АНОНС: У Музеї Івана Гончара відкриється перша в Україні виставка "борисівських" ікон

21 грудня в Музеї Івана Гончара відкриється виставка "Борисівська ікона. Українська ікона слободи Борисівка кін. ХІХ – поч. ХХ ст.".

Про це "Історичній правді" повідомлили в Музеї Івана Гончара.

Автором ідеї та куратором виставки є ієродиякон Януарій (внук фундатора музею – Івана Гончара). Саме він придбав і передав до Музею Івана Гончара 250 ікон. Музейні працівники очистили ікони від бруду і пилу, і відтепер є змога побачити на виставці їхню неповторну красу.

 

У пошуках зразків "борисівських" ікон ієродиякон Януарій за чотири роки обстежив 100 сіл. Він мандрував містами і селами Чернігівщини, Київщини, Одещини, Черкащини.

Слобода Борисівка (нині територія РФ, Бєлгородська область) – в минулому український іконописний центр, що був розташований на історичних землях Слобожанщини.

Борисівський іконописний промисел був унікальним явищем не лише щодо випуску масової продукції (307 тис. ікон на рік), а й в оригінальності техніки іконопису, декору, іконографічному потрактуванні. Борисівська ікона пізнавана і неповторна.

 

У наші дні російські дослідники презентують борисівську іконописну традицію як явище російської культури, проте це не відповідає дійсності, адже етнічний склад слободи і первісна територіальна приналежність (Охтирський полк, потім Харківське намісництво) дозволяє впевнено віднести борисівську ікону до художнього явища української культури.

На презентації виставки прозвучать псалми та колядки у виконанні фольклорних гуртів.

21 грудня, п'ятниця, 18.00

Місце: Музеї Івана Гончара (вул. Лаврська, 19).

Вхід на відкриття виставки вільний.

Виставка діятиме до 25 лютого 2019 року.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.