Президент Едвард Бенеш: драма в трьох діях

13 березня 1948 року президент Едвард Бенеш повільно спускався сходами Чернінського палацу, де відбувалось останнє прощання з Яном Масариком. Протягом похорону президент не вимовив ані слова. Едвард Бенеш справляв гнітюче враження, котре цілком відповідало загальній атмосфері на похороні Масарика-молодшого. Після декількох інсультів фізичний стан президента був вкрай поганим. Політичні перипетії останніх місяців психологічно виснажили президента. Закінчувалась не лише політична кар’єра Едварда Бенеша – перегорталась сторінка в історії країни.Закінчувалась епоха, котру власноруч творив Едвард Бенеш – один з творців незалежності, «спадкоємець» Т.Ґ. Масарика, символ демократії, політик великих вчинків і доленосних помилок.

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.


Едуард Бенеш змалечку виділявся цілеспрямованістю та працьовитістю, котра, подекуди, межувала з фанатизмом. Причини цьому були практичні. Народившись у 1884 році десятою дитиною в не надто заможній родині Матєя Бенеша та його дружини Анни в містечку Кожлани, Едуард змалечку привчався до роботи.

Певну замкненість майбутнього президента спричинили й складні відносини з однолітками в дитинстві. Едуард (вже коли йому виповнилось 20 років, Бенеш власноруч змінив ім'я на "Едвард"), котрий ніколи не вирізнявся високим зростом чи міцною статурою, мав досить помітну надлишкову вагу, через що часто ставав мішенню насмішок своїх однокласників.

Тому найкращими друзями юного Едварда були книги – хлопець замикався в кімнаті і вчився дні напроліт, якщо це дозволяли домашні обов'язки. Поступово батьківські справи пішли вгору, однак заощадливість, котра межувала з аскетизмом, залишилась в характері майбутнього президента країни на все життя.

Після закінчення школи Едвард, так само як і його старші брати, переїхав у Прагу, де почав навчатися у Віноградській гімназії. Бенеш не був зразковим студентом, а серед однокурсників набув іміджу впертого самітника.



Протягом життя Бенеш неодноразово підкреслював, що вважає вино "отрутою". Таких переконань майбутній політик дотримувався з самої юності. Усі "принади" студентського життя і великого міста проходили повз молодого Едварда Бенеша.

Він ніколи не курив, не вживав алкоголю і ніколи не належав до політиків, котрі могли б потрапити на сторінки жовтої преси. Однак коли студент Едвард Бенеш повертався до рідного містечка, він часто і залюбки читав лекції на політичні теми.

Бенеш тяжів до соціал-демократичних ідей, однак підходив до політики з науковою ґрунтовністю, багато часу приділяючи теорії. Такий "науковий" підхід до політики був характерним для нього протягом усієї довгої кар'єри.

Юний Бенеш не просиджував увесь час в бібліотеках. Майбутній президент серйозно захоплювався спортом, і першою пристрастю став футбол. Едвард Бенеш навіть грав за молодіжну команду празької "Славії".

Саме через футбол майбутній президент отримав серйозну травму ноги, котра нагадувала про себе періодичним накульгуванням. Через цю травму, зрештою, Едварда Бенеша не взяли до війська коли розпочалась Перша світова війна.

 
Едвард Бенеш у формі футбольного клубу "Славія" 
Джерело: slavia.cz

Завершивши навчання в гімназії з досить посередніми оцінками (не в останню чергу через впертість та власне уявлення про навчальний процес), Бенеш поступив у Карлів університет Праги. Однак тут затримався лише на два семестри, вирішивши, що кращу освіту варто шукати за кордоном.

Едвард Бенеш поступово навчався в Парижі, Берліні та Діжоні. Саме в Діжоні у 1908 році майбутній президент отримав ступінь доктора права, а через рік знову в Празі наступний титул – цього разу доктора філософії.

В студентські роки Бенеш проявляв неабияку працездатність – кошти для власного навчання та подорожей він отримував за рахунок гонорарів з публіцистичних статей, котрі десятками писав для чеських газет.

Згодом почали виходити й окремі книги доктора Едварда Бенеша – зазвичай на теми політичної теорії. Як зазначали його тодішні колеги-журналісти, книги Бенеша були дуже грамотними та корисними, однак написані вкрай скучною академічною мовою.

З усіх міст, в яких вдалося побувати та вчитися, особливе місце в житті майбутнього президента зайняв Париж. Навчання в Сорбонні та Вищій школі політичних наук залишило в долі Бенеша виразний слід. Політик-початківець аж ніяк не був богемним типажем, тому паризькі театри відвідував зрідка.

В побуті дотримувався звичного йому аскетизму – хліб з повидлом і чай за робочим столом в невеличній орендованій кімнаті. Лише зрідка – обід в дешевому бістро. Сентимент Едварда Бенеша до Парижу засновувався, передусім, не на французькій культурі, а на французькій політичній системі.

"Національна держава" французів – це була та модель, котру Бенеш бачив оптимальною й для майбутньої Чехословаччини. Думки про долю власного народу майбутній президент висловлював в десятках статей для місцевої преси та в академічних працях, які так чи інакше були пов'язані з чеською тематикою.

 
Молодий Бенеш 
Джерело: aktualne.cz

Протягом перших місяців в Парижі Бенеш з жахом констатував, що у Франції про його народ і національні проблеми в імперії Габсбургів не знають абсолютно нічого. Вся енергія молодого політика-журналіста була спрямована на поширення інформації про національне питання чехів та їхнє складне становище в Австро-Угорщині.



Анна

У Сорбонні молодий Бенеш познайомився з чеською студенткою Анною Влчковою, котра, як і він, відвідувала лекції з історії, літератури та французької мови.   Попри весь аскетизм та працелюбність Едварда, він поступово зблизився з новою знайомою. Пара заручилась у 1906 році – саме тоді Едуард змінив ім'я на Едвард, а Анна стала Ганою.

Гана Бенешова стала жінкою всього життя для майбутнього президента, і, як згадували наближені до родини Бенешів люди, його єдиним справжнім другом. Відданість Гани Бенешової чоловікові та його переконанням справді не мала меж.

У час Першої світової війни, коли майбутній президент весь час проводив за кордоном, будуючи міжнародну підтримку для здобуття незалежності Чехословаччини, подружжя не бачилось три роки. Майже рік з цього часу Гана провела в тюрмі – через політичну діяльність чоловіка.

У Бенешів ніколи не було дітей, вся увага дружини була віддана чоловікові. Гана була не лише другом і порадником, а й секретарем. Згодом саме Гана Бенешова була чи не головною поєднуючою ланкою родини Бенешів та Масариків, коли обидві родини майже двадцять років жили на празькому Граді.

Визначальна роль Гани в житті Едварда подекуди породжує спекуляції щодо її політичного впливу. Водночас, характерною рисою самого Бенеша було цілковите невміння ділитися відповідальністю.

Усі рішення він як міністр закордонних справ чи президент приймав самотужки, щиро вважаючи, що ніхто краще за нього не впорається з тим чи іншим завданням. На цьому переконанні засновувалась й неймовірна працездатність.

 
Дружина Гана 
Джерело: cesktelevize.cz

Навряд чи Едвард дозволяв Гані безпосередньо впливати на політичні рішення. Водночас, якщо протягом довгої і драматичної кар'єри в Бенеша був справжній соратник – то це була його дружина. Гана Бенешова пережила чоловіка на довгих 26 років і померла в грудні 1974 року.



ТҐМ

У 1913 році, після видання чергової книжки ("Державність"), Едвард Бенеш отримав місце "приватного доцента" в Карловому університеті Праги. В університеті він познайомився з ключовою постанню не лише для власної долі, але й для долі цілої країни – Томашем Ґаріґом Масариком. ТҐМ пізніше згадував:

"Ми були колегами з університету. На початку війни він прийшов волонтером в газету "Час", і хотів працювати журналістом; я бачив, що він практично підходить до речей. Одного разу він йшов до мене додому – я тоді жив біля Хоткових садів – але не дійшов, ми зустрілися дорогою до редакції "Часу".

Він казав, що його мучить сумління, що ми повинні щось робити. Я йому кажу, що мовляв – я вже роблю. Тоді я щойно повернувся з першої подорожі з Голландії.

Тоді ми пішли разом до редакції і дорогою я йому розповів про все, що було зроблено, і що я планував. Пригадую, як ми разом спускались з Летної (район в Празі – Р.М.), і перед нами було видно цілу Прагу…".

Поступово Бенеш здобув цілковиту довіру Масарика і став його правою рукою. Згодом й "спадкоємцем" президента. Кар'єра Бенеша не завжди розвивалась гладко, але аж до смерті "президента-визволителя" Бенеш знаходився під політичною опікою Масарика.

Зрештою, ТҐМ не прогадав – Едвард Бенеш був не менш відданим ідеї Чехословаччини і фанатично працьовитим. Відносини Масарика з Бенешом важко охарактеризувати одним терміном. Якщо на найвищому політичному рівні можлива дружба – то Едвард Бенеш та Томаш Ґарріґ Масарик можуть слугувати прикладом.

 
З Томашем Ґарріґом Масариком 
Джерело:muzeum3000.cz

Водночас, свої листи навіть через багато років Бенеш надсилав "Шановному другові", а Масарик відповідав "Милому другові". Очевидно, характер Едварда Бенеша не сприяв надмірній відкритості у стосунках.

Однак саме політичний тандем Масарик-Бенеш став ключовим для епохальної події – проголошення незалежності Чехословаччини у 1918 році. Сам Масарик згодом висловився однозначно: "Без Бенеша не було б республіки".



Від "Мафії" до Версалю

Так само як й Масарик, Бенеш майже весь період Першої світової війни провів за кордоном. Деякий час майбутній президент перевозив через кордон заборонену літературу та був учасником підпільної організації "Мафія".

Конспірологія не була сильною стороною Бенеша, про його участь в підпіллі знали навіть його університетські студенти. Одного разу при перетині кордону Едвард залишив заборонену літературу просто на сусідньому сидінні, проте на неї ніхто не звернув увагу. Впевненість у власних силах в Едварда Бенеша подекуди межувала із самовпевненістю. Однак в цей період фортуна була на його боці.

У 1915 році 31-річний Бенеш знову виїхав в Париж, де зайнявся звичною для себе справою – так само як і Масарик в Лондоні – він без упину писав тексти та займався пропагандою.

Невеличка кімната на вулиці Леопольда Робера була обставлена з притаманним аскетизмом. Раціон Бенеша знову складався з повидла, хліба та чаю.

Лише з часом під тиском своїх колег Бенеш усвідомив, що він повинен вести більш "солідний" спосіб життя, адже поступово саме він найбільше контактував із закордонними політиками і представляв різні чехословацькі організації, котрі згодом сформували уряд новоствореної держави. Бенеш переселився в дещо більше помешкання, а в його гардеробі з'явились нові костюми.



У 1916 році "емігранти" створили Народну раду, котра стала основою для майбутнього уряду Чехословаччини. Масивна пропаганда, особисті контакти і чи не головний козир Народної ради – автономне військове утворення Чехословацьких легій – зіграли вирішальну роль. Імперія Габсбургів занепадала на очах і чехословаки були готовими перейняти відповідальність за власну державу.

Рух за незалежність Чехословаччини йшов з двох сторін. Всередині країни рух фактично очолював Карел Крамарж, однак не менш важливою була й діяльність новоствореної "Народної ради" за кордоном на чолі з Т.Ґ. Масариком.

Ключову роль окрім Масарика в еміграції відігравав саме Едвард Бенеш. Врешті, після усіх перепитій воєнного часу, в жовтні 1918 року Чехословаччина оголосила власну незалежність. Цьому передувала зустріч двох "незалежницьких" сторін в Женеві.

"Емігрантів" представляв саме Бенеш – найближчий соратник Масарика, котрий в Народній раді відповідав за міжнародні зв'язки і, цілком логічно, став міністром закордонних справ в уряді новоствореної держави.  

На конференцію у Версалі, де остаточно затверджувались нові світові кордони та правила гри, представляти Чехословаччину поїхав глава уряду Карел Крамарж та Едвард Бенеш.

Саме міністр закордонних справ грав головну роль. Бенеш мав дипломатичний талант і вмів комунікувати, був майстром дипломатичного маневрування.

Чехословацький міністр не обтяжував своїми проханнями "велику трійку" - Вудро Вілсона, Жоржа Клемансо та Девіда Ллойд-Джорджа. Бенеш знав на які точки тиснути, він зустрічався з їхніми секретарями, готував для них документи та пропозиції, котрі згодом лягали на стіл перед головами Версальської конференції.

 
З Томашем Ґарріґом Масариком

У Версалі Бенеш провів філігранну дипломатичну роботу. Підкреслюючи важливість сильної Чехословаччини як острівка демократії в буремній центральній Європі, та вміло поєднуючи право на самовизначення (у випадку словаків) із історичним правом чехів на свої західні землі (заселені переважно німцями), Бенеш домігся практично всього, чого хотіла його новостворена держава.

Ба більше, намагання Будапешту захопити частину Словаччини було відбито чехословаками зі схваленням Франції. Чехословаччина отримала свої кордони саме в тому обсязі, в якому собі їх уявляв міністр закордонних справ.

З точки зору дипломатії та історичної миті Версаль став цілковитим тріумфом Едварда Бенеша. Однак концепція Чехословаччини, так, як її сформулювали Масарик з Бенешом, мала чимало проблем – словацька меншина завжди почувала себе у підпорядкованому становищі.

Підкарпатська Русь так і не стала органічною частиною новоствореної держави. Західні території країни заселені німцями взагалі перетворились на бомбу сповільненої дії.

Проте усі ці нюанси стали зрозумілими лише з плином часу. У 1919 році в Чехословаччині панувала ейфорія. На чолі держави стояв президент Томаш Ґаріґ Масарик, а його найближчим соратником і наступником став Едвард Бенеш.  



Соратник Президента

Бенеш став першим міністром закордонних справ Чехословаччини і протримався на цій посаді до моменту, коли був обраний президентом у 1935 році. Активність Бенеша ще з початку століття зосереджувалась на міжнародних зв'язках, він мав неабиякий дипломатичних хист і здобув популярність та авторитет у світі.

Однак незмінна націленість Бенеша на зовнішню політику та тривале перебування за кордоном мало й негативний наслідок – майбутній президент погано орієнтувався у внутрішніх партійних пасьянсах. Водночас характер Едварда Бенеша не сприяв його участі у внутрішньополітичних інтригах.



Міністр не любив прислухатися до чужих думок і був переконаний, що практично будь-яке завдання саме він в змозі виконати найкраще. Пошук компромісу між різними політичними силами у строкатому парламенті новоствореної держави не було для Бенеша ані цікавим, ані приємним завданням.

Тому навіть короткий період на початку 1920-х років, який Бенеш провів у статусі глави уряду (одночасно з мініструванням зовнішніх справ), був для нього радше неприємним обов'язком, ніж роботою у задоволення.

Якщо Томаш Ґарріґ Масарик отримав майже міфічний ореол "батька-визволителя" і його позиція ніколи не піддавалась сумніву, то нападки різних політичних сил на Бенеша, попри значний авторитет, були на порядку денному.

Однак на його боці непохитно був президент Масарик, що надавало міністрові певного "імунітету". З часом ТҐМ не приховував, що саме в Бенешові бачить свого наступника.

Тандем Масарик-Бенеш багато років спільно знаходився на празькому Граді – історичній резиденції чеських королів. Міністерство зовнішніх справ на чолі з Бенешом переїхало в недалекий Чернінський палац лише в першій половині 1930-х. До цього часу глава МЗС з родиною жив на Празькому Граді, де знаходилась й резиденція Масарика.

Тісний зв'язок між родинами забезпечувався й близькою дружбою дочки Масарика Аліції та Гани Бенешової. Назовні Град міг, подекуди, викликати неприємні асоціації з дворами монархії Габсбургів. Однак зловживань своїм становищем ані з боку Масарика ані з боку Бенеша не було. Для обидвох Чехословаччина була "проєктом" всього життя, і ідеалістичне служіння державі було в пріоритеті.

 
ТҐМ та Е. Бенеш

Півтори десятиліття Бенеш вибудовував дипломатичні зв'язки зі світом, і був цілком успішним в цій функції. Міністр уявляв Чехословаччину як міст між Заходом і Сходом. Головним союзником, з погляду Бенеша, мала бути Франція, з якою Бенеша пов'язувала особиста історія.

У 1925 році між державами було підписано "гарантійній договір" про взаємну допомогу в разі зовнішньої агресії. Щодо СРСР Бенеш провадив стриманішу політику, однак був свідомим стратегічної важливості радянської імперії.

У 1935 році, незадовго до початку президентського терміну Едварда Бенеша, між Чехословаччиною та СРСР було підписано договір про допомогу у разі німецької агресії. Як міністр Бенеш найчастіше відвідував Женеву, де брав участь в засіданнях Ліги Нації, котрій, як і багато інших політиків того часу, надавав важливого значення.

Ролі змінились у 1935 році. Старіючий Томаш Ґаріґ Масарик подав у відставку, і новим президентом парламент Чехословаччини абсолютною більшістю голосів обрав Едварда Бенеша. Масарик помер напередодні доленосних подій для своєї країни у вересні 1937 року.

 
Похорон Томаша-Ґарріга в Празі

Пізніше Бенеш неодноразово шкодував і згадував: "Якби я мав бодай декілька років стабільності для своєї держави!". Однак стабільності за Президента Едварда Бенеша в Чехословаччині не було ніколи. Виною цьому була не діяльність Бенеша, а історичний контекст в якому він опинився.

За два роки до того, як Бенеш став президентом Чехословаччини, в сусідній Німеччині канцлером обрали Адольфа Гітлера. Вже через декілька років Фюрер вирішив взірвати бомбу сповільненої дії, котру самі чехословаки заклали у свою державу, наполягаючи на приєднанні німецьких меншин в нове державне утворення.

Ці прикордонні райони Чехословаччини незабаром опинились на сторінках усіх світових ЗМІ, коли Гітлер вирішив повернути "Судети".



Мюнхен та кінець ілюзій

В ніч на 21 вересня 1938 року в кабінеті президента Бенеша сиділи двоє відвідувачів – британський посол Ньютон та його французький колега де Лакруа. Представники союзників вимагали в президента Чехословаччини фактично здати власні території німецькому Райху.

Ультимативний тон послів не мав би бути несподіванкою для Едварда Бенеша, однак він до кінця не втрачав надії, що Європа усвідомить недалекоглядність своєї політики. Гітлер вже довший час вимагав приєднання територій Чехословаччини, на котрих проживали німецькі меншини, до складу власної імперії.

Читайте також: Мюнхенський договір 1938: зрада напередодні війни

Держава Чехословаччина була плодом Версальської системи, котра була встановлена в Європі майже двадцять років тому. Однак станом на 1938 рік вже мало хто вірив у можливість її збереження. Постійні апеляції Гітлера до права нацменшин на самовизначення видавались логічними західним політикам.

Президент Бенеш в нацистській пропаганді змальовувався як "військовий провокатор", котрий прагне війни. Німецька пропаганда керована Геббельсом досягала потрібного ефекту.

Політики як у Франції так і в Британії поступово набули переконання, що було б абсурдним розпочинати війну через "чехословацький націоналізм" та непоступливість Едварда Бенеша особисто, котрий не хотів забезпечувати права німецької меншини у власній державі.



Президент, тим часом, маневрував як міг. Ще в травні місяці була оголошена часткова мобілізація, хоча головний акцент було зроблено на міжнародну підтримку.

Врешті, Бенеш йшов на поступки і намагався домовитись з Конрадом Генляйном, лідером судето-німецької партії в Чехословаччині. Однак будь-які спроби домовитись не могли досягнути успіху з однієї простої причини – Гітлер мав мету знищити Чехословаччину і домовлятися не мав наміру.

Питання "чи мала Чехословаччина оборонятись?" в 1938 році досі є предметом дискусії серед істориків. Кожного року в Чехії проходять конференції і круглі столи, публікуються статті і книги, які з різних сторін розглядають ситуацію, в котрій опинилась Чехословаччина наприкінці 1938 року. Однозначної відповіді на ці запитання навряд чи вдасться досягнути.

Фактом залишається, що після підписання "Мюнхенського договору" 30 вересня 1938 року, котрий в чеській історіографії лише зрідка обходиться (небезпідставно) без означення "зрада" чи "трагедія", Чехословаччина фактично опинилась на самоті перед лицем агресора.

Допомоги не було звідки чекати, і президент Едвард Бенеш опинився перед питанням, на котре не було доброї відповіді. Попри те, що чехословацька армія мала в розпорядженні значний ресурс, було цілком очевидним, що під натиском нацистів Чехословаччина не вистоїть.

Президент Бенеш, попри непоодинокі заклики до боротьби, прийняв рішення про фактичну капітуляцію. 5 жовтня 1938 року, через тиждень після того, як Гітлер, Муссоліні, Даладьє та Чемберлен фактично легалізували окупацію Чехословаччини своїми підписами в Мюнхені, президент Бенеш подав у відставку.

Факт, що за чотири дні до цього Ліга Націй висунула кандидатуру Едварда Бенеша на нобелівську премію миру виглядав жахливим сарказмом, з огляду на те, яка трагедія насувалась на його країну.

 
Мюнхенська конференція: Невіл Чемберлен, Едуар Даладьє, Адольф Гітлер, Беніто Муссоліні

На початку листопада, вже перебуваючи в Лондоні, Едвард Бенеш пояснював:

"Наша політика була правильною – це ще всі побачать і визнають. Я нічого б в ній не змінив. Якщо б ми змінили бодай якийсь із наших головних принципів чи підходів, ми б остаточно програли.

Тут (на Заході) все ще думають, що в Мюнхені вони врятували мир. Але вже незабаром вони побачать, що насправді вже знаходяться в стані війни. В Мюнхені стало зрозуміло, що війни, насправді, не уникнути. Не знаю, коли саме вона почнеться. … Думаю, не пізніше як через рік."

Бенеш виявився правим. Вже в березні 1939 року Німеччина повністю окупувала Чехословаччину, перетворивши колишню демократію на Протекторат Богемії і Моравії.

А через десять місяців після сказаних Бенешом слів, Німеччина у співпраці з СРСР розчленувала Польщу – почалась Друга світова війна. За цими подіями колишній президент спостерігав вже з Лондона, перебуваючи в еміграції.



Визвольних рух

У сонячний день 16 травня 1945 року центральними вулицями Праги їхав кортеж, який вітали тисячі містян. Едвард Бенеш вітав своїх співвітчизників з центрального автомобіля тримаючи в руках сірого капелюха.

Бенеш сім років не був на Батьківщині, тепер він повертався як тріумфатор після семи років в еміграції. Країна зустрічала його як свого лідера – Бенеш втілював у собі традицію Чехословаччини і дух "батька-засновника" Томаша Ґарріґа Масарика.

 
Повернення в Прагу в 1945 році 
Джерело: cesktelevize.cz

За відсутності Едварда Бенеша його країна пережила трагедію окупації. Терор тривав безперервно, проте мав свій вузловий момент – в 1942 році чехословацьке підпілля успішно виконало атентат на тимчасового рейхспротектора Рейнгарда Гейдріха (тзв. операція "Антропоїд").

Читайте також: Операція Anthropoid

Наслідком була нова хвиля безпрецедентного терору та ліквідація містечка Лідіце, котре нацисти фактично зрівняли з землею. Через три роки вибухнуло празьке повстання, під час якого пражани боронили місто разом із РОА (т.зв. "Власівцями"), згодом в столицю Чехословаччини вступила Червона армія. Країна пережила війну, однак емігранти також не сиділи склавши руки.

Перші декілька місяців після своєї еміграції в жовтні 1938 року Едвард Бенеш провів в Лондоні. Британський уряд все ще вірив в дотримання "Мюнхенського договору", тому фактично вимагав від Бенеша цілковитої політичної пасивності. Колишній президент дотримувався правил гри.

Через три місяці він разом з дружиною виїхав у США, де почав викладати в Чиказькому університеті. Лекції всесвітньовідомого політика викликали неабиякий інтерес і Едвард Бенеш став улюбленцем студентів.

Однак початок Другої світової війни у вересні 1939 року фактично розв'язав Бенешу руки. Колишній президент знову почав виступати із лекціями та промовами й зустрічатися з чехословацькою діаспорою. І головне – Бенеш відновив те, що в нього виходило найкраще – дипломатичну діяльність.

Бенеш мав неабиякий авторитет, адже події після Мюнхену довели його правоту. Повернувшись до Лондона, він поступово відновив свою лідируючу позицію серед чехословацького руху опору в еміграції і вже в 1940 році фактично очолив його.

Бенеш зустрічався з найвпливовішими особами світу – від Франкліна Делано Рузвельта до Вінстона Черчіля. Зрештою, колишній президент добився визнання свого уряду в екзилі як законного представника народу Чехословаччини. Таким чином, в 1945 році Бенеш повернувся на Батьківщину не лише в ролі глави держави, але й з відновленим авторитетом та міжнародним визнанням.

 
З президентом США Ф.Д. Рузвельтом 
Джерело: aktualne.cz

Однак нове повернення Бенеша відрізнялось від його приїзду в Прагу у 1919 році. Країна була понівечена війною і з масою невирішених соціальних проблем. Окрім цього невирішеним залишалось питання німецької меншини в "судетських" областях, котра свого часу дала привід для вторгнення нацистам.

Однак головною проблемою в повоєнній Європі стала поява нової "наддержави" - СРСР. Радянська тінь одразу після війни лягла на щойно звільнену з-під німецької окупації Чехословаччину.



"Бенешові декрети"

Термін "Бенешові декрети" до сьогодні стійко асоціюється із вигнанням німецької меншини з повоєнної Чехословаччини. Звинувачення на адресу Едварда Бенеша лунають дуже серйозні – від застосування принципу "колективної вини" до "воєнних злочинів".

Резонанс цієї теми й в сьогоднішній Чехії важко переоцінити. Тема "Бенешових дектертів" досить несподівано стала ледь не ключовою під час президентських виборів у 2013 році.

Тоді майбутній президент країни Мілош Земан втягнув свого противника на дебатах Карла Шварценберга в історичну дискусію саме про тзв. "Бенешові декрети". Шварценберг різко констатував, що за такі дії, як вчинив Едвард Бенеш у 1945 році, сьогодні люди потрапили б у Гаазький трибунал.

Земан зайняв позицію захисника Едварда Бенеша і народ це оцінив. До сьогодні в Чехії (можливо з певним перебільшенням) можна зустріти тезу про те, що у 2013 році саме тема "Бенешових декретів" поховала усі шанси Карла Шварценберга на пост глави держави.

Як це часто буває в медійному просторі, сам термін "Бенешові декрети" з точки зору історіїє не зовсім коректним та точним.

 
Бенеш підписує декрети 
Джерело: cesktelevize.cz

Ще перебуваючи в екзилі та отримавши статус "уряду у вигнанні", чехословацький рух опору почав готувати юридичне обґрунтування для відновлення суверенітету Чехословаччини. Оскільки за умов воєнного стану та фактичної окупації країни, парламент не міг збиратись, ситуація потребувала нестандартних рішень.

Уряд у вигнанні готував документи, котрі мали забезпечити життєдіяльність країни одразу після звільнення. Різні міністерства та відділи готували власні пропозиції, які набували чинності після їхнього підписання президентом Бенешом.

Таким чином, в абсолютній більшості випадків, Едвард Бенеш не був автором власних декретів, а лише затверджував їх власним підписом.

Така ж ситуація продовжилась після повернення президента в Чехословаччину. Протягом перших місяців після звільнення, Бенеш зосередив практично всю владу у своїх руках і керував державою за допомогою власних декретів, котрі набували юридичної сили закону до того часу, поки не зібрався новий склад парламенту.

Усі декрети, підписані президентом Бенешом були затверджені Тимчасовими національними зборами в березні 1946 року, таким чином їхня легітимність не піддавалась сумніву.

В умовах часткового законодавчого вакууму в буремний повоєнний час, таким чином забезпечувалась життєдіяльність держави – декрети регулювали фінансову сферу, економіку чи освітні процеси.

Всього Бенеш підписав 143 декрети, котрі забезпечили історичну тяглість і спадкоємність повоєнної Чехословаччини по відношенню до першої міжвоєнної республіки.

Однак усі дискусії навколо "Бенешових декретів", зазвичай, зводяться до декількох документів із 143-ох: декрет № 16 "Про покарання нацистських злочинців, зрадників та їхніх помічників та про надзвичайні народні суди" та декрет № 33, котрий позбавляв громадянства осіб німецької та угорської національності, котрі колаборували з агресором.

 
Вигнання німців із Праги, фото зроблене в травні 1945 року 
Фото: DR

Питання виселення німецької меншини висіло в повітрі. Жорстокість німців під час війни сягала нечуваних масштабів. На переконання не лише президента Бенеша, але й рядових чехів – зло мало бути покараним. Хотів цього Бенеш чи ні – виселення почалось стихійно ще травні одразу після закінчення війни.

Партизанські групи насильно і хаотично висилали німців із судетських областей, жертвами стали тисячі осіб. Бенеш знаходився під тиском чехословацького підпілля, котре відчувало кривду і жагу помсти. Виселення почалось незалежно від рішення президента.

Важливим фактором був й міжнародний контекст.Фактичне рішення про виселення німців було прийняте на конференції союзників у Потсдамі на початку серпня 1945 року.

Бенеш чекав цього рішення – декрет про позбавлення громадянства президент підписав 3 серпня – на наступний день після завершення Потсдамської конференції, одразу ж після того, як отримав інформацію від міністра закордонних справ Яна Масарика.

На цій основі відбулась друга хвиля депортації, під яку підпали сотні тисяч німців. Навіть під час організованого етапу депортації не обходилось без трагічних наслідків – вбивства не були винятком.

Чехи мстилися за окупацію і повідомлення про злочини щодо німецької меншини потрапляли у світові ЗМІ. Чехословаччина долала воєнні травми у жорсткий і навіть жорстокий спосіб. Однак вирішення проблеми на заході країни було лише початком – адже справжня катастрофа вже насувалась зі сходу.



Фіаско

Після завершення війни Бенеш залишався главою держави лише три роки. Фанатична працездатність президента не могла залишитись без наслідків. Ще в Лондоні Едвард Бенеш пережив перший крововилив в мозок. Вже в Празі слідував мікроінсульт. Однак своїх звичок президент не змінював – цілковита впевненість у власній незамінності та правильності власних рішень не залишала багато можливостей для маневрів чи розподілу повноважень.



Бенеш намагався контролювати ситуацію та керувати країною практично самотужки, попри поганий стан здоров'я. Проте виклики, які стояли перед його країною вимагали повної мобілізації сил, котрих в Бенеша вже не було.

Не випадково шлях Едварда Бенеша з еміграції на Батьківщину пролягав через Москву. Чехословаччина після війни добровільно-примусово переорієнтувалась на східний вектор. Цьому сприяла як зростаюча роль СРСР, так і розчарування в західних союзниках після "Мюнхенської зради".

Сталін дедалі ясніше давав зрозуміти, що саме він диктуватиме умови державам, котрі потрапили в його "сферу впливу". Бенеш не заперечував проти передачі СРСР Підкарпатської Русі одразу після війни.

У 1948 році Сталін в ультимативній формі відмовив в праві Чехословаччини приєднатись до плану Маршала. На той час президент Бенеш вже доживав останні місяці життя.

Читайте також: Лютнева драма президента Бенеша

СРСР створював "народні" режими у своїх "країнах-сателітах", не обмежуючи себе в підходах та інструментах. Чехословаччина стала жертвою радянського режиму в лютому 1948 року, коли відбувся т.зв. "Лютневий переворот".

Комуністична партія Чехословаччини на чолі з Клементом Ґоттвалдом скористалась юридичним цуґцвангом, для фактичного захоплення влади. На вулиці вийшли озброєні прихильники комуністів. Клемент Ґоттвлад не приховував, що в разі непоступливості Бенеша звернеться по військову допомогу до СРСР.

Едвард Бенеш залишався останнім запобіжником, котрий міг, бодай на деякий час, вберегти країну від комуністичного терору. Однак ані фізичних, ані психічних сил в президента вже не було. У лютому 1948 року президент Едвард Бенеш своїм підписом легітимізував новий комуністичний уряд в Чехословаччині.

 
Переворот 1948 року. Ліворуч Клемент Ґоттвалд 
Джерело: aktualne.cz

Президент сприймав фактичний переворот як зраду:

"Брешуть всі без винятку, це спільна риса усіх комуністів, передусім російських. Моєю найбільшою помилкою було, що я до останнього відмовлявся повірити, що Сталін мені цинічно та холоднокровно брехав, як у 1935 році так і пізніше. Що його запевнення як мене так і Масарика було свідомим і цілеспрямованим шахрайством".

Останньою спробою бодай частково виправити ситуацію була відмова президента підписати нову комуністичну конституцію у травні 1948 року, котра, фактично, скасовувала демократію в країні. Однак це був останній жест президента.

Сьомого червня 1948 року Бенеш подав у відставку. Його наступником став Клемент Ґоттвалд. Країна занурювалась в епоху комуністичного терору. Передвісником нового часу стала загадкова смерть сина Томаша Ґаріґа Масарика – Яна. Його похорон в березні 1948 року став приводом для масової, але тихої демонстрації.

Читайте також: Таємниця смерті Яна Масарика

Колишній президент вже не побачив комуністичний терор у своїй країні. Едвард Бенеш помер третього вересня 1948 року у маєтку в містечку Сезімово Усті.

Бенеш став символом усіх ключових подій чеської історії першої половини ХХ століття. Він був одним із засновників незалежної Чехословаччини. Бенеш приймав рішення про капітуляцію в 1938 році. Він відновлював країну після війни, але й саме Бенеш не встояв під тиском комуністів у 1948 році.

У 2004 році попри вето сенату парламент Чехії проголосував закон "Lex Beneš" про визнання заслуг Едварда Бенеша перед державою. Такі закони є найвищим визнанням для чеських діячів, котре надається парламентом і приймаються в короткій редакції:"Edvard Beneš se zasloužil o stát."

 

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.

Легенда про «Оржівську операцію»: як Внутрішні війська НКВД випадково вбили «Клима Савура»

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.

Микола Глущенко. «Художник» за фахом і оперативним псевдонімом розвідки

17 вересня відзначається 120-річчя від дня народження художника Миколи Глущенка. Його життя було сповнене багатьох феєричних подій, несподіваних драматичних поворотів долі і численних загадок. Окремі епізоди з його біографії породили низку легенд, які й досі бентежать уяву численних поціновувачів, мистецтвознавців, кінематографістів, письменників. Розсекречені, досі невідомі документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу розставити певні акценти у всьому цьому і пролити світло на утаємничені сторінки життя митця.

Лем. Життя не з цієї землі

«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.