На Дніпропетровщині відкрили пам'ятні знаки воїнам Армії УНР. ФОТО

Благодійний фонд "Героїка" відкрив два пам’ятних знаки на території Дніпропетровської області, присвячених воїнам Армії Української Народної Республіки: меморіальну дошку сотнику Никифору Авраменку та пам’ятник на могилі козака Спиридона Тропка.

У рамках відзначення 120-ліття з дня народження та 40-ліття з дня смерті сотника (капітана) Армії УНР Никифора Авраменка, було відкрито пам’ятну дошку по вулиці Дедишка, 2 у Верхньодніпровську.

Вшанувати легендарного бійця прибули не лише мешканці його рідного Верхньодніпровська, але й гості з Дніпропетровської, Кіровоградської, Запорізької, Київської, Черкаської областей, міста Києва та українці з Польщі.

Меморіальна дошка на честь сотника була відкрита на стіні церкви УПЦ КП у Верхньодніпровську

Галина Авраменко, рідна донька сотника, яка мешкає у Познані, передала до Верхньодніпровська землю з могили батька.

Вшанувати Никифора Авраменка не прибули представники місцевої влади, проігнорувавши запрошення організаторів. Натомість урочисту подію відвідали численні нащадки сотника із Запоріжжя та Кіровограда.

Того ж дня у сусідньому з Верхньодніпровськом селі Дніпровокам’янка фонд "Героїка" відкрив пам’ятник на могилі козака (рядового) Армії УНР Спиридона Тропка, який загинув 1918 р. в бою з махновцям за місто Катеринослав (тепер Дніпропетровськ).

За радянських часів могила дивом збереглись завдяки місцевому селянину Василю Сідаку, який зберіг місце поховання воїна у його рідному селі. Спогади родини Сідаків зібрав краєзнавець Сергій Злючий.

У 2013 році науковець Олег Репан віднайшов у фондах Державного архіву Дніпропетровської області відомості про смерть та похорон Спиридона Тропка, за якими вдалось встановити точну дату загибелі козака.

Завдячуючи допомозі жертводавців та численних волонтерів: представників Верхньодніпровського козацтва і січеславських свободівців – на могилі бійця вдалось встановити петлюрівський хрест.

Фото: фонд "Героїка"

"Своєю діяльністю ми прагнемо донести до людей не лише історичну правду, - підкреслив керівник фонду "Героїка" Павло Подобєд. - Допоки українці цуратимуться тих, хто поставив на перше місце батьківщину, а не гроші і маєтки – доти ми заслужено житимемо в державі безправ’я та свавілля".

Благодійний фонд "Героїка" - громадський рух, який ставить на меті відродження українських військових поховань, встановлення пам’ятників та пам’ятних знаків на честь борців за незалежність України.

Від часу появи (2010 р.) "Героїка" встановила більше 20 монументів та пам’ятних знаків у Києві, Херсонській, Рівненській, Івано-Франківській, Черкаській, Тернопільській, Хмельницькій та Київській областях.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.