"Справа Василя Стуса" на лаві підсудних

6 січня 1938 року якраз на Різдво народився Василь Стус. Його судили двічі. У книзі, упорядкованій головним редактором "Історичної правди" Вахтангом Кіпіані, зібрано найважливіші документи і публікації про судилище над поетом у 1980 році, останні роки життя політв'язня в таборі і таємницю смерті в часи горбачовської перебудови.

Василь Стус. Фото із кримінальної справи 1980 року

Інтерес до видання підсилюється фактом - книга перебуває на лаві підсудних. 

Наприкінці серпня минулого року колишній адвокат Стуса, нині народний депутат України та кум Путіна Віктор Медведчук подав до Дарницького суду м. Києва позов до Кіпіані, видавництва "Віват" та друкарні "Юнісофт". Ключова вимога - заборонити розповсюдження книги на будь-якій території. Розгляд цієї справи наразі триває.


Цей матеріал вийшов у грудневому числі популярного місячника "Локальна історія". Републікуємо з дозволу редакції журналу.

Розповідає автор книги Вахтанг Кіпіані.


"В українській поезії зараз більшого нема"

Постать Василя Стуса досліджують вже 30 років. Починаючи з 1989 року, коли поета, який помер у тюрмі на Уралі, перепоховано в Києві на Байковому кладовищі. Приблизно тоді ж з'явилися перші публікації у пресі. Згодом вийшло півсотні книг, написано десятки дисертацій, тисячі статей, а сам Стус зайняв належне місце в літературному процесі й у громадському житті держави.

Звичайно, є й інші важливі особи, такі як Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Зеновій Красівський, але саме Стус був головною фігурою літературного процесу.

Ще на початку 1980-х Михайло Хейфець, ленінградський літературознавець і колишній співв'язень по мордовському табору, після знайомства зі Стусом у своїй книзі "Українські силуети" написав: "В українській поезії зараз більшого нема".

У широкому контексті задум книги виник у листопаді 1989 року, коли я не потрапив на перепоховання Василя Стуса і двох інших політзеків, померлих на Уралі, – Юрія Литвина та Олекси Тихого.

 
19 листопада 1989 р., Київ - перепоховання трьох дисидентів

На жаль, не знав про цю подію, а коли на черговому зібранні Народного Руху в Миколаєві про це розповіли, зрозумів, що пропустив історичну мить.

Це стало своєрідним викликом – дізнатися більше про Стуса. Хоча на той час я ще не прочитав жодного його вірша і знав лише про його нещодавню загибель.

Аж раптом життя мені подарувало знайомство із вчорашнім політв'язнем Василем Овсієнком, який став для мене другом і духовним наставником, зокрема щодо пізнання Стуса. Разом ми їздили і на Урал, і на Соловки, неодноразово їздили Україною.



Овсієнко розповідав мені важливі деталі про Василя Стуса, які згодом оформлено в численні статті та, зрештою, книги "Світло людей", "Життя як покута". Тобто спочатку великою мірою моє ставлення до Стуса сформували дисиденти Овсієнко, Лук'яненко, Євген Сверстюк і їхні розповіді.

Але згодом я собі дозволив право на сумнів. Деякі усталені погляди й інтерпретації не завжди можна підтвердити документами та іншою верифікацією. Історики мають право й навіть зобов'язані з'ясовувати усталені у спогадах і людській пам'яті тези та оцінки. Приміром, щодо обставин загибелі та останніх днів поета.


"Василь Стус не був людиною з бронзи"

Я не біограф Стуса. Моєю метою було, ознайомившись із цією справою, обставинами суду та його останніми роками життя, – подати читачеві максимум інформації для роздумів.

Василь Стус не був людиною з бронзи, він не народився героєм, він хотів жити й писати книжки. Але потворна і злочинна радянська дійсність вбила його. У книзі написано як це відбувалося.

Василь Стус спостерігає за шаховою партією колег по роботі. Кінець 1960-х рр. З приватного архіву товаришки поета Маргарити Довгань
Василь Стус спостерігає за шаховою партією колег по роботі. Кінець 1960-х рр. З приватного архіву товаришки поета Маргарити Довгань

Сам Стус казав: "А проте: ми ще повернемось, бодай – ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні".

Для людей із таким характером фізична смерть не є кінцем. Це як на полі бою – воїн гине, а країна виграє. Тобто всі жертви у війні за незалежність і свободу не є марними.

Вже саме фізичне повернення Стуса в Україну було тріумфальним. Воно відбулося у момент, коли суспільство перестало боятися. Перепоховання Стуса, вперше підняті над Києвом синьо-жовті й навіть червоно-чорні прапори в листопаді 1989 року стали передвісниками змін. І у цьому є євангельське – "смертю смерть подолав".

Василь Стус – переможець, адже навіть Радянський Союз визнав фальшивість його справи і менше ніж за рік розвалився. Через інформацію про загибель Стуса 1985-го, і через повернення 1989-го, і навіть через позов Медведчука 2019-го постійно збільшується коло людей, які дізнаються про поета та дисидента.

Представники позивача Медведчука на прийшли на перше засідання суду проти "Справи Василя Стуса". ВІДЕО

Фігура Стуса настільки непересічна та сильна, що навряд чи медведчуки чи ще хтось можуть зупинити процес нашого знайомства з ним через літературні твори або через його життя на лаві підсудних.


"Справа Василя Стуса" та відкриті архіви

Перші кроки щодо відкриття архіву Служби безпеки України – колишнього архіву КДБ Української РСР – було зроблено після 2004 року.

Натомість справжня архівна революція відбулась 2015-го внаслідок ухвалення парламентом на післямайданній хвилі кількох декомунізаційних законів. Це відкрило небачені досі можливості пізнати минуле особливо щодо тих людей, які стали жертвами комуністичних репресій.

За останні роки тисячі людей скористались можливістю ознайомитись із колись закритими матеріалами радянського режиму. І коли мені спало на думку видати матеріали процесу над поетом Василем Стусом, то я просто звернувся до керівництва ГДА СБУ й отримав усю необхідну інформацію. Не довелось навіть копіювати 6 томів справи. Мені їх надали уже відсканованими.

Декомунізацію скасувати неможливо. Тому що вона відбулась - Володимир В'ятрович

Складніше було інше – опрацювати їх, зробити "читабельними", адже ці томи написано специфічною кадебістською мовою. Ще більший виклик – вмістити все найважливіше в одну книжку. Ми цю роботу зробили разом із редакторкою видавництва Vivat Галиною Сологуб.

Вирішили не різати документів, не втручатись у їхній зміст, а, компонуючи різні матеріали слідства, допомогти людям, які не знають, що таке політичний процес у комуністичний час, зрозуміти, як працювала система.

Книга "Справа Василя Стуса" дає можливість побачити дуже докладно та конкретно, як КДБ і суд карали політв'язнів. Очевидно, що сама ідея не унікальна. Адже є, наприклад, том матеріалів про справу Ігоря Калинця, який видав історик Юрій Зайцев, або матеріали процесу над членами Українського Національного Фронту 1960-х.



Таборовий зошит і родина Ґаяускасів

У 1980 році Стуса судили не як поета, а як діяча Української Гельсінської групи. Комуністична влада арештувала 39-х із 41-го учасника. Ще один – вчитель Михайло Мельник – вчинив самогубство, а лікаря Володимира Малинковича депортували з Радянського Союзу.

Сіли всі – і дуже відомі люди, такі як Олесь Бердник чи Микола Руденко, і молоді тоді Мирослав Маринович та Микола Матусевич. Їхніх доль не вирішували в залі суду, це було політичне рішення Москви – знищити Українську Гельсінську групу.

У 1990-х роках російський дисидент Володимир Буковський оприлюднив документи з архіву ЦК КПРС, у яких вказано прізвища людей, яких треба посадити. Серед іншого йшлося і про ліквідацію Гельсінського руху в Україні, Вірменії, Литві, Грузії та Москві.



Вступаючи в УГГ, Василь Стус прекрасно знав, що члени-засновники, які підписали перший меморандум групи, уже сидять. Але це його не зупинило.

За 5 років ув'язнення із 15-ти присуджених Стус не мав жодного побачення. Його позбавили можливості бачити дружину, сестру, сина через різні "провини". Так Василь Стус фактично втратив будь-яку нагоду хоча би спробувати передати на свободу свої, як виявилося, останні тексти.

Але в житті є місце для справжнього дива. Стус опинився в один час і в одному місці з колишнім литовським партизаном і товаришем-політв'язнем Балісом Ґаяускасом. Саме він, разом зі своєю дружиною Іреною Ґаяускене-Думбріте, організував вивезення на свободу Стусового тексту, який вже у 1990-х назвали "З таборового зошита".

Баліс Ґаяускас і Ірена Ґаяускене-Думбріте на території колишньої політичної зовни у селі Кучино на Уралі
Баліс Ґаяускас і Ірена Ґаяускене-Думбріте на території колишньої політичної зовни у селі Кучино на Уралі

Якщо б пані Ірену впіймали з цим документом, то кинули б за ґрати. Втім, розуміючи це, вона таки погодилася винести – скажу делікатно: "У невимовному місці" – ці тексти і, що цікаво, не для порятунку своєї рідної людини, не задля звільнення свого чоловіка, не для історії Литви, а для українця, якого вона так ніколи в житті й не побачила.

Якби пані Ірена злякалася – ми би втратили опис останніх років і настроїв політзека Стуса, його думки щодо політики, табору та літературного процесу.

Було дуже багато випадків, коли вже на свободі люди, яким вдалося винести з в'язниці цінні тексти, боялися передати їх на Захід або запустити в самвидав.

Тому Стусові й нам усім пощастило, що родина Ґаяускасів опинилися у цьому найсуворішому комуністичному таборі 1980-х років. Сам пан Баліс просидів у радянських таборах 37 років, і коли Литва проголосила незалежність, а це сталося через 2,5 роки після його звільнення, Ґаяускаса призначили головою служби безпеки вже незалежної Литовської республіки.

Тому, коли ми риторично питаємо, чому Україна не Литва, не Польща, не Чехія, то не забуваймо, що саме українці не дали шансу своїй відродженій державі стати Литвою, Польщею, Чехією…



Останні "блоги" поета

Повертаючись до текстів "З таборового зошита", то це 12 нотаток, називаючи сучасною мовою – "блогів". Ці тексти поет писав у таборі на клаптиках технічного паперу.

Це такі вузенькі смужки – у книзі подані майже реального розміру – на яких Стус дрібнесеньким шрифтом, олівцем таємно від адміністрації колонії записував свої роздуми, які сьогодні для нас є важливим інструментом розуміння найперше того, якою людиною був Стус.

Фрагмент нотаток Василя Стуса, які отримали назву
Фрагмент нотаток Василя Стуса, які отримали назву "З таборового зошита"

Остання нотатка присвячена абсолютно забутому чоловікові – політзекові Семенові Скаличу або як його ще називали Семеном Покутником.

Він уже тоді був старим чоловіком, двічі засудженим, хворим на туберкульоз кісток. Героїчна і мовчазна фігура Руху Опору.

Василь Стус описує його як "божого чоловіка", фанатично віруючу людину, для якої випробування, що присудила диявольська комуністична влада, були настільки природними, що він як християнин волів перенести їх сповна.

Так Семен Скалич обрав позицію, яка взагалі межує із божевіллям: відмовлявся звертатися до табірної адміністрації навіть з банальних побутових питань. Він вважав цю систему богоборчою, диявольською і тому відмовився носити табірний одяг з осоружною біркою з номером. У суворих погодних умовах Уралу, де холодно вже у вересні, він ходив у трусах і майці…

Також Стус обороняв Миколу Горбаля – поета та композитора, засудженого за вигаданим звинуваченням у спробі зґвалтування.

Поет і член Української Гельсінкської Групи Юрій Литвин теж спершу був заарештований за звинуваченням у хуліганстві. А вже потім йому додали й обвинувачення за
Поет і член Української Гельсінкської Групи Юрій Литвин теж спершу був заарештований за звинуваченням у хуліганстві. А вже потім йому додали й обвинувачення за "політику". Його адвокатом теж був Медведчук

Одна річ мати статтю за антирадянську пропаганду, а зовсім інша – бути засудженим за такий жахливий злочин, або як дісталося іншим дисидентам – нібито за "навмисне зараження венеричною хворобою" або за нібито "поширення наркотичних речовин"…

Усе це було невипадково. У 1979–1980-х радянська влада навмисне інкримінувала багатьом дисидентам такі огидні статті, щоб зупинити рух на Заході на підтримку наших політув'язнених. Мовляв, кого ви захищаєте – вони ж суцільні злочинці!...



Стус залишив нам свої коментарі про час, у якому жив, і про літературний процес, за яким у міру можливості спостерігав із табору та заслання. Це гострі критичні думки про декого з нинішніх "літературних генералів", які посіли почесне місце в українській літературі, але, фактично, без критичного осмислення їхнього чину в 1970–1980-х.

На початку 1960-х коло шістдесятників було єдиним, але потім багато людей стали жертвами репресій, когось звільнили з роботи, але не ув'язнювали, а хтось доволі легко зміг зробити собі кар'єру. Стус у своїх нотатках пише про тих, хто колаборував: спочатку як письменник чи поет, а відтак і як громадянин.


"Другий прокурор мені не потрібен"

Жоден адвокат жодного із членів Української Гельсінської групи не врятував. Очевидно, були адвокати, які достойно захищали своїх клієнтів, але тих все одно засуджували, були ті, які не захищали своїх клієнтів, і яких теж засуджували. Просто деякі залишились у пам'яті як люди з гідністю і професійним підходом до захисту, а дехто, такі як Медведчук, залишились у суспільній свідомості нікчемними – і як захисники, і як люди, де-факто у випадку Стуса та Литвина – співучасниками вбивства. Адже обидва поети загинули в ув'язненні з різницею в один рік.

Василь Стус відмовлявся від призначеного державою адвоката Медведчука. Не бачив у ньому ні бажання його захищати, ні внутрішньої сили для цього.

Як він писав – "другий прокурор мені не потрібен". Звісно, що тоді 26-річний адвокат, як і будь-хто інший, не міг знати, що через десять років Україна стане вільною, що Стус буде повністю реабілітованим і те, у чому його обвинувачували, стане загальнолюдським і звичайним.

Тут нема питання про юридичну відповідальність. А йдеться про мораль і про очевидну невідповідність адвоката Медведчука, представника однієї із найгуманніших професій (представники якої захищають навіть ката, злодія, ґвалтівника, канібала), своїй місії.

Врешті-решт він – і це є у книзі – каже, що "кваліфікацію його дій [свого підзахисного Василя Стуса] я вважаю вірною". Тож теза про другого прокурора почасти справдилась…

Для мене він нікчемна фігура – власне на це Медведчук й образився. Ініціював суд стосовно заборони розповсюдження книги "у будь-якій формі на будь-якій території" – саме таку позовну вимогу сформулювали Медведчук і його адвокат.



У книзі я показую Медведчука як "шістку комуністичної системи", від якої мало що залежало. Влада йому доручила бути адвокатом чотирьох дисидентів, двоє з яких загинули за досі нез'ясованих обставин. Думаю, що всім цікаво було би знати, чому КДБ йому так довіряв?

Коли б Медведчук ще чверть століття тому чесно розповів про свою роль у тих процесах проти правозахисників і поетів – йому б, на мій погляд, багато що пробачили. Але натомість він не лише не відчуває докорів сумління, але й веде активну проросійську політику, підсилюючи негативний інтерес до себе. Та й безмежний цинізм у заяві, що Стус йому "байдужий", підкидає хмизу до суспільного обурення.



Убивство, розтягнуте на 20 років

Політика пам'яті в Польщі, Литві чи Чехії будується на тому, що там не шукають одного винного, а намагаються з'ясувати, а що робив цей конкретний слідчий, прокурор, суддя, а що робив той журналіст, що писав огидні статті, або той ідеолог певної кампанії. Тобто вони вивчають справу максимально глибоко, тоді як ми досі чіпляємося за одного "винного". Чому всім нецікаво, як склались долі суддів чи слідчих, які організували цю справу? Дехто ще живе й отримує від держави Україна пенсію в рази більшу, ніж ті, кого вони знищували.

На мій погляд, у справі Стуса набагато більше відповідальних за розтягнуте в роках убивство, ніж одіозний адвокат Медведчук. Що він, син "ворога народу", міг знати про те, хто такий Стус? Але ж у Києві були ті, хто точно знав ціну Стусові та його таланту. І ніхто не сказав і слова, крім двох відчайдушних жінок у залі суду – мова про Світлану Кириченко та Михайлину Коцюбинську. Які поламали намір слідства судити чесну людину і зробили це судом історії над його обвинувачувачами.



Убивство поета відбувається не фізично, коли його вдаряють нарами, чи він помирає через хворе серце, чи чинить самогубство – це три основні версії смерті Василя Стуса. Вбивство поета настає тоді, коли його перестають друкувати. Останній рядок Стуса в Радянському Союзі був опублікований за двадцять років до того, як його знайшли на підлозі карцеру в концтаборі Кучино.

Справа Василя Стуса – якщо брати її без лапок – триває і досі, адже ніхто не покараний, хіба що Медведчук – суспільною думкою. Буквально через неповні десять років після суду та сама радянська влада, при всевладді КПРС і КДБ, визнала, що засудила його незаконно. Тому логічно було б з'ясувати, хто є хто в цій та подібних історіях. І якщо мова не може йти про кримінальне переслідування організаторів, то бодай про моральний бік справи.

 

Історія сала

Знайомство людини з салом відбулося рано. Тоді, коли не існувало ані осілого життя, ані сільського господарства, ані народів в сучасному розумінні цього слова. Вочевидь, зустрілися вони в той самим момент, коли наш пращур вперше вийшов переможцем в двобої з диким кабаном і вирішив поцікавитися, а що в того під шкірою. І виявив чималенький шмат жиру — білого, поживного, а головне смачного.

Антон Дробович: Гри в одні ворота не буде

Розмова з Антоном Дробовичем, головою Українського інституту національної пам’яті (УІНП) про польсько-українські відносини, спільні плани та проекти, виклики на новій посаді, а також про те, кого він вважає героями України. Інститут Антон Дробович очолив у грудні 2019 року, після того, як виграв конкурс, попереднім керівником був Володимир В’ятрович.

Луцьк в окупації: побороти епідемії й вижити!

Луцьк – одне з перших українських міст, яке було окуповане вермахтом вже надвечір 25 червня 1941 року. Нова окупація приносить не тільки усі «принади» нацистського режиму, але й епідемії

Як і чому вікінги опинилися у Західній Україні

Як тут опинилися скандинави? Вони були важливою частиною державного апарату Русі, особливо в період правління князя Володимира. З літопису відомо, що Володимир був змушений тікати у Швецію після невдачі у міжусобній війні. Звідти він повернувся із армією варягів, які допомогли відвоювати спадщину.