Спецпроект

Ремонт українських музеїв: справа не лише в безгрошів’ї

Часто чиновники пропонують музею вибрати підрядником певну фірму. Тоді гроші раптом починають різко "прискорюватись". Якщо ж музей комизиться, затримки гарантовані - а, може, ще й "приперчені" перевірками.

Більшість музеїв нашої країни, як не дивно, не молодшають, а навпаки. Ремонтувати їх заважає не тільки елементарний брак коштів у бюджетах, а й складна система контролю, нестабільність фінансових потоків та брак професійної солідарності.

Екстремальна погода нинішньої весни, вже коли "охолонули" перші новини про снігові блокади й очікування підтоплень, сподівано змусила згадати про таку давню проблему, як ремонт українських музеїв.

Нагадала досить предметно і переконливо: снігова глиба провалила дах київського Музею Лесі Українки (частина Музею видатних діячів української культури). Довелося проводити цілу операцію з нейтралізації "снігового гостя". Тепер, звичайно, треба як мінімум відремонтувати дах.

Директорка Музею видатних діячів української культури Наталя Терехова у телефонній розмові повідомила "Історичну Правду", що музей уже підготував кошторис і знайшов підрядника, який би міг виконати такі роботи. Сподіваються незабаром дістати гроші…

Не пов’язана з погодою, проте також досить резонансна й історія з ремонтом Музею скульптури Йогана Георга Пінзеля. Тут про поганий стан колишнього костелу Кларисок XVII-XVIII століть згадали через те, що після успіху луврської виставки Пінзеля чекають на іноземних туристів.

Це – лиш спалахи в інформаційному просторі країни останніх тижнів. А насправді треба терміново ремонтувати величезну кількість українських музеїв. Десь – щоб не протікало й не обвалювлося, десь – щоб надати приміщенню пристойнішого вигляду.

Крізь тернії до бюджету

Можна, звісно, навіть не говорити з музейниками чи експертами, щоб зрозуміти: головна проблема ремонту музеїв України – нестача грошей. Але це не крапка, бо все-таки музеї хоч якось, а ремонтуються часом, отож, є сенс з'ясувати й інші труднощі та досягнення.

Почнімо з самої системи. Як організовується ремонт у музеях?

Передусім, має бути формально зафіксована сама потреба в ремонті. Особа чи відділ, що займається відповідним моніторингом, повинні підготувати такий акт (наприклад, акт технічного стану чи дефектний акт у випадку форс-мажору). Маленьким музеям із вузенькими штатами тяжче – їм для цього доведеться когось наймати.

Наступний етап великого шляху – калькуляція: що саме треба зробити й скільки воно коштуватиме? Її має виготовити спеціальна організація.

Проект робіт подають місцевій владі звичайні музеї та мінфіну – національні. Тут мають бути найрізноманітніші узгодження: з державною будівельною експертизою, структурами, котрі напрочуд успішно охороняють українську культурну спадщину, тощо.

Якщо музей – пам'ятка архітектури (а дуже часто так і є), вимоги посилюються. Те саме, коли плануються масштабні роботи.

Часто подібні проекти помирають тихою смертю в чиновницьких кабінетах і коридорах, але якщо місцева чи центральна влада все-таки погоджується дати грошей, то потрібно знайти того, хто зробить ремонт. Для ремонту в понад 300 тисяч гривень проводять тендер.

Далі казначейство виділяє потрібну суму і – вперед! Це якщо спрощено і схематично.

Чи заплутана ця система?

- Я не сказав би, що процедура плутана, - "заспокоює" Владислав Піоро, голова правління громадської організації "Український центр розвитку музейної справи". – Вона цілком визначена, просто складна і тривала.

- Для такої організаційної роботи на якісному рівні потрібен особливий штат, люди, котрі добре розуміються на цих складних процедурах, котрі в курсі новацій – вважає директор громадської організації "Агенція культурних стратегій" Микола Скиба, колишній заступник гендиректора Національного художнього музею України з економічних питань. – Їх можуть тримати лише заповідники, для звичайних музеїв це нереально, їм доводиться наймати фахівців.

Якщо ж успішно перейдено такі перепони, як нестача грошей у бюджеті та паперові "барикади", з'являється наступна біда.

Казав пан: "Дам кожух…"

Штука в тому, що підписання документів про виділення коштів не дорівнює їх автоматичній матеріалізації. Гроші часто затримуються. Це пояснюють загальними бюджетними труднощами.

- Часом затримки грошей призводять до великих проблем, - каже Микола Скиба. – Адже фірма, що їй ніяк не заплатять за виконані роботи може подати позов до суду. Або, наприклад, обходиться без суду, але ремонт призупиняється до кращих часів, а це часто – катастрофа, після неї все треба починати спочатку.

Про ще один нюанс таких затримок нагадує Владислав Піоро:

- Непоодинокими є випадки, коли гроші на рахунки надходять взагалі наприкінці року, і часу їх освоїти не лишається. Вже не кажучи про те, що окремі види робіт (наприклад, реставрація фасадів тощо) за нормативами мають виконуватись у теплу пору року.

"Пробуксовує" фінансування не лише на етапі безпосереднього ремонтування, а й під час оцінювань, укладань кошторисів тощо. Нескладно здогадатися про наслідки.

Така практика проблематизує не самі лиш ремонти. За словами Зеновія Мазурика (голова Асоціації музеїв і галерей, віце-президент Українського національного комітету ІСОМ – Міжнародної ради музеїв), "механізми фінансування спотворюють будь-які спроби стратегічного планування в українській музейній справі".

Втім, як і в інших сферах, усе можна вирішити. Музейники висловлюються делікатно, десь так:

- Треба просити, звертатися. Іноді вдається все прискорити.

А дехто на умовах анонімності пояснює дуже просту схему. Мовляв, часто чиновники пропонують музею вибрати підрядником певну фірму. Тоді гроші раптом починають різко "прискорюватись" - і досить швидко надходять за призначенням.

Якщо ж музей комизиться ("ми знайшли дешевшу фірму, ніж пропонувало управління…"), затримки гарантовані, може, ще й "приперчені" перевірками.

Говорять і про випадки, коли давали хід ремонту лише на умові, що з "правильним" підприємством підписують папери так, ніби всі роботи вже виконано. Це великий ризик – по-перше, абсолютно незаконно, по-друге, ремонтники отримують повний карт-бланш працювати абияк, і нібито були випадки, коли після такого "правильного" ремонту приміщення опинялось у ще гіршому стані.

Ну й, само собою, якщо така практика дійсно має місце, вона є чудовим способом тримати музеї та їхнє керівництво на короткому ланцюгу.

Повторюсь, офіційно про таке "ручне керування" ніхто не говорить, можна його вважати домислом чи наклепом (разом з тим ніхто не заперечує такі розпливчасті формулювання, як "особисті впливи і контакти", "несистемні рішення").

Однак описана схема більш ніж гармонійно вписується в загальні механізми, за якими живе сьогодні наше славне суспільство. І взагалі, ця зона мовчання дуже характерна.

Тиск середовища: чи зможуть?

Як же в такій ситуації відремонтувати музей? Чи можна розв’язати проблему системно?

Іноді вдається викрутитись. Ось у Музеї-квартирі Павла Тичини, що про нього недавно писала "Історична Правда", для косметичного ремонту звернулися по допомогу до родичів поета, співробітники теж доклалися до такої "толоки". З ними солідаризується Петро Гончар, директор Музею Івана Гончара:

- Буває, що простіше знайти спонсора, ніж зробити ремонт за бюджетні гроші…

Хоча, звичайно, спонсори теж не вишиковуються в черги. Часом успішно спрацьовує й офіційна процедура чи разові цільові програми. Якщо ж говорити про стратегічні перспективи, і безпосередні представники музеїв, схоже, не дуже сподіваються на близькі позитивні зміни – це відчутно з самого тону їх коментарів.

- Систему треба переробляти в цілому. Але пам’ятати, що ніде в світі музеї не виживають повністю власним коштом. Мусить бути якийсь механізм фінансування. От, скажімо, у Великій Британії 3% прибутків державних лотерей іде на музеї. Можна також побудувати схему на тому принципі, що масова, комерційна культура має "годувати" високу. – говорить Наталія Терехова.

- Змінювати складний механім фінансування невигідно передусім тим, хто "сидить" на цих рішеннях, - вважає Микола Скиба. – Тут могла би спрацювати політична воля, якби на ключових посадах опинилися свідомі, активні й мотивовані люди. Потрібне радикальне спрощення експертиз, скорочення переліку необхідних документів, а на тлі цього – цільові програми, урядові доручення в особливо складних, дорогих і стратегічних випадках.

А поки політичної волі немає й не дуже передбачається, потрібна солідарність музейного середовища, взаємодопомога, конструктивний тиск на державу. Треба прагнути європейських стандартів – у ЄС система експертиз прозоріша та простіша, більше повноважень мають музеї та професійна спільнота. Як показує практика, посилений контроль у такій сфері не буває ефективним.

Скибу підтримує Петро Гончар:

- У нас часто заради того, щоб проконтролювати десять гривень, витрачаються сотні. Це не має сенсу. Повинна бути менша кількість структур, від яких музеї залежатимуть, у тому числі й у питаннях ремонту. Але для радикальних позитивних змін мають відбутися зміни в суспільстві, потрібно перетравити нинішню "вульгарну демократію". Між людьми мусить бути більше довіри та солідарності.

- Не треба чекати рішень від держави. Їх має виробити й добиватися від неї професійне музейне середовище, - каже Зеновій Мазурик. – І ознаки такої роботи середовища вже є, недаремно виникають, активізуються все нові й нові музейні проекти, об’єднання, програми.

Та поки процес якісних змін перебуває в стадії непомітного неозброєним оком визрівання, за ним доводиться стежити через, так би мовити, зовнішні прояви. Одним із яких найближчим часом стане ремонт Музею Лесі Українки в Києві.

Наскільки оперативним, результативним і швидким він буде? Чи не "забудуть" про нього ЗМІ, які повідомили про аварію? Як відреагують колеги та експерти? Є думка, що саме в подібних гучних випадках найкраще вчитися згаданого тут "тиску середовища".

Дивіться також:

Музейні підсумки 2012 року

Навіщо нам музеї і що з ними робити?

Музейний заколот. Про звільнення і призначення чільних кадрів галузі

Світлана Пиркало про свою (не)любов до музеїв

Хто і чому ходить у музеї. Лекція з Лондону

інші матеріали ІП за темою "Музеї"

Репортажі із повсталого Києва

Протести, які відбувалися в Україні протягом трьох місяців, були дзеркалом, у яке міг поглянути ЄС і побачити, у якому стані є цінності, на яких він був побудований. І відповісти: чи і як саме може їх захищати поза своїм центром? Відчути силу своїх інституцій та їхню здатність прийти на допомогу тим, хто за реалізацію мрії приєднатися до Європи готовий платити життям. Порівняти свою здатність до ведення політики «м’якої сили» із «реалізмом» сатрапів, які грабують власний народ та всіма можливими способами чіпляються за владу. Включно з бійнею, влаштованою на мирних маніфестаціях.

Брати Шептицькі і єврейський народ. Частина ІІ

Одним із вагомих епізодів у життєписі Митрополита Андрея Шептицького, як і в життєписі його молодшого брата бл. свщмч. Климентія — Праведника Народів Світу, є їхня участь у порятунку галицьких євреїв у часи Голокосту. Більшість інформації черпаємо зі спогадів очевидців, Порятунок євреїв — спільна справа братів, як і діяльність, спрямована на погашення антисемітських настроїв у тодішньому суспільстві, хоча більшість документів підписана самим Митрополитом. Парадокс у тому, що о. Климентій Шептицький був визнаний «Праведником народів світу» за порятунок євреїв у часи Голокосту, натомість заслугам Митрополита Андрея у такому визнанні було відмовлено.

Як відбувалися парламентські вибори в Галичині 100 років тому?

Виборчий кодекс, який почав діяти в Україні з початку 2020 року, суттєво змінює принцип голосування, переведення голосів у мандати, нарізку округів, що, звісно, не омине і Львівщину. Це викликає певні історичні паралелі з 1907 роком, коли в Австро-Угорщині відбулася виборча реформа, яка суттєво змінила правила виборів у Галичині. Тоді використовувалася виключно мажоритарна виборча система, яка відтепер не використовується в Україні під час парламентських і місцевих вибрів до рад із кількістю виборців більше як 90 тисяч осіб

Година папуги. Діти пишуть Сталіну

Чапський чув, як тут кажуть: "То чорт дорогою іде". Нібито, якщо кинути у вихор сокирою — потече кров. Дивні тут забобони. Учора ті "чорти" вилися попід ногами і перебігали дорогу збудженим і усміхненим колегам Чапського. Він заздрив щастю колег, які вже пішли за колючий дріт і табірні мури у далекий, широкий світ.