"Їсти та годувати". Жіночі стратегії виживання під німецькою окупацією

Певні ресурси та стратегії були специфічно жіночими, саме вони стали підґрунтям виживання та життя за умов окупації. Їх внутрішня інтенція описувалась простою формулою: "Їсти та годувати".

Опублікований текст є фрагментом розділу "Жінки України у повсякденні окупації: відмінності сценаріїв, інтенції та ресурси виживання" з дослідження історика Олени Стяжкіної "Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років".

Публікація стала можливою завдяки люб'яного дозволу видавництва "Дух і Літера".

Ми вимушено опустили у цій публікації примітки і посилання, сподіваючись, що найбільш зацікавлені звернуться безпосередньо до книжки.

Глибока тінь Другої світової ще й досі до кінця не відрефлексована. Стратегії виживання, які сформувалися за радянських передвоєнних часів, жінки переносили в умови нової окупації. А далі ці стратегії виживання перетворювалися на усталені в суспільстві поведінкові стереотипи.

Олена Стяжкіна побудувала своє дослідження навколо історії трьох жінок та двох режимів, один з яких змушував своїх громадянок бути радянськими й героїчно загинути, а інший – нацистський – зректися й радянського, й людського.

У книжці йдеться про розпач й виживання, про відмінності у розумінні та сприйнятті добра й зла, про пошуки й обрання стратегій життя та смерті, про тонкі й непевні грані між колаборацією та праведністю, спротивом та відстороненням, мародерством та підтримкою інших.

Це також аналіз жіночого досвіду й травматичного й нестабільного процесу пошуку слів та механізмів самоописання у контекстах "подвигу", "зради", "ворогів", "героїв", що змінювались впродовж 1940-х років як внаслідок внутрішніх інтенцій дієвиць, так й під тиском усталених державних пропагандистських настанов щодо "правильної поведінки" радянських громадян під окупацією.

***

Настанови влади чи владний погляд на місце жінки – це чинник, який у той чи інший спосіб впливав на стратегії виживання.

Радянська влада в умовах війни весь народ розглядала як ресурс перемоги. Однак стосовно жіноцтва, то певної політики вироблено не було, як не було її вироблено і нацистами.

Мобілізовані до лав армії радянські чоловіки мали дати відсіч ворогу, жінки ж за таких обставин перетворювалися на "бійців трудового фронту".

 
Дівчата з добровільної санітарної дружини Мурманська
waralbum.ru

У перші місяці війни формування "жіночого трудового фронту" набуло вигляду "ініціативи знизу", пізніше цей "низовий рух" було оформлено партійними та профспілковими постановами. (Слід зазначити, що збільшення кількості жінок на ринку праці у роки Другої світової війни характерне й для Великої Британії та Сполучених Штатів Америки).

Погляд на радянських жінок як на резервну армію праці був притаманним й окупаційній владі.

Щоправда, організуючи карткову систему для осіб, приписаних у дворових книгах, нацисти включали жінок у категорії "жінки-домогосподарки та жінки-утриманки", "члени сімей репресованих більшовиками", "жінки та діти військовополонених".

Однак, оголошуючи у 1943 році трудову мобілізацію населення, нацисти вже "бачили" жінок у віці від 18 до 55 років не як утриманок, домогосподарок та дружин, а як потужний ресурс, котрий варто використати для власних цілей та потреб.

Слід констатувати, що наступ гітлерівців спричинив активізацію риторики радянської влади стосовно жінки, основу якої складала пропозиція "стати замість" – бути, жити, працювати замість чоловіків.

Ця риторика вже була опрацьованою через локальні ситуації, пов'язані із розвитком радянської індустрії, вона часто формувалась через родинні сценарії, що передбачали сімейне наслідування професій, у якому жіноча участь у суспільному виробництві зумовлювалася спеціальністю чи професією батька або чоловіка.

Впровадження настанови "стати замість" активно підтримувалось радянською організаційною та пропагандистською машинами.

 
Комсомольська бригада підчасзаготовки торфу на Шуваловському торфопідприємстві біля Ленінграда, 1944 рік
waralbum.ru

За даними Ігоря Єсипа, в перші дні війни у Луганській та Сталінській областях преса та партійні осередки широко висвітлювали той факт, що на шахти Донбасу прийшли працювати до 15 тис. дівчат та домогосподарок.

Наслідуючи професії власних чоловіків, жінки, згідно з повідомлень газет, ставали не тільки шахтарками, але й, наприклад, керівницями цехів, заводів, трактористками, комбайнерками, бухгалтерками, комірними, завгоспами тощо.

ФОТО/підпис-вріз: Українська історикиня Лариса Якубова наводить повідомлення зі шпальт радянських газет кінця 1930-х років, в яких демонструється "взірцева" поведінка радянських домогосподарок, що працюють нарівні з чоловіками (вибійницями, коногонами, навальницями вугілля, лебідницями) і перевиконують чоловічі норми на 140–160%. Жінки не мають власної професії, вони працюють згідно із професією чоловіка.

Слід визнати, що концепт "бути замість", "жити замість", "стати замість батька та чоловіка" був сприйнятий не тільки як зовнішня інтенція до оволодіння родинних професій, але й як настанова щодо подальшої соціальної поведінки в умовах окупації.

З одного боку, цю інтенцію транслювала влада, з іншого – вона відповідала внутрішній оцінці подій значної частини самих жінок.

Цей примус до гендерної інверсії традиційних ролей здійснювався через, у тому числі, традиційне уявлення про небезпеку війни для чоловіків, однак – не для жінок.

І у певних випадках для певної кількості жінок він був усвідомлений як "корисна меншовартісність", котра конвертувалася у відчайдушну упевненість у тому, що "жінкам нічого не буде, тому що війна – не жіноча справа":

"–Дитя спасла? Спасла, – объяснила она твердо. – А остальное не твое дело… Пусть мужики воюют, если смогут…"; "Я ничего плохого не делаю, и вы, немцы, мне не сделаете ничего".

Така конвертація діяла як дозвіл на активність у межах простору, що маркувався як жіночий, та часто на більшу свободу й поза його межами.

 
Жінки проходять медичний огляд перед відправкою на примусові роботи до Німеччини, травень 1942 року
федеральний архів німеччини

Частина жінок (ті, що мали дітей чи чоловіків, яким загрожувала небезпека, й ті, що були молодими та патріотично налаштованими) імпліцитно зголосилися на сприйняття себе як ресурсу, "витратного матеріалу" чи, коли йшлося про літніх жінок, закономірних витрат заради виживання тих, хто вважався "своїм" та був слабкішим, молодшим або потребував допомоги.

Примусова пропозиція "стати замість чоловіка" була також сприйнята жінками як внутрішня настанова.

Її реалізація призводила до суттєвого розширення меж жіночої соціальної активності у вирішенні питань життя та смерті.

Вимушені відповідати, годувати, захищати, жінки вдавалися до дій і практик, які йшли урозріз із традиційним патріархальним розподілом ґендерних ролей.

Однак радянська влада надала жінкам не тільки настанову "стати чоловіками".



Вона, прочитана услід за Еткіндом як колонізаторська, як така, що транслювала вороже та підозріле ставлення до власного народу, була чинником, котрий ще до приходу нацистів сприяв формуванню механізмів виживання в умовах тривалих соціальних репресій.

Навички виживання, засвоєні й трансльовані пересічними людьми, не були специфічно жіночими.

Понад те, до соціальних ігор зі владою у 1920–1930-ті роки вдавалися переважно чоловіки.

Настанова "стати замість чоловіка" призвела, у тому числі, й до того, що напрацьовані у минулі десятиріччя схеми гри з владою стали жіночими ініціативами та запорукою виживання не тільки жінок, але й усіх "своїх", якими вони опікувалися.

Значна частина соціально маркованих навичок набувала при цьому визначеного гендерного модусу.

 
Жінки торгують на Галицькому ринку (він же Єврейський базар, нині - площа Перемоги) в Києві, 1942 рік 
Waralbum.ru / Тамаш Конок

Серед найбільш розповсюджених та "опрацьованих" раніше механізмів виживання були: "переписування" біографії, створення потрібної соціальності чи національності, маніфестація бідності, навички у використанні управлінських вад бюрократичного апарату (підкуп, підробка документів, хабарі тощо), використання службового становища, ставлення до "державної власності" як до інструменту годування родини тощо.

Знання про те, у який спосіб переробити біографію, як використати своє приховане від радянської влади чи придумане для нацистів коріння, люди мали.



Жінки за умов окупації "грали" в це свідомо та по-різному.

Декотрі "формували" біографію, акцентуючи на репресіях, що їх зазнала родина.

"Матери договаривались, как нас спасать дальше. Они разрабатывали два варианта. Первый. Пришли немцы. Спасительницей становится мать Варвары. Немцы ее не тронут, не должны, так как отец Варвары расстрелян нашими. В 37-м. Если же вернутся наши, то уже моя мать берет на себя главную функцию по спасению детей, поскольку наш отец на фронте. Такой вот расклад".

Хтось будував прийнятну для нацистів біографію енергійним перекресленням своїх попередніх поглядів.

Очевидці подій були здивовані тим, як "полум'яні" радянці швидко ставали не менш палкими антирадянцями:

"Сестры П. неистовствуют. При советской власти они активно выступали убежденными большевичками, были безбожницами и держали религиозных старушек в постоянном страхе разоблачения …[…] Теперь же сестры неистово ругают Сталина, партию, советскую власть и громко, по-прежнему бесстыдно, угрожают всем и каждому доносами немцам за советские симпатии".

Розповсюдженими були випадки приховування та "переписування" своєї національності:

"Раскрыла дома документ, там черным по белому: Ротман Берта Генриховна, по национальности – немка… Старые документы завернули в тряпочку, закопали в саду".

Такі дії були вдалими та ефективними там, де солідарною у мовчанні була спільнота:

"А в то врем'я у нас єврейка-врачиха била. Ну і она – діватися нікуди: не вспіла евакуїроваться – лічила нас, покуда лєкарства були, а потом кончилися… Юза (начальник комендатури. – Авт.) прийшов, а у нас в то врем'я она була. Юза прийшов, стоїть з кучером і з матір'ю балакає. А вона, врачиха, з ними шепоче, балакає по-настоящему, по-німецьки. Він у неї спрашує: "Ви хто по національності?". А вона: "Я, мол, гречанка. До тьоті в гості прийшла". Он так улибнулся і все. А сама ж на єврейку похожа! Чистокровна єврейка! (Усміхається).

 
Жінки жебракують на вул. Університетській у Харкові, 1942 рік
waralbum.ru

Пошуки "правильної для окупантів" біографії часто ініціювались жінками, оскільки за життя під ворогом для чоловіків така відверта брехня самоусвідомлювалась як слабкість та боягузтво.

Жінці й те, й інше було немовби дозволеним.

Отже, чоловіки воліли погоджуватися зі своїми "боягузками"-дружинами, "боягузками"-сусідками, приятельками.

За їхньої пропозиції вдома вивішувалися портрети предків-дворян, змінювалися прізвища тощо:

"Анна Соломоновна тотчас же придралась к этому случаю: "А почему бы вам, Александр Гаврилович, и не стать дворянином? У вас такое интеллигентное лицо, что вы можете сойти и за князя […]". Анна Соломоновна обрадовалась и вырезала этот портрет совместно с портретом генерала Мейендорфа. "Первый будет ваш отец, а второй – дядя по матери. Смотрите, вы схожи с вашим отцом как две капли воды".

Їхніми зусиллями та зв'язками розшукувались та знаходились люди (чи то засоби) для вироблення нових документів:

"Я достала мужу паспорт, но нужна была фотография. Нашла одного человека на окраине города, он сказал, что он мастер на все руки".



По-новому був опанований бажаний для радянської влади концепт бідності.

Бути бідною за німців було легко, адже багатіти було ні з чого.

Однак сама процедура демонстрації бідності мала нові, в тому числі й гендерно модифіковані ознаки.

По-перше, бути бідною означало "погано жити за совєтів".

По-друге, бути бідною означало не бути пограбованою, позбавленою останнього майна, а отже – зберегти цінні для обміну на харчі речі.

По-третє, акцентована в одязі бідність (навіть неохайність та маніфестована некрасивість) вирішувала важливі завдання: ховала жінку як об'єкт сексуального домагання:

"– Ты чего сиднем сидишь? Пойди прогуляйся. Да старенькое платье надень, чего наряжаться не по времени! И она покорно надевала старенькое, повязывала голову рваным платочком, обувала стоптанные туфли. Но и из этих обносков, всему наперекор, неукротимо и победно рвалась ее молодая краса. И Тарас тревожно вздыхал: "Вот до чего дожил! Красе родной дочери не рад!".

Зловживання службовим становищем чи його використання також було практикою, яка допомагала спільноті виживати, ховатись і годуватись у 1920–30-ті роки.

Ідеться про видачу фальшивих медичних довідок, перепусток, інших документів. Йдеться так само й про крадіжки як привласнення того, з чим "працювали".

Найбільшу цінність як за часів радянського голоду, так і за часів окупації мали робочі місця у той чи інший спосіб пов'язані із продуктами.

Привласнення їх носило як характер простих крадіжок:

"В жандармерию я поступила на должность уборщицы […]. Проработав четыре-пять месяцев, меня рассчитали за то, что мы воровали продукты";

"Бабушка Оришка моя украла у німців косу. Кузня була отут (показує) і котьол здоровий, їсти варили і стояла коса німців, вони нею косили. Бабушка вкрала й однесла до когось".

Німецький солдат торгується з місцевими мешканками на залізничній станції Києва, 1943 рік
Німецький солдат торгується з місцевими мешканками на залізничній станції Києва, 1943 рік
waralbum.ru

А також і характер "творчого" використання:

"Б. предлагала рабочим рубить рыбьи головы, чтобы было побольше мяса и эти головы мы нелегально передавали пленным бойцам Красной Армии".

Певним чином "використання службового" чи навіть "особового" положення набувало гендерного модусу: йдеться про інформацію та засоби її розповсюдження через так зване сарафанне радіо (систему "одна бабця сказала").

Слід визнати, що джерелом інформації про збір дівчат та хлопців на примусові роботи, облави, пошуки євреїв могли бути як жінки, так і чоловіки.

А от власне поширення відбувалося завдяки жіночим мережам спілкування.

"Дядько Ігнат прийшов: "Дівчата! Сообщіть всім, шоб розбігалися, хто куди може!". Хто в комиші, хто куди поховався. Нємці ходили по хатам, а молодьож порозходилася… Так і сиділи по три дня. Питали: "А де ваша дочка?". "Пішла міняти хліба…". І шо? І шукай її. Так і осталися. Нікого не забрали. Із Фєніно нікого не забрали…"



Ці мережі мали неабияке значення для порятунку та виживання. Однак марковані як незначущі, "бабські" часто-густо страшні звістки не сприймалися серйозно.

Наслідком такого знецінення були криваві розправи, відправка на примусові роботи тощо.

Слід підкреслити, що значущість жіночих інформаційних мереж не зводилася тільки до прагматичних завдань рятування тих чи інших людей.

Інформація, яку жінки передавали одна одній, була важливою й у сенсі можливості "не падати духом":

"Набокина очень часто приносила к нам на квартиру советские листовки, а также сообщала нам о событиях на фронте. Сообщения эти она узнавала по радио или от сведущих лиц".

А також і у сенсі можливого вибору стратегії поведінки: чутки про успіхи радянських військ на фронті могли вберегти людину від зради сусідів чи, навпаки, надихнути на спасіння солдат, євреїв, аби власне ними "звітувати" перед радянцями.

 
Анна Сусліна охороняє поля колгоспу "12-річчя Жовтня", Московська область
waralbum.ru

Інші, так само освоєні ще за часів радянської влади, практики "роботи на ворога" полягали в імітації трудової активності, саботажі, свідомому неробстві, за яке, однак, можна було отримати гроші та пайок:

"Служба в жилотделе управы сначала успокоила ее. Работать никто не хотел. Сидели грызли семечки. Шелуху сплевывали в пустые ящики письменных столов. – Плюйте, девочки, плюйте, – говорила им Зоя Яковлевна, главбух отдела. – Только убедительно вас прошу, когда немец войдет, делайте вид, что вы работаете. Делайте вид, убедительно вас прошу".

Ще один ракурс наявності попереднього досвіду виживання полягає в тому, що спільнота підрадянської України пережила не меншу катастрофу, ніж нею стала війна та окупація.

Німецький дослідник Люц Нітхаммер, аналізуючи усні свідчення жінок на окупованих німецьких землях, виявив у якості імпліцитного очікування, що крилося у оповідях, акцентоване очікування ґвалтування.



Очікування, що є притаманним як спогадам, усним свідченням, так і офіційно зафіксованим особовим документам доби – це очікування голоду.

Досвід голоду не було забуто, стерто з пам'яті. На допиті стосовно роботи в публічному домі, що відбувся наприкінці 1943 року, одна з "баришень", Віра Глазунова, 1912 року народження розповідала свою біографію:

"В 1934 году я с этим мужем разошлась по причине плохого характера у него. От этого мужа я имела двух детей, которые умерли до 1933 года".

Голод був "ключовою подією доби", а з тим – простором набутих і, для тих, хто вижив, ефективних стратегій дії.

Певні ресурси та стратегії були специфічно жіночими, саме вони стали підґрунтям виживання та життя за умов окупації. Їх внутрішня інтенція описувалась простою формулою: "Їсти та годувати".

Україна без Києва. Про що домовлялись у Парижі навесні 1920 року?

У Парижі Україні планували зберегти незалежність, але намалювали нові кордони. Без Києва, Лівобережжя, Сходу та Заходу.

Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР

У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.

Львів. 1918. Єврейський погром

Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.

Український підрозділ у Зимовій війні: правда чи легенда

Формування українського добровольчого підрозділу, якщо пропозицію про нього й було надано фінському командуванню, не здійснили через брак часу, підготованих кадрів та фінансів.