні!

Ідеологема "Велика Вітчизняна війна" була і залишається "священною коровою" радянського патріотизму. На цьому патріотизмі будує свою історичну легітимність сучасна влада Росії i Білорусі. А віднедавна - і України.

Ідеологема "Велика Вітчизняна війна" була і залишається "священною коровою" радянського патріотизму. На цьому патріотизмі будує свою історичну легітимність сучасна влада Росії i Білорусі. А віднедавна - і України.

Мені, як мешканцю Центральної України, чиї діди загинули в перші місяці війни з волі непутящого керівництва СРСР, як людині, яка знає, що вони не хотіли б, аби історію війни за них писали комуністичні верховоди і політично зобов'язані історики, - нецікава її офіційна версія.

Зрештою, багато-хто із нас сьогодні прекрасно розуміє, що не було ніякого "морального піднесення" у тій війні. Принаймні такого, про яке пишуть радянські підручники.

Давайте спитаємо себе, що морального було у мільйонах невиправданих жертв, коли німецьку військову машину "завалювали трупами" своїх громадян?

Що таке моральне зробила кремлівська влада, наказавши тероризувати підокупаційне населення, грабувати і висилати його на дармову працю після її закінчення?

У чому моральність загороджувальних загонів, фільтраційних таборів, провокацій Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР у західноукраїнських селах? Та хіба тільки в західноукраїнських?

А тактика "випаленої землі" під час відступу? Підірвані разом із людьми виробничі об'єкти, затоплені цілі квартали і населенні пункти внаслідок зруйнованих за наказом гребель... Це - морально?!

Найбільше лицемірство, яке вдалося провернути радянській владі у 1930-1940-х рр., це - відвернути від себе гнів народний за Голодомор і репресії та спрямувати його на "фашистських загарбників". 

Ідеологічна машина "найкращих комуністичних умів" емоційні гасла збуреного населення збирала докупи, обробляла під радянські патріотичні гасла, й тим самим продовжила життя собі і своїм московським бонзам. Згодом вони ж запропонували всім розмиті, розраховані винятково на емоції, поверхові і власне нелюдські чорно-білі історичні схеми пояснення причин, ходу і наслідків "Великої" і "Вітчизняної".

Війна була Великою. Але чи "Вітчизняною"?

Здавалося б, що ще треба? "Страна поднялась" і "мы же победили?!". А переможців, мовляв, не судять. Брехня! Справжні переможці, скривджені і недопущені розказувати "правди війни", якраз і були засуджені. Натомість повилазило зі своїх схронів високе радянське начальство і стало робити собі на війні рекламу...

Сучасна влада у пострадянських республіках майже не змінилася. Розібравши зароблене і збудоване мільйонами, вдаючи перед нами соціальну справедливість, вона продовжує маніпулювати нашими емоціями з приводу "правд" 60-70-річної давнини.

Тим більшим політичним лицемірством виглядають усі її урочисті промови, мілітарі-паради і загравання з ветеранами. Коли ж ми всі, нарешті, зрозуміємо, що у цієї влади немає ніякої ні поваги, ні розуміння допомоги і заступництва?!

Втім, відповіді на те, хто з ким, як і за що воював в Україні у 1941-1945 рр., може дати кожен думаючий громадянин.

Здавалось би, з юридичного погляду націонал-соціалістична Німеччина, напавши у червні 1941 р. на комуно-більшовицький СРСР, учинила акт агресії і вела загарбницьку війну. Відповідно СРСР та його громадяни були змушені вести оборонну війну.

Реально ж обидва тоталітарні режими лише використовували українців у своїй боротьбі. Свідомо, як попервах учасники націоналістичного підпілля, чи несвідомо, як ті, хто просто опинився у кривавій людській м'ясорубці, українці співробітничали з обома тоталітарними режимами.

Як евакуйована українська економіка розвивала російську й казаську

Оскільки спроби відродити українську державу більшовики знищили ще у 1917-1921 рр., а німецька націонал-соціалістична - у 1939-му (згода на окупацію Угорщиною Карпатської України) та 1941-му (погром українських сил, що проголосили Акт відродження Української Держави), українці не мали можливості представляти себе окремою стороною у цій війні.

Отже, з юридичного погляду війна 1941-1945 рр. повинна називатися нацистсько-радянською, а відповідальність за її наслідки несуть обидва тоталітарні режими. І націонал-соціалістичної Німеччини з її терористичною політикою щодо українського населення, і СРСР, з його соціопатичними заходами нищення українців у тилу, на фронті, під окупацією.

Натомість нам постійно пропонують ідеологічний погляд на війну винятково радянського покрою. Складовими цього погляду є "великі головнокомандувачі", "великі подвиги", "великий радянський народ" і безликі "великі втрати".

Цей комплекс великодержавності (насправді ж - неповноцінності) більшовики успадкували ще від імперської Росії. Тому не дивно, що деякі перемоги радянських військ компартія порівнювала, наприклад, із перемогою Петра І під Полтавою, були уведені ордени імені царських фельдмаршалів Суворова та Кутузова.

А щоби народи СРСР дедалі жертовніше ставилися до свого обов'язку, до "Великої війни" була додана "Вітчизняна".

Дарма, що українців нерідко доводилося гнати на цю війну силоміць, бо "за комуни і колгоспи воювати не хотіли". Дарма, що за їхніми спинами стояли загороджувальні загони. Головне, що ще й досі все це називається патріотизмом і, не дай Боже, націоналізмом, та ще й російським! Дарма, що слово "Вітчизна" було просто калькою з російського "Отечество", і власне витісняло традиційне і рідне "Батьківщина".

Спогади читачів УП про фронт і окупацію

Сьогодні знаходиться багато охочих саме міф про "Велику Вітчизняну війну" зробити основою політичної консолідації України. Більшої дурниці годі й шукати! Ця міфологема працює винятково на розкол країни.

Згідно з радянським класичним баченням війни, частина українців (і за логікою речей - їхні нащадки) заплямовані репутацією "зрадників народу" і "німецьких колабораціоністів". Причому йдеться не тільки про формування ОУН та УПА.  Мова також про тих громадян із Півночі, Центру, Сходу і Півдня України, які виживали в умовах німецької та румунської окупації.

Разом це - мільйони і мільйони людей, яким, згідно з радянською ж традицією подавати все у вигляді класової боротьби, протистоять герої радянського штибу і їхні прихильники. Так, у черговий раз формується уявлення про "правильних" і "неправильних" українців.

Хороші українці тільки ті, хто признається до братської спорідненості з росіянами, або ті, хто не цурається радянської спадщини. А далі: "хто не з нами, - той проти нас!".

Проте, найголовніше, що нам усім варто тепер збагнути, трапилося, коли Володимир Путін заявив, що Росія виграла б у Гітлера війну і без України... Російський прем'єр вкотре підігрів націоналістичну істерію своїх громадян, яка завжди базувалася на ненависті до інших народів або ж применшенні їхньої ролі в історії. Дмитро Табачник поспішив парирувати йому, наголошуючи на величезному внеску України у перемогу.

Надзвичайно свідомі росіяни задоволено тішилися, вважаючи, що їхній прем'єр усе правильно сказав, "бо це все в документах є" (звичайно ж, ніхто перевіряти ті документи не буде, та й навіщо, коли за таких розкладів - росіяни хороші, а хохли - дурні?). А ще лояльні до Табачника українці радісно шаленіли, що він захистив "їхній" внесок у "Велику Вітчизняну війну".

Насправді ж, відбулося три речі, які всім варто усвідомити вже сьогодні.

По-перше, російські, а тепер і українські політики вважають військові теми найприбутковішими у плані заробляння власних політичних рейтингів. Ніхто за таких обставин не буде гидувати спекуляціями на моралі і заграваннями з уцілілими ветеранами, їхніми дітьми, онуками, правнуками...

Забути війну. Друга світова не належить до ключових явищ історії?

По-друге, українцям нав'язується історичне бачення війни, опосередковане винятково російським поглядом на неї. Звичайно ж, Москві значно вигідніше полемізувати про "правду історії" з Табачником, ніж з армією українських істориків, сформованих в умовах незалежності.

По-третє, українських громадян почали виховувати у дусі "військової психології". Постійне акцентування уваги на темах війн - Другої світової, афганської, чеченської - формує у підсвідомості людей готовність сприймати стан війни як нормальне явище. Росіяни вже живуть за цим принципом. От тільки не влаштовує декого приспана самостійністю і така не підйомна на конфлікт (ще й бажано внутрішній) Україна.

Події 9 травня 2011 р. у Львові не дали потрібного ефекту "агентам впливу". І це - насторожує. Бо у сучасної влади, через недолугу соціально-економічну політику, нічого не залишилося, окрім піару на війні. У високих кабінетах вирішили святкувати не тільки "кінець війни", а й її початок.

Звертаюся до політиків: припиніть рекламувати війну! Залиште історію історикам і займіться економікою! Досить годувати народ розбратом! Зрештою, для нас усе це - переживання і цінності! А для вас - спосіб маніпуляції і відвертання уваги від розвалу країни.

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"