Добкіну нагадали, як "регіонал" прославляв нацистського колаборанта

У 2010 році депутат Харківської обласної ради від Партії регіонів Ігор Массалов брав участь у відкритті кіоту (пам'ятного знаку) Борису Штейфону - білогвардійському генералу, який під час Другої світової війни очолював "Російський охоронний корпус" у складі армії Третього рейху.

Про це пише блогер "Кореспонденту" Ігор Черняхівський.

"Це подія, що відбулася в храмі Священномученика Олександра (Московський патріархат), набуває нового змісту у зв'язку з розгортанням Партією регіонів спекуляцій на тему "фашистів" і "прославляння їхніх пособників", - зауважує блогер.

Депутат-"регіонал" Ігор Массалов (під червоною цяткою) на відкритті кіоту генералу Штейфону. Фото: ru.wikipedia.org

За твердженням блогера, Массалов не був виключений з партії після участі в такому заході.

"Тим смішніше виглядають сьогоднішні потуги харківських "регіоналів", які, прагнучи відволікти людей від провальної економічної політики уряду, розкручують тему "фашизму" опозиції", пише Черняхівський.

Як відомо, цього тижня голова Харківської ОДА Михайло Добкін у своєму твіттері, коментуючи відкриття у Харкові пам'ятної дошки мовознавцю Юрію Шевельову, назвав науковця "фашистським пособником".

Варто зауважити, що пост про харківських регіоналів - єдиний запис у блозі Черняхівського.

Борис Штейфон - офіцер і командуючий частинами Добровольчої армії Денікіна у 1918-20 рр, керівник білогвардійського підпілля у Харкові, яке здійнювало терористичні акти у відповідь на більшовицький "червоний терор".

 Генерал Штейфон у німецькій формі

У 1941-45 роках Штейфон був начальником штаба і командиром Російського охоронного корпусу, сформованого у складі Вермахту після окупації нацистами Югославії.

З 1944 р. Російський корпус входив до складу Російської визвольної армії (РОА) генерала Власова. Підрозділ Штейфона воював проти югославських партизанів , а пізніше - проти Червоної армії.

Нагадаємо, у 2011 році партія "ВО "Свобода" хотіла перейменувати вулицю у львівському селі на честь батальйону "Нахтіґаль" - колабораціоністського підрозділу у складі Вермахту.

Як дипломати УНР у Празі на інформаційному фронті воювали

Інформаційна війна – це, звісно ж, не винахід нинішнього часу. Нам часто здається, що ті інформаційні виклики, перед якими ми стоїмо сьогодні, є унікальними з огляду на нові технології, які приніс початок третього тисячоліття. Частково це правда. Сто років тому не існувало ні телебачення, ні інтернету, ні соціальних мереж. Однак вже існували газети і журнали, які були потужною зброєю впливу на громадську думку і позицію еліт.

Сталева труна на вісім персон

17 лютого 1864 року, сто п'ятдесят сім років тому, підводний човен "Hunley" конструкції Горація Ханлі атакував і потопив паровий шлюп "Housatonic" і це була перша в історії успішна атака корабля з глибини. Не надто тямущі в історії люди приписують Жулю Верну купу передбачень, і в тому числі – мало не винахід підводного човна. Це не так, це дуже сильно не так. Чистих передбачень у Жуля Верна дуже мало, а підводних човнів на той час було збудовано вже з десяток.

«Нормалізація» Ґустава Гусака

«Страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами…». Вацлав Гавел дописав текст, котрий отримав назву «Лист Ґуставу Гусакові». Надворі була весна 1975 року, в Чехословаччині панувала «нормалізація», а її незмінним символом був Ґустав Гусак – президент країни та генеральний секретар ЦК КПЧ. Людина карколомної і неоднозначної долі.

Формула краси. Дерев’яні церкви України: втрачене мистецтво?

Українські дерев'яні церкви – це фольклор, тільки в архітектурі. Збудовані переважно безіменними для нас майстрами на замовлення спільноти, громади села – вони могли бути (а могли не бути) шедеврами, але завжди втілювали народну уяву про красу, про велич, про присутність Бога на землі. Можливо тому знищення храмів більшовиками українці сприймали як саморуйнування. Дерев'яні церкви зникали з різних причин (вогонь і вода, шашель і грибок, занепад громади), але саме насильницька, свідома деструкція була найболіснішою – через неприродність втрати.