Мілан Кундера

Мілан сидів за фортепіано в просторій кімнаті світлого приватного будинку. Малому Міланові ще не було й десяти років, проте музикою він займався з раннього дитинства. Хлопець імпровізував на двох акордах. Раптом до кімнати зайшов роздратований батько, відомий музикант Лудвік Кундера. Він взяв сина на руки й відніс до сусідньої кімнати, де залишив малого під столом, не приховуючи свого роздратування. Лудвік не терпів дилетантства, а імпровізація на двох акордах була саме дилетантством. Його син, Мілан Кундера, засвоїв цей урок на все життя.

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.


Біографія Мілана Кундери сповнена білих плям та свідомих містифікацій. Кундера захоплювався сміховою культурою Ярослава Гашека та містичністю Франца Кафки, тому "жарти", перекручування чи свідоме введення в оману є неодмінною частиною навіть тих нечисленних інтерв'ю та текстів, в яких Мілан Кундера розповідає про власне життя.

У дитинстві визначальний вплив на Мілана Кундеру мав батько. Майбутній письменник відверто розповідав про Лудвіка Кундеру, відомого музиканта, котрий тяжів своїм авторитетом та формував культурні смаки сина.

Лудвік Кундера походив з багатодітної сім'ї з моравського регіону. Змалку Лудвік фанатично захопився музикою, його кумиром став місцевий композитор Леош Яначек, чия музика неодноразово звучатиме в романах його сина Мілана.

Кундера-старший будував музичну кар'єру, проте Перша світова війна внесла власні корективи. Лудвік поїхав на фронт, потрапив в полон і так як і більшість чехів на російському фронті, записався в ряди чехословацьких легіонерів.

У 1920 році, на відміну від більшості поверненців, Лудвік поїхав не в Прагу, а в рідне Брно. Емоційний зв'язок з містом та відчуття протистояння Праги та Брно, було чи не визначальним для Кундери-старшого.

 
Батько, Лудвік Кундера, перший ректор Консерваторії міста Брно JAMU 
Джерело: blesk.cz

Конкуренція найбільших міст Чехії та Моравії є традиційною, і не завжди доброзичливою. Мілан Кундера в одному інтерв'ю з шістдесятих років стверджував:

"У Брно можуть вирости літературні історики, художники, композитори, скрипалі, вони можуть все життя активно діяти тут … проте, яке б хороше враження це не справляло, вони не доходять до всенародної свідомості. Тому, що його мозком є Прага."

Така позиція породжувала постійне бажання доводити пражанам свою якість, і доки Мілан Кундера залишався в Чехословаччині, його зв'язок з рідним містом був вкрай сильним. У Празі письменник залишався "чужим серед своїх".

Впродовж 1920-1930-х років батько майбутнього письменника проявляв феноменальну працелюбність та енергію. Лудвік Кундера жив в коловороті концертів, рецензій, теоретичних статей та педагогічної діяльності. Музика була пристрастю Кундери-старшого, працездатність принесла свої плоди.

Кундера дедалі більше займався музичною педагогікою, в другій половині 1930-х авторитетний музикант та критик приймав державні кваліфікаційні іспити в музичних педагогів. На думку перфекціоніста Лудвіка Кундери, низький рівень педагогіки та "вільнодумство" в музичних спеціальностях, потребувало залучення держави. Уявлення про централізоване втручання держави в різні сфери життя Кундера-старший не вигадував сам – поруч з Чехословаччиною існував яскравий приклад такої політики – СРСР.

Сентимент Лудвіка Кундери до російської культури був природнім. Ще зовсім юним солдатом він воював в Росії та Україні, де досконало вивчив російську мову. Російська культура дала світові ряд модерних композиторів, чиї твори постійно виконував на власних концертах Кундера–старший.

Більшовицький переворот не змінив російських сентиментів чеського музиканта, радше навпаки. У 1937 році Лудвік Кундера поїхав до Києва, де намагався домовитись про постановку опери свого кумира Леоша Яначека в місцевих театрах. Під час цієї поїздки музикант заглянув й до Москви та Петербургу.

Кундера потрапив в СРСР в час Великого Терору, проте, як і багато інших західних інтелектуалів, привіз додому лише ілюзії та враження від "Потьомкінських сіл", декорацій, котрі виставляли перед західними гостями радянські керівники.

Не лише музикою жив в цей час Лудвік Кундера. 17 серпня 1928 року музикант одружився з Міладою Яношіковою, а вже 1 квітня 1929 року в подружжя народився первісток – єдиний син, Мілан Кундера.

 
Мама, Мілада Яношікова зі школярами, Брно 1960 рік 
Джерело: encyklopedie.brna.cz

Якщо про батька Мілан Кундера іноді розповідав в своїх інтерв'ю і той з'являвся персонажем в деяких творах письменника, то постать матері залишається оповитою таємницею.

Про свою маму письменник згадав лише одного разу, прохопившись в одному з інтерв'ю, що коли мама померла в 1984 році, цим обірвалася остання нитка, котра пов'язувала його з рідним містом Брно.

Мілада Яношікова була вчителькою в середній школі та відданою дружиною Лудвіка Кундери. Визначальний акцент, котрий Мілан Кундера ставить на жіночих персонажах, та образах дружини і матері, котрі постійно з'являються в його романах, дозволяє припускати, що відносини з матір'ю мали великий вплив на майбутнього письменника. Проте, як саме виглядали ці відносини, залишається загадкою.



Школа. Війна

Один з колег Мілана Кундери, котрий співпрацював з письменником під час "журналістського періоду" його кар'єри, стверджував, що в Кундери ніколи не було друзів. Без сумніву, це дещо перебільшене твердження.Замкнутість характеру Мілана Кундери справді не сприяла численності друзів.

Потрапивши в 1935 році в загальну школу в рідному містечку Кралово Поле (в 1919 році приєднано до міста Брно як окремий район), майбутній письменник почав відносно активно нав'язувати соціальні контакти. Саме тут він познайомився із Яном Трефулкою, в котрому віднайшов багаторічного друга.

У березні 1939 року в Чехословаччину в'їхали колони німецьких танків, після підписання тзв. "Мюнхенського договору" незалежну Чехословаччину перетворили на протекторат Богемії та Моравії. Юний Мілан Кундера саме завершував перший ступінь освіти в країні окупованій нацистами.

Наступного року майбутній письменник поступив в престижну класичну гімназію міста Брно. Окупанти поступово відбирали приміщення гімназії, тому кількість годин скорочувалась, учні навчалися у дві зміни, а якісь уроків стрімко падала.

 
Німецькі танки в місті Брно 
Джерело: archaiabrno.org

У той же час батька Мілана, Лудвіка Кундеру, фактично відсторонили від службових обов'язків в місцевій консерваторії, відправивши на передчасну пенсію. Постійно зайнятий глава родини отримав достатньо часу для виховання сина.

У великій світлій вітальні батьківського дому юнак годинами тренував техніку гри на фортепіано під доглядом Кундери-старшого, займався композицією та вчив російську мову. Саме в цей час познайомився зі своїми першими літературними фаворитами – Францем Кафкою та Александром Блоком.

Перші роки в гімназії проходили досить спокійно, наскільки це дозволяв стан війни. Кундера вивчав літературу та музику, користувався авторитетом серед вчителів гуманітарних спеціальностей, адже завдяки батькові набув широких знань. Світоглядно юний Кундера значно перевищував своїх однолітків.

Подекуди на вечірках Мілан грав на фортепіано джазові композиції, чим здобував певну популярність серед однокласників. Водночас, згідно спогадів його однокласниць, Кундера жахливо танцював. Так само пізніше твердження Кундери, що він займався боксом в юнацькому віці біографи сприймають скептично, як одну з багатьох містифікацій в біографії письменника.

Війна мала для Кундери й виразний травматичний досвід. Один з його вчителів гри на фортепіано, близький батьків друг Павел Гаас, потрапив під репресії нацистів через своє єврейське походження. Одинадцятирічний Кундера любив свого вчителя, і з власних слів, "ходив за ним по всіх квартирах, куди Гаас був змушений переселятися".

Поневіряння Гааса, як і мільйонів інших євреїв під час Голокосту, мали сумний кінець. Музикант загинув в 1944 році в Освенцімі.

Смерть наставника та друга глибоко травмувала юного Кундеру. Зрештою, Гаас через багато років з'явився в одному з романів Кундери, що, загалом, не було характерним для письменника.

 
Павел Гаас 
Джерело: holocaustmusic.ort.org

Союзники бомбардували місто Брно в 1944 році, а вже наступного року прийшло довгоочікуване визволення з-під окупації. Навчання в гімназії відновили в травні 1945 року, де вже п'ятим роком навчався Мілан Кундера.

Перебуваючи в квінті (класичні гімназії зберігали назви класів за латинською стилістикою), майбутній письменник вперше спробував себе в літературно-журналістській самодіяльності. Однокласники під керівництвом Кундери почали видавати Kvintokviky, студентську газету, куди Мілан писав свої перші тексти.

Надворі був 1945 рік, політичне напруження сягало апогею і не оминуло й гімназії. Учні ділилися на умовні табори – лівих прихильників соціалізму та правих "клерикалів". Кундера відігравав чільну роль в таборі перших. Літературний початківець громив опонентів сатиричними есеями в студентській газеті, водночас почав займатися й перекладанням.

Перша публікація Кундери в справжній газеті датована червнем 1945 року – часопис Gongо публікував переклад вірша Владіміра Маяковського. Вивчення російської мови під батьковим керівництвом давало свої плоди. Вже наступного року в журналі Mladé archy вийшли переклади Лермонтова, Маяковського та Давида Бурлюка.

У 1946 році Кундера опублікував свій перший власний вірш Вірш в тому ж часописі. Проте перекладання російських-радянських письменників ще певний час залишалося пріоритетом, а "свого" радянського автора Мілан Кундера знайде вже через декілька років.

Юний Кундера під час останніх років в гімназії все більше заглиблювався в літературу. Окрім Кафки та російських авторів, серед нових фаворитів Кундери опинилися Жан-Поль Сартр та Альбер Камю.

Французька література через багато років стане квитком Мілана Кундери в західний світ. Проте станом на другу половину 1940-х, майбутній чесько-французький письменник ще повинен був зорієнтуватися в повоєнних реаліях власної країни, над котрою вже збиралися хмари комуністичного терору.

Після ІІ світової війни Чехословаччина опинилася під визначальним впливом СРСР. Місцева комуністична партія під керівництвом Клемента Ґоттвалда нарощувала силу та готувалася перейняти всю повноту влади в державі. Популярність комуністів була значною і молодий Кундера не стояв осторонь політичних процесів.

 
Лютневий переворот в Празі. Майбутній президент Клемент Ґоттвалд 
Джерело: tugendhat.eu

Мілан Кундера став повноправним членом Комуністичної партії Чехословаччини 2 січня 1948 року за місяць до Лютневого перевороту, коли КПЧ захопила всю владу в країні.

Вибір вісімнадцятирічного Кундери був зрозумілим: в Чехословаччині тисячі молодих людей все ще перебували в ілюзіях щодо СРСР, а вклад Червоної армії у звільнення Чехословаччини пробудив тліюче русофільство багатьох мешканців країни.

Окрім цього, батько Кундери, котрий був комуністом та прихильником російської та радянської культури, в очах сина користався абсолютним авторитетом.

Пізніше письменник пояснював, що справді вірив в "комуністичну утопію", а комунізм його "захопив так само, як і Стравінській, Пікассо та сюрреалізм". Молоді люди були впевнені, що долучаються до найбільш прогресивних ідей та йдуть в ногу з часом.

У будь-якому разі, Кундера був одним з тисяч чехів та словаків, котрі доєднувалися до КПЧ та бралися до справи побудови "світлого комуністичного майбутнього". Слідом за Кундерою до КПЧ вступив і його давній шкільний приятель Ян Трефулка.



Революціонер в університеті

Попри всю прив'язаність до рідного міста, поступати в університет молодий Кундера вирішив в Празі, обравши спеціальність літературознавство та естетика на одному з найбільш престижних факультетів Карлового університету – філософському.

До Праги Кундера поїхав з Яном Трефулкою, котрий обрав цю ж спеціальність. Хлопці оселились в мансарді в центрі міста.

На філософському факультеті Кундера протримався лише рік. Захоплення влади комуністами супроводжувалось масовими чистками, доносами та жорстким цензуруванням лекцій та семінарів. Ідеологія, котру сам Кундера палко підтримував, нищила систему вищої освіти.



Початкуючий літератор вже після першого семестру вирішив змінити університетську прописку, подавши документи на FAMU, Факультет кіно та телебачення Академії мистецтв.

Саме сюди Мілан Кундера перейшов вже у 1949 році. Проте ще до завершення свого короткого навчання на філософському факультеті, Кундера відчув всю повноту комуністичної ідеологічної машинерії.



"Науковий керівник – дурак"

Про своє перше виключення з комуністичної партії Мілан Кундера пізніше туманно згадував, що його, мовляв, "запідозрили в неправильних думках, не вчинках, а просто думках".

Насправді ж ситуація була досить типовою для Чехословаччини в перший період комуністичного правління і своїми мотивами перегукувалась із сюжетом першого роману Мілана Кундери "Жарт".

Ярослав Дветтер, друг поета-початківця, котрий був таким самим відданим юним комуністом як і сам Кундера, вів з приятелем інтенсивну переписку. В одному з листів Дветтер скептично оцінив педагогічні здібності свого наукового керівника, Їржіго Гендриха, написавши, що "науковий керівник, мабуть, дурак".

Кундера у відповідь в тон приятелеві відповів, що "мабуть, ти маєш рацію". Проблема цього, загалом, комічного, епізоду полягала в тому, що Їржі Гендрих був членом ЦК КПЧ та близьким другом Антоніна Новотного, майбутнього президента країни.

Вже навесні 1949 року Яна Трефулку, про котрого теж йшла мова в приватному листуванні друзів, викликали на допит в міськком КПЧ. "Товариші" вимагали від Трефулки, щоб той назвав Кундеру та Дветтера "ворогами партії". Згодом на допит попрямували й самі потенції "вороги народу".

Більше року над Кундерою висітиме "дамоклів меч" виключення з партії. Волосина таки тріснула 28 квітня 1950 року, коли тоді вже студента FAMU Мілана Кундеру, празький обком партії виключив з КПЧ.

 
Мілан Кундера 
Джерело:moderni-dejiny.cz

Протягом цього року Кундера все виразніше виступав як літературний критик та журналіст. Чи то через страх виключення з партії, чи на основі власних переконань, Кундера писав одну за другою "партійну" рецензії в часописі Kulturní politika, відстоюючи принципи соціалістичного реалізму та воюючи проти буржуазних ідеологій.

Восени 1949 року Кундера став студентом FAMU. Факт, що батько Кундери на той час був ректором академії мистецтв в Брно, справді не відігравав ролі.

Комісія була в захваті від такого абітурієнта – Мілан Кундера вирізнявся глибокими знаннями в літературі та культурній політиці, володів російською, був автором численних текстів та власних віршів. Майбутній письменник почав освоювати професію режисера.



Що трапилось в гуртожитку?

У травні 2008 року історик Адам Граділек з Інституту досліджень тоталітарних режимів опублікував документ, який викликав величезний резонанс в Чехії та закордоном, а в ставленні до Мілана Кундери розділив чеське суспільство на роки наперед.

У одному "таборі" Кундера отримав клеймо "донощика", інша ж частина культурної спільноти та істориків вказувала на неоднозначність ситуації. Справа стосувалася арешту держбезпекою Мірослава Дворжачека 14 березня 1950 року в одному з гуртожитків міста Праги. Що ж трапилося навесні 1950 року і яку роль в цьому зіграв Мілан Кундера?

Мірослав Дворжачек був 22-літнім колишнім студентом, котрий після лютневого перевороту незаконно перетнув чехословацький кордон і приєднався до закордонного руху опору, очолюваного генералом Франтішеком Моравцем. Рух опору тісно співпрацював з американською контррозвідкою (Counterintelligence Corps). По суті, Дворжачек став їхнім агентом.

14 березня він приїхав в Прагу, де зустрівся зі своєю давньою приятелькою, Івою Мілітке. Дівчина нічого не знала про мотиви повернення старого друга, проте погодилась допомогти йому перетримати велику валізу речей у власному гуртожитку. Ходити з помітним багажем вулицями Праги в той час могло бути небезпечно.

На початку 1950-х років досягав апогею політичний терор, в червні комуністи стратили Міладу Горакову та її міфічну групу, котра була засуджена у фейковому судовому процесі. Становище в Чехословаччині стрімко погіршувалось, люди були залякані та намагалися уникати двозначних ситуацій.

Читайте також: Вбивство за рішенням суду: справа Мілади Горакової

Проте 18-річна Іва Мілітка не переймалася такими речами. Студентка винаймала кімнату в гуртожитку Колонка в празькому районі Летна. Водночас, Мілітка зустрічалася із своїм майбутнім чоловіком, переконаним комуністом Мірославом Дласком.

Не підозрюючи жодних ускладнень, Мілітке відвела агента Дворжачека у свою кімнату, де він залишив власну валізу і одразу ж розчинився в празьких вулицях.



Залишивши речі свого друга у власній кімнаті, Мілітка пішла на обід зі своїм нареченим Дласком, де й розповіла йому про несподівану зустріч. Дласк, на відміну від своєї нареченої, усвідомлював ризики, котрі несла в собі ця ситуація. У разі, якщо Дворжачека затримають, і він, і Мілітке опинятися перед судом за сприяння західним шпигунам.

Йти одразу в поліцію, як веліла партійна честь, для Дласка було половинчастим рішенням. Таким чином він наражав на небезпеку власну наречену. Очевидно, романтичні почуття переважили над партійною ідейністю, і Дласк не звернувся у відповідні органи.

У цій складній ситуації Мірослав Дласк шукав поради і звернувся за нею до свого друга, такого ж ідейного комуніста, котрий на той час мешкав у тому ж гуртожитку та виконував функцію на кшталт "чергового". Цим другом був Мілан Кундера.

Що відбувалося далі достеменно невідомо. Ввечері в гуртожиток прийшли поліцейські і затримали Іву Мілітке. Дочекавшись повернення Дворжачека, поліцейські його заарештували.

Після багатомісячних допитів із застосуванням усіх характерних для держбезпеки інструментів, Дворжачек зізнався в шпигунстві. Агента засудили до 22 років колонії, конфіскували маєток та позбавили громадянських прав.

Мірослав Дворжачек 13 років видобував уран в трудовому таборі. Емігрував в 1968 році, після амністії. Колишній агент прожив в Швеції до 2012 року і про свій арешт відмовлявся говорити до самої смерті.

 
В'язничне фото Мірослава Дворжачека 
Джерело: ustrcr.cz

Віднайдений у 2008 році документ був записом з місцевого поліцейського відділку від 14 березня 1950 року. За підписом чергового офіцера у повідомленні було написано:

"Сьогодні о 16.00 до нашого відділку звернувся студент Мілан Кундера, нар. 1.4.1929 …. Повідомив, що в гуртожитку проживає студентка Іва Мілітка, котра повідомила студентові Дласкові з того ж гуртожитку, що цього дня вона зустрілася в Празі зі своїм знайомим Мірославом Дворжачеком. Той залишив в неї одну валізу …".

Ряд істориків критикували публікацію документу, звертаючи увагу на недостатню критичність в опрацюванні джерел. Мовляв, в таких випадках складалися додаткові протоколи, проте їх ніхто не знайшов.

Деякі історики взагалі говорили про фальсифікацію запису. Водночас, Інститут дослідження тоталітарних режимів однозначно підтвердив автентичність документу і наполягав на правомірності його публікації.

На "справу Кундери" звернули увагу чільні політики в Чехії та культурні діячі всього світу. На заході піднялася хвиля солідарності з чесько-французьким письменником. Лист з вимогою зупинити кампанію проти Кундери підписали Габріель Гарсія Маркес, Максвел Кутзеє, Орхан Памук, Салман Рушді та інші видатні письменники.

Справа набула такого резонансу, що навіть сам Мілан Кундера, котрий навідріз десятиліттями відмовляється спілкуватися з журналістами та істориками, продемонстрував власну позицію, категорично заперечивши будь-яку співпрацю з органами у справі арешту Дворжачека.

Письменник вимагав вибачень та погрожував судом журналу Respekt, котрий опублікував статтю. Редакція відмовилась вибачатись і заявила про готовність відстоювати свою репутацію в суді. Зрештою, вже в січні аступного року Кундера сам передумав іти в суд не пояснюючи мотиви свого рішення.



Проти Кундери в цій справі говорять непрямі докази. У 1952 році заступник міністра внутрішніх справ Чехословаччини Ярослав Єрман прочитав лекцію партійним активістам, текст якої було видано окремою брошурою відділом пропаганди та агітації празького обкому.

Лекція під назвою Про захист країни перед зовнішніми та внутрішніми ворогами вийшла накладом в 20 тисяч примірників. Пропаганда традиційно належала до пріоритетів тоталітарних режимів.

У своєму виступі заступник міністра довго переконував слухачів, що писати доноси – це правильно. Тому, що "той, хто під час окупації доносив гестапо – той був донощиком. Але зараз, коли влада належить народові, звертати увагу на будь-який намір чи факт кримінальної діяльності, це не донос."

У промові слідували зразки такої успішної співпраці, і Єрман навів приклад, коли 14 березня 1950 року студент М.К. з Праги 6 звернувся у відповідні органи, завдяки чому був розкритий ворожий агент і таким чином вдалося запобігти його злочинній діяльності.

Якщо згаданий М.К. був справді двадцятирічним Міланом Кундерою, які мотиви він переслідував? У контексті свого часу Кундера діяв згідно своїх переконань, адже в 1950 році був активним комуністом.

Водночас, до його обов'язків належало зголошення будь-яких підозрілих подій в гуртожитку. Не варто забувати, що Кундера щойно пройшов коловоротом допитів, і над ним нависала загроза виключення з партії та університету.

Чи розумів Кундера, які наслідки загрожують Дворжачекові? Тут історики майже одностайні – ні, адже він не знав, що Дворжачек агент, мова йшла лише про незрозумілу ситуацію в гуртожитку.

 
Мілан Кундера 
Джерело: fresques.ina.fr

Чи намагався Кундера "вислужитися" перед партією, щоб уникнути виключення з її рядів? Чи сприйняв ситуацію як можливу провокацію партії та "перевірки" своєї лояльності? Чи навпаки, усвідомлював, що в разі затримання Дворжачека третіми особами, його теж можуть звинуватити в диверсійній діяльності?

Всі ці питання залишаться без відповіді. Мабуть, лише сам Мілан Кундера знає, що відбулося тоді в гуртожитку, які були мотиви його поведінки і чи переступив він того березневого дня поріг поліцейського відділку.



Павло Григорович Тичина

Попри виключення з партії в 1950-му році, Кундері дозволили продовжувати навчання. За нього заступився Антонін Кахлік, голова парткому факультету, заявивши, що в разі виключення Кундери, також піде з факультету.

Кахлік був шанованою людиною, його думку врахували і молодий письменник залишився студентом режисури. Майбутній прозаїк в ранній період прагнув розвиватися передусім як поет, і поступово готував першу збірку власних віршів. Не забував Кундера й про свою перекладацьку діяльність.

У час пізнього сталінізму однозначним пріоритетом були радянські письменники. Молодий перекладач все ще захоплювався Маяковським, проте російського поета перекладали й досвідченіші колеги. Кундері був потрібен "власний" радянський поет. Такого авторитетного автора для перекладів Мілан Кундера знайшов у постаті Павла Тичини.

Керівництво СРСР в епоху пізнього сталінізму активно працювало над зміцненням "зовнішньої імперії", і посилення впливу в Чехословаччині було важливим елементом. Звичайно, пріоритетом в культурній дипломатії була російська література, але й про культури "нацменшин" в Кремлі не забували.

У рік смерті Сталіна в Чехословаччині вийшло 28 (!) книжкових перекладів з української мови. Однією з них була збірка Сталь та Ніжність(Ocel a Něha) Павла Тичини.

Ключовою постаттю цього видання став Мілан Кундера, котрий не лише підготував більшість перекладів метра українського соцреалізму, але й написав передмову до книги.

 
"Сталь і ніжність" книга Павла Тичини в перекладі Мілана Кундери 
Джерело: архів автора

Вибір Кундерою Тичини можна було б пояснити спорідненістю їхньої творчості. Як молодий Мілан Кундера, так і пізній Павло Тичина, були, передусім, співцями радянської поетики.

Кундера, котрий залучив до перекладів й свого друга Яна Трефулку, власноруч переклав, наприклад, тексти Пісня про Зою Космодем'янську чи Про Сталіна. Водночас, не забув й про раннього Тичину – в збірці був опублікований, й Кундерів переклад Арфами, Арфами.

Тичина міг стати й квитком Кундери в офіційні радянські письменницькі структури. У 1952 році, коли збірка Тичина ще готувалася до друку, Мілан Кундера подав заявку на вступ до Спілки перекладачів при Спілці чехословацьких письменників. Збірка перекладів Тичини була головним аргументом письменника для вступу.

Проте в 1952 році прохання Кундери не задовільнили. В особовій справі залишилась примітка зроблена більше як через десять років, котра повідомляла, що "М. Кундера більше не наполягає на своїй заявці". Справді, в 1963 році Кундера вже набирав оберти як прозаїк, а поезію, разом з Тичиною, залишив в минулому.



Викладач

1953 рік став переламним в історії Радянської імперії. Смерть Сталіна відобразилась й в культурному житті Чехословаччини, в котрій почергово змінювалися період відлиг та заморозків аж до 1968 року, коли остаточні "морози" були утрамбовані гусеницями радянських танків.

Рік смерті Сталіна був знаковим і для Мілана Кундери. Друком вийшли не лише його переклади Тичини, а й власна перша збірка віршів Člověk zahrada širá. Того ж року поет Кундера склав державні іспити на FAMU (на останньому курсі перейшовши з режисури до сценаристки), отримав диплом про вищу освіту та залишився працювати на кафедрі.

Весь чехословацький період життя Мілана Кундери, аж до еміграції в 1975 році був пов'язаний з FAMU, де він згодом отримав й звання доцента. На початках академічної діяльності Мілана Кундери його спеціалізацією була "Історія радянської літератури та сучасна чехословацька література".

 
Мілан Кундера 
Джерело: pinterest.cz

Якщо політичні маневрування Мілана Кундери в багатьох істориків викликають радше скептичне, а подекуди й відверто негативне ставлення, щодо Кундери-викладача думки одностайні: Кундера був блискучим вчителем.

Парадоксально, але інтроверт Кундера повністю розкривався перед студентською аудиторією. Високий, худорлявий і завжди елегантно вдягнений молодий поет викликав захоплення в студентів, та, передусім, студенток. Кундера глибоко знав свій предмет, він не просто навчав, а справді любив літературу.  

Із запалом розповідаючи студентам про французьких модерністів, Кундера подекуди навіть забував про запалену люльку, котру більше просто тримав в руках, ніж справді курив.

Молодий доцент часто ходив по межі дозволеного, критикуючи радянських письменників та складаючи власні списки рекомендованої літератури для своїх слухачів.

У разі, якщо на семінарі було небагато студентів, Кундера відводив своїх учнів у винарню, котра знаходилась через дорогу від факультету, де студенти попиваючи вино слухали захоплені промови Кундери про Ґійома Аполлінера чи Артюра Рембо.

Попри всі хитросплетіння своєї літературної кар'єри, Мілан Кундера залишиться на FAMU майже до кінця свого перебування в Чехословаччині, і у Францію в 1975 році поїде в першу чергу саме як викладач університету.



Поет

У червні 1953 року Союз чехословацьких письменників оголосив конкурс "Найкращої літературної та літературно-наукової роботи про життя та творчість Юлія Фучіка".

Фучік був двозначною історичною постаттю. Відданий комуніст, котрий в розпал радянських репресій 1930-х років транслював на захід захоплені повідомлення про "блискучу радянську дійсність", в час війни був членом комуністичного підпілля і, зрештою, був страчений нацистами.

У повоєнній Чехословаччині з Юлія Фучіка зробили культову героїчну постать радянської пропаганди, відголоски котрої звучать й до сьогодні. У Києві досі є вулиця, пойменована на честь цього комуністичного героя.



Мілан Кундера, крокуючи в ногу з часом, подав власний твір на вшанування пам'яті Юлія Фучіка, поему "Останній травень" (Poslední Máj). Наступного року комісія оголосила результати конкурсу: журі постановило, що жоден твір не був достойним першої премії. Друге місце, солідний гонорар та контракт для друку книги отримав саме Кундера.

Окрім цього, поема, в котрій поет маневрував між власною естетикою та соціалістичним реалізмом, оспівуючи радянського канонічного героя, перемогла на конкурсі у Варшаві. Схвальні рецензії на твори молодого поета відкривали перед Кундерою нові горизонти, вже в 1955 році він став кандидатом в члени Спілки чехословацьких письменників.



Відлига

Літературний критик Вдалімір Карфік влучно описав поведінку Кундери та його літературно-політичні маневрування в нестабільні 1950-1960-ті роки в Чехословаччині:

"Кундера завжди намагався перетнути межу дозволеного, але лише трішечки, так, щоб він отримав визнання, але, водночас, щоб не потрапити в якусь халепу. Кундера завжди йшов на півкроку попереду, але ніколи не на п'ять кроків."

"Таємна промова" Микити Хрущова в лютому 1956 року та початок десталінізації, здавалося, струсонула основами радянського світобачення. Попри те, що в самому СРСР точилися запеклі дискусії про подальший розвиток культури, котрі, зрештою, утворили простір для появи шістдесятників, політика Праги не була прямолінійною.

Попри бурхливі дискусії, велетенський пам'ятник Сталінові в центрі Праги, котрий в народі прозвали "чергою за м'ясом", простояв аж до 1962 року.

 
"Черга за м'ясом" - пам'ятник Сталіна в Празі 
Джерело: wikipedia.cs

Два місяці після виступу Хрущова, в Празі зібрався ІІ з'їзд Спілки чехословацьких письменників. Ключовим став виступ Вітєзслава Незвала, одного з найбільш авторитетних чеських поетів, чиє переродження з модерніста в соціалістичного реаліста подекуди нагадувало долю Павла Тичини.

Незвал був кумиром Мілана Кундери, котрий також був присутній на з'їзді вже як член Спілки та кандидат в члени президії. Незвал відкрито говорив про несправедливості, котрі були вчинені проти письменників в часи правління Сталіна, закликав до послаблення цензури та відновлення справедливості.

Ще різкіше прозвучав виступ Франтішека Грубіна, та особливо Ярослава Сейферта, майбутнього лауреата Нобелівської премії, котрий гостро і жорстко описував репресії та цензуру сталінських часів. Ці доповіді супроводжувались бурхливою підтримкою публіки.

У заключні дні з'їзду пролунали виступи письменників-сталіністів, котрі навпаки критикували попередніх доповідачів. У залі панувала справжня гостра дискусія, і письменники розділилися на два табори – традиційних сталіністів та новаторів, прихильників відлиги.

У цій наелектризованій атмосфері Мілан Кундера тактично промовчав, відмовившись від права виступу, котрий був запланований на передостанній день з'їзду. В останній день з'їзду Мілана Кундеру обрали членом президії Спілки чехословацьких письменників.



Закордон

Членство в Спілці, тим більше в її керівництві, разом із безумовним літературним успіхом відкривали перед письменником неабиякі можливості, недосяжні для пересічного громадянина Чехословаччини.

Окрім різноманітних рекреаційних закладів та санаторіїв, в котрих офіційні письменники могли відпочивати, збираючи думки для своїх нових творів, головною перевагою були мандрівки за кордон. Мілан Кундера сповна користався цим привілеєм.

Коли в 1960-х роках на Кундеру знову впала підозра в "неблагонадійності", держбезпека завела на нього справу, простежуючи його діяльність та поїздки. Завдяки цим документам можна відслідкувати численні мандри вже відомого, на той час, письменника.



Ще у 1958 році Кундера відвідав міжнародну виставку Expo-58 в Брюселі, котра завершилась тріумфом театру Laterna Magika Альфреда Радока. У 1962 році Кундера відвідав Францію, де перебував понад місяць.

Через декілька років в ранзі члена офіційної делегації письменників навідався в Єгипет та Алжир, згодом ще декілька разів був у Франції. Серед відвіданих країн в 1960-х роках в списку є також Угорщина, Румунія, Болгарія, Східна Німеччина та СРСР.

Відвідини СРСР, куди Кундера приїхав ще в 1956 році, залишили двояке враження. Не відомо, які особисті відчуття виніс з поїздки в радянську Росію молодий письменник, проте на запитання свого друга, драматурга Мілана Угде, Кундера відповів: "Друже, я везу з собою серйозні сумніви, чи не була часом жовтнева революція найбільш страшним злочином 20 століття."



Кінець поета

Важко сказати, що стало переламним моментом для Мілана Кундери – промова Хрущова чи особиста зустріч з реаліями в СРСР. Проте письменник продовжував щось на кшталт подвійної гри. З одного боку, він домігся повернення до лав Комуністичної партії Чехословаччини (в лютому 1957 року письменника знову офіційно прийняли до КПЧ), з іншого боку, його літературний шлях кардинально змінився.

Третя і остання поетична збірка "Монологи" вийшла в 1957 році, і немала нічого спільного із канонічним соціалістичним реалізмом. Поет перейшов до тем, котрі розвиватиме все життя в своїх прозових творах – мотиви відносин жінки та чоловіка, любові та сексуальності.

Офіційна партійна критика важко перетравлювала еротичні загравання Кундери. Рецензенти розгромили збірку, звинувативши поета в натуралізмі та приниженню образу жінки-трудівниці радянського типу, котру Кундера описував немовби "шмат м'яса".

Партійна критика ознаменувала кінець Кундери-поета. Прозаїк-початківець ще написав у 1961 році вірш-панегірик Юрію Гагаріну, але поезія для Кундери поступово вичерпала себе.

Без сумніву, справа була далеко не лише в партій критиці. Кундера на початку шістдесятих років знаходився в пошуку нових форм самовираження. Так як і колись його батько, Мілан Кундера не жалів свого часу та енергії: викладання на факультеті, постійні публікації рецензій та публіцистики, наукова робота тепер доповнена й обов'язками в Спілці письменників (тимчасово Кундера втратив місце в президії в 1959 році, проте згодом повернув собі посаду) – все це потрібно було поєднувати із творчістю. Кундера шукав змін, і перед тим, як перейти до прози, ще встиг спробувати себе в ролі драматурга.



У кінці 1950-х Кундера написав п'єсу "Власники ключів" (Majitelé klíčů). Сам Кундера пояснював, що написав текст під впливом анти-драми Ежена Йонеско, проте офіційна критика звертала увагу на поверхневий сюжет, котрий відбувався в середовищі комуністичного підпілля в часи ІІ світової війни.

Кундера пояснював критикам всі екзистенційні глибини, котрі закладав в текст свого твору, проте партійні функціонери бачили в грі передусім політичний, партійний підтекст. Це було не останнє непорозуміння між критиками та Міланом Кундерою.

Протягом багатьох років автор намагався боронити свої твори від політичних інтерпретацій – як про, так і проти-радянських. Проте публіка завжди мала власну думку про творчість Кундери. Зрештою, нехай співгромадяни й не осягнули всього, що автор намагався показати у своєму творі, "Власники ключів" користувалися шаленим успіхом.

Виставу ставили всі найбільші театри Чехословаччини та закордонні режисери. В 1963 році Мілан Кундера отримав за "Власників ключів" державну премію в галузі літератури.

 
Мілан Кундера отримує державну премію Клемента Ґоттвалда 
Джерело:divadelni-noviny.cz


Дружина

Вперше Мілан Кундера одружився в 1956 році, його дружиною стала Ольга Гаасова, дочка його вчителя фортепіано ще з часів війни. Проте подружнє життя не склалося, і менше як через рік пара розійшлась. Другий союз Мілана Кундери виявився міцнішим і триває до наших днів.

Обраницею письменника стала Вєра Грабанкова, початкуюча письменниця, а згодом телеведуча чехословацьких каналів. З майбутньою дружиною Кундера познайомився на літературному фестивалі Яна Веріха в місті Простєйов у 1958 році. Весілля відбулося через чотири роки. Церемонія саме по собі добре характеризує схильність Мілана Кундери до сміхової культури та гротеску.

Свідком Кундери на скромній церемонії 29 вересня 1962 року був його близький друг Войтєх Єстшаб. Друзі постійно жартували, сміялися і сприймали такий захід не надто серйозно. Врешті, постійно "змінювали ролі" - на місце Кундери ставав Єстшаб, а Кундера виконував роль свідка.

Коли в працівника установи увірвався терпець від постійного хихотіння, він зареєстрував шлюб в момент, коли саме свідок "виконував роль" нареченого. Попри комічність початку їхнього спільного життя, Вєра Грабанкова-Кундера до сьогодні залишається вірною супутницею свого чоловіка-містифікатора.

Якщо сам Кундера роками тримає мовчанку, то інтерв'ю дружини, котрі подекуди з'являються в чеській пресі, зазвичай, викликають фурор.

 
Кундера з дружиною Вєрою Грабанковою 
Джерело: aktualne.cz


Смішні любові

Свій шлях прозаїка Кундера розпочинав поступово. На початку 1960-х письменник написав масштабну студію Мистецтво роману, готуючи теоретичний грунт для переходу. Сам Кундера пізніше згадував:

"Залишити поезію заради прози для мене не означало просто перейти з одного жанру до іншого. Я не облишив поезію, я її прямо таки зрадив. Тому, що лірична поезія не є для мене просто літературним жанром, це радше спосіб погляду на світ, сприйняття світу. І це сприйняття я облишив, мабуть, так само, як люди покидають свою релігію".

У 1993 році Кундера додав, що єдине, чого він тоді шукав, це був "тверезий, нічим не затулений погляд на життя", і саме це він віднайшов в прозі та романі. Прозовий текст пропонував значно більше простору для іронії та гротеску, поєднання трагічного з комічним. Саме це шукав Кундера, тому з початком шістдесятих років назавжди закрив для себе поетичну епоху власної творчості.

Змінювався Кундера й в політичній площині. На початку шістдесятих до Чехословаччини нарешті дійшла друга хвиля відлиги. У листопаді 1962 року чехословацька влада дала дозвіл зліквідувати пам'ятник Сталіну, і вночі на 6 листопада мешканців Праги могли розбудити оглушливі вибухи. Чергу за м'ясом "розігнали". Відповідно змінювалось й культурне життя.

Якщо в 1956 році на з'їзді Спілки письменників Кундера вирішив відмовчуватись, то вже на наступному, третьому з'їзді в 1963 році, письменник взяв слово.

Кундера озвучував думки на межі дозволеного, якщо не цілком за цією межею. Вимагаючи свободи творчості, письменник з трибуни заявляв, що "ніхто з нас не має патенту на правду", "правду можна осягнути лише в дискусії". Часи змінювались, і такі політичні "неточності" Кундері вибачали. Все ж, він був передусім багатообіцяючим письменником, а вже потім політиком.

"Смішні любові", як називалась перша збірка оповідань Мілана Кундери, виходила поступово в окремих "зошитах". Три зошити оповідань вийшли поступово протягом 1960-х років в серії "Життя навколо нас – Мала серія", в котрій одночасно виходили й твори Богуміла Грабала. Останній зошит оповідань вийшов вже після публікації першого роману.

Проза Кундери користувалася неабияким успіхом та лише підсилила популярність письменника. Зі слів самого Кундери, вже в 1961 році він почав писати свій перший роман "Жарт", котрий став його квитком до світової слави.

Для завершення роману Кундера навіть взяв річну відпустку на FAMU, рукопис був готовий на початку 1966 року, але друком вийшов лише в другій половині 1967 року.

 
"Жарт" Мілана Кундери, 1967 рік 
Джерело: cervenyknir.cz


Напередодні весни

Четвертий з'їзд Спілки чехословацьких письменників, котрий відбувся влітку 1967 року став одним з передвісників Празької весни.

Вже напередодні з'їзду стало зрозуміло, що традиційної одностайності досягнути не вдасться. Письменники чітко розділились на догматиків та новаторів. Проте такого вибуху, котрий відбувся на з'їзді у правлячій партії не чекали.

Мілан Кундера, котрий знову спостерігав за з'їздом з президії, виступав у перший день. Дотримуючись своєї традиційної тактики, Кундера доповідав "на межі дозволеного", говорив про роль письменника та національну культуру чехів, проголосив, що за останні чотири роки чеська література досягла більшого ніж за попередні десятиліття і закликав до свободи творчості.

Письменник потрапив "на олівець" своїм неоднозначним виступом, сивочолі флагмани соціалістичного реалізму не вибачили Кундері йому двозначностей і наступні промовці риторично знищували Кундеру. Проте, якщо він й мав підстави побоюватись наслідків для себе через свій виступ, вони були даремними.

На другий день виступив Павел Когоут, партійний письменник, котрий вже незабаром перейшов у дисидентство. Когоут почав виступ безапеляційною критикою політики СРСР щодо Ізраїлю і продовжив вимогою повної свободи слова та скасування цензури. Для закріплення успіху своєї промови Когоут витягнув з кишені піджака лист Олександра Солженіцина та за підтримки публіки зачитав його вголос.

Це була нечувана зухвалість. Головуючий член ЦК КПЧ Їржі Гендрих (той самий, через якого Кундеру вперше виключили з партії) покинув зал.

Фестиваль вільнодумства продовжувався й наступного дня. Після обіду слово взяв вже відомий на той час драматург Вацлав Гавел. Гавел також говорив про цензуру і зголосився до вчорашнього листа Солженіцина, як до прикладу "автентичної моральної позиції".

Центральним став виступ журналіста та письменника Лудвіка Вацуліка, котрий відверто нападав на правляче становище партії, закликав внести зміни до конституції і відверто викривав фальш соціалістичної дійсності: "Влада обурюється, коли люди відверто говорять про те, що бачать. Але замість того, щоб спробувати змінити те, що люди бачать, влада намагається їм поміняти очі".

На тлі цих виступів промова Кундери виглядала блідою. Тому, коли на майбутніх дисидентах ставили клеймо "антидержавників", Кундера спершу обійшовся лише засудженням свого виступу зі сторони партійних догматиків. В останній день з'їзду його знову обрали до президії спілки письменників.

 
Мілан Кундера виступає на з'їзді спілки чехословацьких письменників у 1967 році 
Джерело: denikn.cz, CTK

Врешті, розплата таки майже наздогнала Кундеру. У вересні того ж року питання покарання письменників обговорювалося на самісінькій верхівці політичної піраміди – на засіданні політбюро ЦК КПЧ.

На відкритті дисциплінарної справи проти Мілана Кундери наполягав сам президент Антонін Новотний. Держбезпека ще встигла завести нову справу на письменника через його "антипартійну діяльність". Але поки бюрократична машина соціалістичної країни встигла притиснути Кундеру, в Празі настала зима 1967-1968 років, котра переросла в Празьку весну.



Жарт

Перший роман Мілана Кундери "Жарт" вийшов друком в 1967 році. Письменник міг йти на ті чи інші політичні компроміси, але дуже ревно ставився до власних текстів. Декілька місяців над текстом роману працювали цензори, проте внаслідок багатомісячних кабінетних боїв письменник відстояв первісну версію книги, котра "не була змінена ані на йоту".

Роман мав неймовірний успіх. Протягом перших місяців в Чехословаччині продалося близько 120 тисяч примірників книги. Кундера, без сумніву, дещо лукавив, коли пізніше стверджував, що після "Жарту" раптово став відомим.

Станом на 1967 рік, Мілан Кундера вже був автором декількох поетичних збірок, членом спілки письменників і на своєму особистому рахунку мав цілий оберемок премій, включно з найбільш престижними державними відзнаками. Проте "Жарт" справді став переломним моментом – не лише через безперечно високий рівень самого літературного твору, але й завдяки збігу історичних обставин.

Відомий журналіст та приятель Кундери Антонін Ярослав Лієм ще в 1967 році поїхав в Париж з новою книгою свого друга в кишені. У столиці Франції він зустрівся з Луї Арагоном, авторитетним письменником та не менш впливовим комуністичним чиновником. Разом вони повечеряли з Клодом Галлімаром, представником престижного видавництва Gallimard.

Лієм зумів переконати своїх французьких друзів в перспективності Мілана Кундери для світового ринку. Видання "Жарту" у Франції запланували на вересень 1968 року. Не підозрюючи, які доленосні події відбудуться в рідній країні письменника дослівно за декілька тижнів до того, як книга опиниться на полицях французьких книгарень.

Радянська окупація в серпні 1968 року зіграла злий жарт з першим романом Мілана Кундери. У вересні 1968 року всі (не лише) французькі видання писали про Чехословаччину. Книга Кундери, котру критика сприймала як гостру сатиру соціалістичної Чехословаччини, одразу стала лідером продаж.

Роман вийшов з передмовою Луї Арагона, в котрій він засуджував окупацію, що додавало пікантності публікації. Попри присутність радянських танків в Празі, життя в країні не зупинилося.

Мілан Кундера вирушив у Париж пропагувати свій твір. На Заході до Кундери одразу приклеїлась наліпка опозиціонера та заледве не дисидента. Сам ж Кундера не зловживав такими термінами – навпаки, спростовував таке трактування його тексту. Наприкінці жовтня 1968 року в інтерв'ю для французького телебачення ORTF письменник пояснював:

"Я завжди вважав, що це роман про любов. На жаль, мою книгу, зокрема закордоном, сприймають як політичний роман. Але це цілком хибно. Так, любов в ньому знаходиться під впливом історичних обставин, які справді були унікальними і не мають аналогій. За цих умов ставилися цілковито нові запитання."

Водночас, обігруюючи назву свого роману, Кундера сказав, що "історія, немов би, зіграла з нами колосальний жарт". Проте "жарт" був зовсім не смішний. Рідну країну письменника окупували армії країн Варшавського договору.



Окупація

Ранок доленосного для країни дня 21 серпня 1968 року Мілан Кундера зустрів у своїй невеличкій квартирі на вулиці Бартоломєйській в Празі. Поряд була й дружина Вєра, яка більшість часу проводила між Прагою та Брно (так само, як і сам Кундера).

За збігом обставин цього ранку подружжя було саме в Празі. Вєра Кундерова працювала на телебаченні, і в перший день окупації була однією з небагатьох журналістів, хто взяв на себе ризиковану місію інформувати чехословацький народ про справжній перебіг подій прямо під дулами радянських танків.

Студія місцевого телебачення перемістилась в невеличке приміщення на вулиці Водічковій. Поки окупанти були зайняті обшуками та арештами в головному офісі чехословацького телебачення, Вєра Кундерова зачитувала е цензуровані новини з невеличкої студії в центрі міста.

 
Танки на вулицях Праги

Згодом подружжя вирішило виїхати з країни і перечекати кризові події за кордоном, так само, як і тисячі їхніх співгромадян. Кордони були відкриті і Кундера разом з дружиною сів в машину та рушив в напрямку Відня.  

У 1992 році письменник поділився важливим епізодом, котрий відбувся під час тієї поїздки. Всюди дорогою зустрічалася радянська воєнна техніка та армійці "братерської допомоги". На трасі машину Кундери зупинив воєнний патруль. Після огляду, офіцер, котрий керував перевіркою пояснив, що це просто непорозуміння, що все буде в порядку. І додав "ми вас любім!".

Для Кундери це була прекрасна характеристика "російської ірраціональності": "Країна спустошена тисячами танків, майбутнє країни знищене, мабуть, на століття, чеські державники заарештовані та відвезені невідомо куди, і в той же час офіцер окупаційної армії вам зізнається в любові".

На думку Кундери, це прояв чогось на кшталт російської "зрадженої" любові: "чому ці чехи (котрих ми так любимо), не хочуть жити разом з нами і так само як ми? Як шкода, що ми були змушені застосувати танки, щоб навчити їх, що таке любов!"

Окупація була для Мілана Кундери, як і для абсолютної більшості чехів, травматичним досвідом. Водночас, він намагався зберігати бодай стриманий оптимізм і навіть ділитися ним зі співвітчизниками на сторінках преси. Цього разу він зустрів гідного суперника для інтелектуальної суперечки.



Мілан Кундера проти Вацлава Гавела

Вацлав Гавел та Мілан Кундера належать до найбільш відомих чехів в модерній літературі. Гавел з Кундерою познайомилися ще в середині 1950-х років в літературних колах. Водночас, коли ще зовсім юний Вацлав Гавел намагався потрапити на навчання на FAMU в середині 1950-х років, саме Мілан Кундера був "його людиною" в комісії.

Гавел походив з родини телевізійників, його дядько був засновником кіностудій Баррандов і кіно було в пошані в родині Гавелів. Тому FAMU був логічним вибором для творчого юнака. Після лютневого перевороту 1948 року "буржуазний" родовід Вацлава Гавела створював для нього неабиякі проблеми при вступі до університету.

Мілан Кундера був тим, хто, теоретично, мав вплинути на комісію на рідному факультеті. Однак, чи то комісія була настільки принциповою, чи то аргументи Кундери не надто переконливими, але Гавела не прийняли. Майбутній президент опрямував на навчання до економічного інституту.

 
Вацлав Гавел 
Джерело: blesk.cz

Літературні шляхи Гавела та Кундери практично не перетиналися. Гавел поступово здобував визнання як драматург, Кундера писав поезію. Водночас, їхні підходи до життя були різними, Кундера маневрував на межі дозволеного, для Гавела ж кожен компроміс був болючою справою.

Практичність Кундери навряд чи могла імпонувати ідеалісту Гавелу, однакякихось значних перетинів їхніх думок довший час не було. Ситуація змінилася після радянського вторгнення в 1968 році. Обидві творчі особистості сприйняли ситуацію по різному і цього разу не змовчали.

Наприкінці 1968 року в газеті Listy Кундера опублікував статтю "Чеська доля", в котрій роздумував над роллю Чехословаччини в історії Європи. Для Кундери Празька весна та реакція його народу на окупацію стала "незабутнім враженням".

Письменник визнавав, що "на світі немає народу, котрий би склав такий складний іспит" і "попри те, що чеський народ не вирізняється духом романтичного героїзму, його основою є …. розумова тверезість, почуття гумору та критичний дух." На думку Мілана Кундери, під час Празької Весни чехи та словаки "чи не вперше з часів середньовіччя опинилися в центрі світової історії".

Кундера залишався оптимістом і закликав продовжувати політику Празької весни, адже на його переконання, "нова політика встояла у цьому конфлікті. Так, вона дещо поступилася, але не розпалася, не зникла. Поліцейський режим не був відновлений; політика не зв'язала знову духовне життя своїми доктринами; вона не відріклася від себе самої, не зрадила власних принципів…".

На текст Кундери відреагував Вацлав Гавел в статті з аналогічною назвою лише із знаком питання в кінці, в часописі Tvář на початку наступного року. Іронічний тон Вацлав Гавел задав з перших рядків: "Всіх нас, тобто весь чеський народ, без сумніву, мало потішити, що своєю позицією в серпні ми заслужили визнання навіть від Мілана Кундери…"

Гавел гостро критикував підхід Кундери, його звернення до історії та ілюзію, що невеликий чеський народ раптом опинився в центрі історії. Гавел поставив в тексті ряд запитань, котрими нищив Кундерів оптимізм:

"Мовляв, нова політика втрималась. Справді втрималась? Це питання на порядку денному. Щось, без сумніву втрималось: нас (поки що?) не ув'язнюють за наші погляди… але чи втрималися ці головні речі, засадничі принципи, на котрих все решта повинно будуватись? Чи втрималась свобода слова та право на вільні зібрання? Чи втрималась надія на відкриту та суспільством контрольовану політику і справді демократичний характер влади?..."





Повчати Мілана Кундеру, майстра іронії та сарказму, ще й в такому тоні, без сумніву, було невдячною справою. Автор "Жарту" зреагував статтею "Радикалізм та ексгібіціонізм" в часописі Host do domu. Відповідь Мілана Кундери була загорнута в не менш їдку саркастичну обгортку.

Кундера звинувачував Гавела, що той лише намагається продемонструвати себе, вдаючись до інтелектуального ексгібіціонізму: "Порядна людина навіть в часи найтемнішої диктатури намагається бодай одного разу викрикнути свою незгоду; навіть якщо б він цим нікому не допоміг, а особисто себе згубив, для нього це остання можливість врятувати останнє, що в нього є – його обличчя."

Кундера засуджує такий підхід, але, по суті, влучно вловлює головну ціннісну відмінність між ним та Гавелом. Гавел – ідеаліст, котрий готовий боротися з вітряками, а Кундера намагається раціонально знаходити можливій простір для маневру та компромісу.

Історія доведе, що в цій полеміці далекогляднішим був саме Вацлав Гавел. Вже незабаром Чехословаччину накрила "нормалізація" Густава Гусака, всі здобутки Празької весни було розтоптано. Обидва письменники залишаться вірними своїм принципам. Коли Мілан Кундера в Парижі працював над неперевершеним романом "Нестерпна легкість буття", Вацлав Гавел сидів в чехословацькій тюрмі саме за свої переконання.



Нормалізація

Після радянського вторгнення над Чехословаччиною поступово збиралися хмари "нормалізації". У квітні 1969 першим секретарем ЦК КПЧ став Ґустав Гусак, який керував процесом "закручування гайок".

Партія проводила чистки у власних рядах, інтелігенцію звільняли з роботи, цензура знову чавила твори культури. Попри спорадичні, але, водночас, масові протести, динаміка була очевидною: Чехословаччина отримала власний формат брежнєвського застою, котрий в Празі назвали "нормалізацією".

З точки зору розвитку своєї кар'єри в перший період нормалізації Мілан Кундера навряд чи мав причини для скарг. Письменник дописав нову п'єсу "Дурниця" (Ptákovina), котру ставили провідні театри країни.

Його тексти стали основою для кіно-сценаріїв – в 1969 році кипіла робота вженад третьою екранізацією за мотивами твору Кундери, цього разу оповідання"Я, тужливий Бог" (Já truchlivý Bůh). "Жарт", тим часом, окрім французького, дочекався й німецького та англійського видання. Водночас Кундера потрапив в редакційну раду часопису"Полум'я"(Plamen).

 
Мілан Кундера на знімках держбезпеки, серпень 1969 року 
Джерело: idnes.cz

Жорна комуністичних чисток запрацювали на повні оберти з початку 1970-х років. З партії виключили (або ж члени партії самостійно виходили) понад чверть її членів. Для того, щоб залишитись в партії та користуватися усіма привілеями, котрі з цього слідували, потрібно було перед відповідною комісією називати чорне – білим.

Іншими словами, правовірний комуніст мав висловити підтримку окупації та заявити про готовність і надалі будувати світле комуністичне майбутнє. Мілан Кундера через свої неоднозначні виступи в попередньому десятилітті апріорі знаходився в хиткому становищі, тому його розмова з партійцями не могла бути легкою.

Комісія КПЧ на FAMU зібралась в квітні 1970 року. Протягом життя письменник Кундера залишався політичним "тактиком", проте будь-яким компромісам є межа. Мілан Кундера не підкорився вимогам своїх однопартійців і був вже вдруге виключеним з КПЧ.

У кінці року один з офіцерів держбезпеки в місті Брно завів на Мілана Кундеру чергову особову справу з пропозицією "занести університетського працівника Мілана Кундеру до списку ворожих осіб категорії ІІ / 21". Цей бюрократичний запис, насправді, добре вловлював символічність становища письменника – Кундера ніколи не був дисидентом, однак постійно знаходився на межі дозволеного. Тому означити його "ворогом народу" було б явним перебільшенням.

Таким чином на початку 1970-хроків Кундера став ворожим елементом "другої категорії". Письменник опинився в парадоксальному становищі – його книги були бестселерами в Чехословаччині та видавалися за кордоном. У театрах з успіхом йшли його вистави. Кундера був лауреатом державних премій та цілком заможною людиною.

Водночас, в соціалістичних реаліях потрапити в немилість всемогутньої партії означало поставити під сумнів всі свої здобутки та заслуги. Письменник отримав свїй власних "хвіст" агентів держбезпеки, а в його телефоні та скромній квартирі встановили прослуховування. Великий Брат вирішив пильніше придивитися до неоднозначного письменника.



Астролог

Початок сімдесятих років став драматичним для письменника, котрий звик до визнання та успішності. Окрім тіні агентів держбезпеки, Кундера переживав й особисті драми. У 1971 році помер батько Лудвік, котрий був зі слів самого Кундери, його "другом номер один". Важко захворіла дружина Вєра, їй зробили декілька операцій.

Книги ж "ворожого елементу другої категорії" вилучали з книгарень та бібліотек. Було очевидним, що й улюблена робота на FAMU протримається недовго.

У червні 1972 року за підписом міністра культури Мірослава Бружка було видано розпорядження з переліком ворожих авторів та творів літератури. Всі тексти автора "Жарту" заборонили. Про подальше публікування не могло бути й мови. Мілана Кундеру виключили з чехословацького соціалістичного суспільства.

Заощадження швидко танули, а отримати гонорари з закордону за власну роботу було практично неможливо. Виходом із ситуації були публікації під чужим іменем. Кундера почав працювати саме в цьому напрямку та в цілковито новій тематиці.

 
Мілан Кундера 
Джерело: mutanteggplant.com

Письменник вже багато років цікавився астрологією та гороскопами. Саме це хобі в першій половині сімдесятих стало невеличким джерелом прибутку. Лауреат державних премій, автор "Жарту" та людина, котра ще напише "Безсмертя" та "Нестерпну легкість буття" взявся за написання гороскопів.  

У січні 1972 року в газеті Mladý svět вийшов перший текст за підписом EW. Автор детально описував гороскоп козерогів на найближчий місяць. Стиль тексту різко вирізнявся від писанини такого типу. Кундера поетично описував рухи планет, в гороскопі згадувались постаті Птоломея, Поля Сезанна та Карла Чапека, що видавало неабияку ерудованість загадкового EW.

Читачі були в захопленні від нового таємничого астролога. Сам Кундера дотримувався конспірації – своєму знайомому редактору Петру Проузі він повідомив, що один його знайомий астролог пише гороскопи, але працює заправником на АЗС.

Кундера погодився бути посередником між редакцією та міфічним "другом", котрого, насправді, ніколи не існувало. Таким чином він зберігав інкогніто, і міг заробляти своїм незвичним захопленням, котре, насправді, сприймав цілком серйозно.

Публікуючи щомісяця свої поетичні інтерпретації переміщень планет, Кундера шукав й інші можливості для заробітку. Таким чином він написав на замовлення власну інтерпретацію п'єси Дені Дідро під назвою "Жак та його пан", п'єсу "Юро Яношік" та переклав, зокрема "Троянду і хрест" Александра Блока.

Попри непогані спорадичні заробітки, Кундера прагнув нормальних публікацій. Реалії нормалізації були жорстокими до заборонених письменників. Коли одного разу Мілан Кундера прийшов до видавництва Československý spisovatel, головний редактор викликав вахтера, щоб той виставив Кундеру за двері, адже "люди вашого типу тут не мають чого шукати! Ніколи!". Принижений письменник покинув будівлю видавництва.

Водночас, саме в 1972 році Мілан Кундера написав роман під робочою назвою "Епілог", котрий через багато років буде опублікований під назвою "Вальс на прощання".



В еміграцію

Доленосним для Кундери став гороскоп написаний для раків влітку 1972 року. Прохопившись в телефонній розмові з другом, що надсилатиме новий гороскоп в редакцію, Кундера ще не розумів, що його розмови прослуховують. Держбезпека моніторила всю діяльність письменника – від його інтимних зустрічей з жінками, до кавування з закордонними гостями, адже Кундера набув неабиякого авторитету на Заході.

Факт зв'язків із Заходом, де все ще виходили романи Кундери, а його п'єси ставили в місцевих театрах, особливо турбував держбезпеку. Від початку літа 1973 року Мілан Кундера пройшов через сито допитів у відповідних органах. Письменнику перекривали джерела доходів і тиск колишніх однопартійців лише посилювався.

Поціновувачі таланту Мілана Кундери на Заході пам'ятали про забороненого письменника. На початку сімдесятих до Праги декілька разів навідався Філіп Рот, котрий пропагував тексти Кундери і зрештою, сприяв їх публікації в Америці. Проте ключовою країною для Мілана Кундери залишалась Франція. Тут його любили і читали.

Коли в листопаді 1973 року чеський письменник отримав престижну премію Prix Medici étranger, автор "Жарту" всерйоз задумався над переїздом у Францію. Спершу було необхідно підготувати грунт – Кундера захотів знову відвідати Париж. Французькі друзі взялися допомогти письменнику, котрий потрапив у немилість у власній країні.

У квітні 1974 року в паризькому Théâtre de l'Est Parisien мала відбутися прем'єра "Власника ключів". Водночас, Кундера був запрошений як член журі в новому літературному конкурсі, котрий теж мав відбуватися в Парижі. З цими козирями в рукаві письменник кинувся в бій з чехословацькою бюрократією. Пройшовши чергове сито допитів та надавши необхідні обіцянки щодо власної поведінки за кордоном, Кундера отримав закордонний паспорт.

Подорож в Париж була більш ніж плідною. Не дивлячись на те, що вона проходила під ковпаком держбезпеки і Кундера звітував про всі свої паризькі зустрічі у відповідних органах. Одночасно відбулися дві важливі події.

У 1974 році у Франції вийшов новий роман Мілана Кундери "Життя деінде" (Život je jinde). Вперше книга Кундери вийшла у Франції ще до публікації в Чехословаччині, при тому, що в оригіналі була написана саме чеською мовою. Також Кундера отримав запрошення на роботу в університеті. Це була цілком законна підстава виїхати з Чехословаччини надовго.



Ренн

Виїзд у Францію з багатьох причин не був простим рішенням для Мілана Кундери. Попри те, що письменник вивчав французьку літературу, його знання мови було далеко не ідеальним і вивчення французької мови для нього просувалося вкрай важко. З дружиною складалися непрості відносини. Протягом багатьох років подружжя жило переважно в Брно, а до Праги Кундера їздив викладати та займатися літературою в своїй невеличкій квартирі на вулиці Бартоломєйській.

Кундера цінував свою "празьку свободу" і не цурався уваги численних прихильниць його літературного таланту. В разі переїзду Кундера був би змушений відмовитись від своєї свободи.

Окрім цього, дружина нещодавно перенесла операцію по видаленню ракової пухлини і стан її здоров'я був далеко не найкращим. Зрештою, в 1975 році Кундері було вже 46 років, все життя він прожив між Прагою та Брно, тож переїзд в нову країну сам по собі не міг бути простим рішенням.

Кундера протягом усієї своєї кар'єри не вирізнявся рішучістю, тому не поспішав й з "втечею" за кордон. Пропозиція університету міста Ренн стала для нього ідеальним половинчастим рішенням – доценту Кундері пропонували дворічний контракт в університеті.

Таким чином письменник отримував бажане половинчасте рішення – він міг їхати у Францію, де публікували його книги, вдихнути західну культуру на повні груди, водночас не розриваючи остаточно зв'язків з Чехословаччиною.

 
Кундера в Парижі 
Джерело: divadelni-noviny.cz

Раптова лояльність державних органів до опального письменника пояснювалась вкрай просто. Поки Кундера лише зважував можливість еміграції, відповідні органи вже все вирішили за нього. Просто поки не повідомляли йому про це.

Документи з архівів держбезпеки свідчать про те, що держбезпека ще в 1974 році вирішила видворити Кундеру з країни. Автор "Жарту" протягом останніх років знаходився під ковпаком держбезпеки, котра відстежувала будь-яку його діяльність, прослуховувала розмови. Особова справа Мілана Кундери невпинно росла.

Письменник давно сприймався як "небажаний елемент" в своїй країні. Тому, коли Кундера отримував дозвіл на виїзд з Чехословаччини влітку 1975 року, насправді велася подвійна гра. Сам письменник справді вважав, що їде на два роки згідно контракту, хоч і подумував про еміграцію. Остаточне ж рішення за нього прийняла держава – Кундера добровільно-примусово ставав емігрантом.

У понеділок 21 липня 1975 року Мілан та Вєра Кундери сіли у свою машину і вирушили з міста Брно в напрямку Франції, щоб вже ніколи не повернутися в соціалістичну Чехословаччину.



***

Мілана Кундеру офіційно позбавили чехословацького громадянства в 1979 році, після публікації його роману "Книга сміху та забуття". Чеське громадянство Кундера собі повернув лише у 2019 році.

Французький період творчості ознаменувався для письменника декількома блискучими вершинами, передусім "Нестерпною легкістю буття" та "Безсмертям".

Кундера до сьогодні викликає величезний інтерес у своїй рідній країні, котру він декілька разів відвідав після Оксамитової революції в 1989 році. Хвилю емоцій викликали не лише публікації "Справи Дворжачека" у 2008 році, але й нова монументальна біографія "Кундера" авторства Яна Новака, найбільш детальний та відвертий життєпис письменника, опублікований у 2020 році.

Найменша згадка про Кундеру в Чехії викликає дискусії у ЗМІ. Чи то зустріч з неоднозначним чеським прем'єр-міністром Андреєм Бабішем в Парижі у 2018 році, чи то передача Кундерою власного архіву в бібліотеку міста Брно у 2020 році, котру міністр культури Чехії назвав "культурною подією державного значення".

 
Мілан Кундера

Вже багато років поспіль, починаючи ще з 1980-х років, щороку, коли оголошують нового лауреата нобелівської премії, в літературних неодмінно виринає ім'я Мілана Кундери. Письменника, котрий так і не отримав власного Нобеля.

Ставлення до Мілана Кундери в Чехії залишається неоднозначним. Багато хто критикує його політичну гнучкість, інші заклеймили його як "донощика". Проте мало хто дозволяє собі посперечатися з тим, що Мілан Кундера став одним з найкращих письменників 20 століття і безумовно одним з найвидатніших чеських митців модерної епохи.

«Мельниківці» - також патріоти!

Це була величезна трагедія українського визвольного руху, адже як бандерівці, так і мельниківці однаково гинули в боротьбі за незалежність, але при цьому ще й поборювали один одного

Рудольф Вайль: вакцина від Голокосту

Чистокровного етнічного німця Рудольфа Фредериковича Вайгля викликали до німецького губернатора Львова та передали пропозицію Гіммлера — переїхати до Німеччини, створити в Берліні власний інститут, очолити кафедру в університеті та отримати по війні Нобелівську премію. Йшов 1942 рік, німецькі війська стояли під Москвою, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було сенсу. До того ж Вайглю вже було 59, у такому віці не сперечаються з гіммлерами.

Перелом у Громадянській війні у США: Геттісберг й Віксберг

Кожне око бачило легіони ворога, могутню непереборну хвилю океану озброєних людей, яка неслася на нас! Полк за полком, бригада за бригадою виходять із лісу й поспішно займають своє місце в строю напоготові до штурму. Горда дивізія Пікетта і ще якісь частини стоять на їх правому фланзі. Багряні прапори лопотять, їхні вершники мчать галопом угору-вниз; стволи й багнети вісімнадцяти тисяч бійців виблискують на сонці — похилий ліс блискучої сталі.

Карл XII в Україні. Розповідь кароліна

Нашому Королю ворожили більше, ніж будь-якому іншому королівському сину у Європі. Усі ворожіння сходилися в одному: йому не посміхатиметься вдача і перемоги до тих пір, поки він не завоює Рим. І через те, що між назвами Рим і Ромни була не така вже і велика різниця, всі подумали, що передбачення здійснилося