АНОНС: виставка Харківського літмузею "Власні назви"

Харкіський літературний музей запрошує 29 липня на вуличну виставку «Власні назви».

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Літмузею.

У форматі балачок на лавочках експерти говоритимуть про те, як на нас впливає російська література, чи важливо, чиї імена носять наші вулиці і що ми знаємо про власних письменників. В обговореннях приймуть участь:

- харківський краєзнавець Максим Розенфельд

- літературний критик Євген Стасіневич

- філософ Вахтанг Кебуладзе та інші експерти

Гості обговорять питання подолання колоніального минулого в топонімах міста. Між розмовами на відвідувачів чекає музика від харківського музиканта гурту КН8 Гліба Ковальова.

"Довгий час ми ходимо вулицями, названими на честь Пушкіна, Лермонтова, Бєлінського, Горького, Бажова… Названими не нами, а для нас. Назви вулиць на честь російських письменників поширились у Харкові ще за Російської імперії. А в Радянському Союзі увічнення важливих фігур у топонімах стало нормою впорядкування публічного простору. Як правило, це були фігури росіян.

Називаючи вулиці іменами своїх героїв, імперія маркувала власні кордони. Демонструючи, кому належить цей простір. Вона оточила нас світом своєї, російської культури, витіснивши натомість наші власні назви. Обплутала нас і наше місто вулицями, де викарбувані насправді чужі імена. Так імперія прагнула і прагне привласнити нас, переселити в іншу культуру… та зробити з українців росіян. Якщо у вас — у нас — нема власного, власних назв, то чи є ви — ми — узагалі? Їх не було раніше, та чи має так бути нині?

Ми можемо повернути своє. Попри численні спроби затерти і переписати культурну памʼять, наше залишилося при нас. Світ Пушкіних, Толстих і Достоєвських можна обернути на світ Куліша і Курбаса, Сковороди та Харківських романтиків. Час уже самим вирішувати, в якому місті ми хочемо жити, якими вулицями ходити. На вулицях імені кого цілуватись, гуляти, йти у власних справах. Час повертати власні імена", - йдеться в анонсі.

Відкриття вуличної виставки "Власні назви" відбудеться 29 липня о 14:00 за адресою Театральний сквер, вул. Сумська, 10.
 

Теми

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.

На могилі Алли Горської

2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.