Долі цих двох блискучих композиторів перетнулися у щасливий для обох, сповнений надій і планів момент життя. Сталося це рівно 250 років тому – 15 травня 1771 року. Цього дня Йозеф Мислівечек та Максим Березовський складали іспит в Болонській філармонічній академії.

Телеведучий державного телебачення Чехословаччини, сидячи на невиразному блакитному тлі в студії, так само невиразно вичавив з себе повідомлення: «Сьогодні в Стокгольмі вручили Нобелівську премію з літератури також народному митцеві Ярославові Сейферту». Надворі був 1984 рік, і реверанс Нобелівського комітету в бік письменника соціалістичної Чехословаччини був для пізньо-тоталітарного режиму радше проблемою, ніж визнанням

«Страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами…». Вацлав Гавел дописав текст, котрий отримав назву «Лист Ґуставу Гусакові». Надворі була весна 1975 року, в Чехословаччині панувала «нормалізація», а її незмінним символом був Ґустав Гусак – президент країни та генеральний секретар ЦК КПЧ. Людина карколомної і неоднозначної долі.

Зал національного театру в Празі був вщерть заповнений. Сотні провідних діячів чехословацької культури напружено вдивлялися в глибину сцени, де сиділа президія. За спинами сивочолих культурних функціонерів на оксамитовому фоні височів напис «За нові творчі здобутки в ім’я соціалізму та миру». За кафедрою біля президії стояла заслужена діячка культури Іржіна Шворцова і металевим голосом чеканила резолюцію від імені зборів: «… ми зневажаємо тих, хто будь-де в світі (але й в нас знайшлася групка таких відступників та зрадників!) через нестримну погорду, зверхню марнославність, егоїстичний інтерес чи просто за мерзенні гроші відриваються та ізолюються від життя свого народу, його інтересів і стають інструментом антигуманістичних сил імперіалізму…».

Мілан сидів за фортепіано в просторій кімнаті світлого приватного будинку. Малому Міланові ще не було й десяти років, проте музикою він займався з раннього дитинства. Хлопець імпровізував на двох акордах. Раптом до кімнати зайшов роздратований батько, відомий музикант Лудвік Кундера. Він взяв сина на руки й відніс до сусідньої кімнати, де залишив малого під столом, не приховуючи свого роздратування. Лудвік не терпів дилетантства, а імпровізація на двох акордах була саме дилетантством. Його син, Мілан Кундера, засвоїв цей урок на все життя.