23 вересня 1944 року повстанці в Путильському районі Чернівецької області із засідки ліквідували заступника начальника обласного НКҐБ та заступника начальника обласного НКВД, керівника обласної медичної служби НКВД, а також заступник начальника 2-го батальйону Внутрішніх Військ НКВД, який командував районним гарнізоном. Згодом через натиск повстанців районна радянська влада відступила із райцентру Путила у віддалене село Селятин, затрималася тут лише 5 днів, покинула район та через територію Румунії відступила до райцентру Сторожинець. Кілька місяців в районі панували повстанці.

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.

Покоління, про яке я пишу, не пізнало нічого окрім воєн та соціальних злиднів. Це покоління зіткнулося з дилемами, які сьогоднішнім «суддям» важко відчути та зрозуміти. Це не означає, що герої моєї книги автоматично заслуговують на всепрощення, але варто зрозуміти їхні мотиви (завжди, зрештою, актуально, що між тим, хто тисне на курок та його жертвою знаходиться лиш надособове Сумління).

Після убивства у травні 1938 року Павлом Судоплатовим Євгена Коновальця органи НКВД СРСР одразу взялися за Андрія Мельника, який став на чолі Організації Українських Націоналістів. Невдовзі, наприкінці 1944 року, скориставшись тим, що тривала війна і бойові дії перейшли на територію Німеччини, зробили спробу ліквідувати його у Берліні

У 2006 році в Україні вийшов доволі непогано зроблений десятисерійний документальний серіал Ігоря Кобріна «Собор на крові» про історію українського націоналістичного руху 1920-1940-х років. З нього можна отримати чимало цікавої інформації. Але навряд чи щось може зрівнятися за цікавістю з сенсаційною знахідкою творців серіалу: у червні 1934 році, здійснюючи вдалий атентат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, Організація українських націоналістів насправді мала на меті вбити... Йозефа Геббельса, який саме перебував 13-15 червня у Польщі з візитом!

До цього часу іноді можна почути, нібито ОУН та українські повстанці боролися за етнічно чисту Україну, намагалися винищити іноетнічне населення на українських етнографічних землях чи в районах етнічно змішаного населення, щоб змінити на користь українців національний склад таких районів та забезпечити їх входження до української держави. Такі висновки робляться із подій польсько-українського протистояння на Волині та в Галичині, що є неправдивими. Водночас діяльність повстанців на Буковині значною мірою вносить корективи, а іноді і прямо перекреслює такі висновки.

«Змислом мойого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу, я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не заверне ніщо: ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть»

Передача дуже важлива: Акт Відновлення Української Державности і звіт з Народніх Зборів. Хотіли зачати з національного гімну. Це було самозрозуміле, але в бібліотеці гімну не було. І, мабуть, у цілій Галичині не було гімну на платівках. Справу врятував вояк з німецького пропаґандивного відділу. Він мав гімн награний на м’якій восковій платівці, а наспіваний ймовірно хором Божика у Кракові.

У ніч на 30 червня 1946 року щонайменше в 19-ти населених пунктах 7-х районів області та безпосередньо в місті Чернівці одночасно з’явилися листівки з нагоди 5-ї річниці проголошення Української Самостійної Соборної Держави. Такою потужною пропагандистською акцією повстанці черговий раз нагадали про себе та підкреслили споконвічне бажання Буковини входити до незалежної Української держави.