Спецпроект

Розстріляні на перевалі могли бути прикордонниками Карпатської України

Останки розстріляних людей, знайдених археологами біля Верецького перевалу, могли належати бійцям прикордонного відділу Карпатської Січі на чолі зі Степаном Гинилевичем.

Про це "Історичній Правді" повідомив президент Середовища УГВР, працівник штабу Карпатської Січі (армії Карпатської України - ІП) в 1939 році Євген Стахів.

"Описані ІП останки знайденого чоловіка років 35-50 , з годинником і офіцерською портупеєю, напевно належать Степану Гинилевичу - коменданту охоронного відділу Січі на кордоні з Галичиною, - сказав Стахів. - Їхній відділ стояв на заваді польським диверсантам, які мали влаштовувати акції саботажу новопроголошеній державі".

1939: Проголошення незалежності Карпатської України (ВІДЕО)

За словами Стахіва, у 1939 році він їздив до відділу Гинилевича з інспекцією: "Вони тоді базувалися в селі Торунь (нині Межигірський район Закарпаття - ІП). Гинилевич, син священника з Перемишля, був моїм земляком і ми з ним спілкувалися.

Степан Гинилевич носив портупею і форму поручика Карпатської Січі, мав біля 40 років, тож цілком підходить під опис невідомого офіцера, знайденого у братській могилі у Воловецькому районі Закарпаття.

 Знайдені речі, які могли належати Гинилевичу

Стахів також припустив, що в тій же могилі може бути похований інший боєць прикордонного відділу Карпатської Січі Матій "Мацько" Гасин - брат майбутнього полковника УПА Олекси "Лицаря" Гасина.

Нагадаємо, що археологи комунального підприємства Львівської облради "Доля" (пошук поховань учасників визвольних змагань і жертв воєн та репресій) знайшли на Верецькому перевалі з закарпатського боку дві братські могили людей, розстріляних не раніше другої половини 1938 року. 

 Ще одна братська могила карпатських січовиків (ФОТО)

Свідчення місцевих мешканців і одяг та особисті речі похованих з величезною імовірністю свідчать, що вони були бійцями армії Карпатської України, розстріляними угорськими військами навесні 1939-го.

Євген Стахів - член ОУН з 1934 року, боєць Карпатської Січі, учасник похідних груп ОУН на Східну Україну, засновник націоналістичного підпілля на Дніпропетровщині і Донбасі, один із засновників Української Головної Визвольної Ради, прибічник демократичного крила ОУН, кавалер орденів "За заслуги" і Ярослава Мудрого.

"Це фільм про одне з найбільших жахіть нашої історії" — історик Олександр Зінченко про фільм "Голодомор. Літописці"

До Дня пам’яті жертв голодоморів та 90-х роковин Голодомору 1932-1933 років Суспільне Мовлення презентує документальний серіал "Голодомор. Літописці". Про історії, покладені в основу фільму, та силу проєкту в ефірі Радіо Культура розповідає автор сценарію, історик Олександр Зінченко.

Розвідка УНР в пошуках доказів більшовицьких злочинів

Карна справа Олексія Костюченка відкриває чимало деталей з життя тогочасної української еміграції. Сам Костюченко служив Україні в 1917-1921 роках. З особливою цікавістю слідчі НКВС звертають увагу на його старого знайомого — Володимира Шевченка, колишнього сотника Армії УНР. Ще на початку 30-х, Шевченко активно копав інформацію стосовно Голодомору в Україні 1932-1933 рр., неодноразово нелегально потрапляв на територію УРСР, був тихим та непримітним розвідником Державного Центру УНР в екзилі.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Олена Теліга: очі і серце звернені на Київ

У часописі «Волинь» за 21 вересня 1941 року, № 4а вміщена стаття Олени Теліги «Перед брамою столиці», яка не увійшла до жодного видання її творів, а отже залишається маловідомою. Натомість стаття віддзеркалює головний імператив її життя і творчості - прагнення об’єднати українську націю і повернутися до державного Києва. 22 жовтня 1941 року Олена Теліга повернулася до Києва, щоб більше ніколи його не покинути і за що заплатила власним життя.