Криваві казки Пірро. Довге відлуння "бразильської" провокації, влаштованої чекістами у Києві

Стаття була опублікована на сайті kyiv24.news

У лютому 1892 року у Лондоні відбулася прем'єра фарсової комедії Брендона Томаса "Тітка Чарлі". За сюжетом головний її герой змушений був видавати себе за бразильську мільйонершу Люсію д'Альвадорес, яка мала приїхати до британської столиці, але затрималася у дорозі, і робив це настільки вправно, що обман з перевдяганням і перевтіленням відкрився лише тоді, коли справжня "донна Люсія" таки прибула до місця призначення. Успіх п'єси був неймовірним, і її почали ставити і поза Британією.

Відома "Тітка Чарлі" була й у Росії – і вочевидь підказала московським чекістам сценарій чи не найгучнішої їхньої провокації у Києві початку минулого сторіччя.

Повторне здобуття української столиці на початку 1919 року оживило сподівання більшовиків на захоплення цілої Європи. Звісно, за їхнім сценарієм, все мало виглядати як перемога в сусідніх країнах пролетарських повстань, ватажки яких мали одразу ж "закликати на підтримку" Червону Армію. Але й організувати ці повстання мав виконавчий комітет Комуністичного інтернаціоналу (ВККІ), що його, не ховаючись, називали "штабом світової революції.

Тож уже невдовзі у Києві – поближче до майбутнього "поля бою" - було розміщене "Південне бюро ВККІ", керувати яким призначили Християна Раковського, Анжеліку Балабанову і Жака Садуля. Садуль був французом, Раковський – етнічним болгарином, що встиг побувати румунським підданим, Балабанова – помітною фігурою серед італійських соціалістів (саме вона, між іншим, свого часу ввела до їхнього кола Беніто Муссоліні, про що згодом дуже шкодувала).

Але народилася Анжеліка в Чернігові, хоча, за власними словами, так і не наважилася відвідати під час свого перебування у Києві рідні місця. Її спогади досі вражають незвичною відвертістю – ватажка Комінтерну Григорія Зинов'єва вона в них, скажімо, називала нікчемою, перевершити якого у ницості міг хіба що вже гаданий Муссоліні.

Водночас більшовикам важливо було продемонструвати, що захоплена ними Україна є "самостійною радянською республікою". Прикладом для інших таких "республік", які планували створити в Європі. І альтернативою "буржуазній УНР", що вже казати про денікінців. Тож Раковський очолив ще й уряд УСРР та став її наркомом закордонних справ. Імітуючи самостійність, він намагався домогтися міжнародного визнання цієї квазідержави. Щоправда, більшовицькими "методами".

Спочатку в іноземних консулів, що залишилися в українській столиці з часів УНР та гетьманської держави, вилучили майно і документи, деяких заарештували, а потім відпустили і особливим декретом пообіцяли недоторканість. Від Франції встановлення дипломатичних відносин вимагали, натякаючи, що в іншому випадку проблеми будуть у її громадян, яке мали нещастя опинитися на окупованій більшовиками території.

Не дивно, що більшість дипломатів поквапилися при першій же нагоді поїхати з окупованого Києва. Залишилися лише перський та китайський консули (останній, втім, у статусі "представника китайських робітників").

Це більше нагадувало ізоляцію. І ось тут Раковському запропонували "допомогу" чекісти. Логіка була знову-таки, суто комуністична. Бо якщо іноземні держави не шлють своїх дипломатів, то це можна зробити… за них.

Принаймні, від їхнього імені. Звісно, ближчі сусіди могли б дізнатися про "самозванця" і влаштувати скандал, дискредитувавши усю ідею. Але якщо йдеться про країну далеку? Дальшу аніж вже згадані Персія чи Китай? Бразилія на цьому тлі видавалася "майже ідеальним" варіантом!

Звісно, таке "дипломатичне визнання УСРР" існувало б лише на папері та не мало жодного міжнародного значення. Й годилося хіба що для пропаганди на підконтрольних більшовикам територіях. Але тим більше можливостей це відкривало перед тільки-но створеними радянськими спецслужбами.

Звісно, на місці "іноземного представника" їм був потрібен не просто дипломат чи, скажімо, актор, який зголосився би зіграти певну роль. Це мав бути агент, який виконував би поставлені перед ним завдання, слухаючись своїх "кураторів".

Влада чекістів у Києві в той час була по суті необмеженою. Заважала хіба що "внутрішня конкуренція", бо "надзвичайок" в місті нараховували цілих шістнадцять - від загальноукраїнської, очолюваної Мартином Лацисом, до міської та "відомчих". Людей хапали людей просто на вулицях чи у власних домівках, відбирали майно і розстрілювали, не утруднюючи себе пошуками хоч яких-небудь підстав – поширеним було формулювання "у порядку червоного терору" .

В "Косому капонірі" був влаштований концтабір - так, це була його цілком офіційна назва, і за словами Балабанової серед ув'язнених було чимало євреїв, хоча й не лише вони (у нацистів були ще ті вчителі). Місця на всіх ув'язнених просто не вистачало – страчували бранців регулярно, але арештовували все одно більше, тож невдовзі концтаборів стало кілька.

Але одна справа, коли жертв вишукували – і зовсім інша – коли вони самі б линули до "вогнику", засвіченому ЧК. Звичайно, найкраще б роль бразильського дипломата міг би виконати виходець з цієї країни. Який, скажімо, поділяв би ідеї більшовизму.

Але ж які латиноамериканські комуністи в 1919 році?! Навіть представників європейських компартій на "конгресах" Комінтерну здебільшого грали російські мігранти, що повернулися на батьківщину, та військовополонені - про це, не криючись, розповідала та ж Балабанова. Японію, за її словами, на першому з конгресів взагалі "представляв" американський інженер, який просто кілька місяців жив у цій країні.

Тож чекісти вирішили - якщо бразильців до того часу в Києві все одно не бачили, зіграти роль при бажанні може й російський громадянин. З кандидатом визначилися швидко.

Про біографію Альберта Павловича Пірро зберглося не так вже багато відомостей. Народився він нібито у січні 1893 року (за іншими даними – у вересні 1894) у Венденському повіті Ліфляндської губернії (зараз це Латвія). Міг мати естонські корені, але зростав у латиському середовищі і розмовляв латиською. Серед чекістів було багато латишів – зокрема й колишній заступник керівника всеросійської ВЧК Яків Петерс (влітку 1919 року його призначили командувачем Київського укріпрайону), і вже згаданий очільник чекістів УСРР Мартин Лацис.

І це насправді збільшувало шанси Пірро "стати бразильцем". Не лише тому, що керівники підтримували земляків, просто за необхідності він легко міг перейти в спілкуванні з "кураторами" на мову, незрозумілу більшості тодішніх киян (тих, хто побутовому рівні знав французьку і німецьку, скажімо, не бракувало).

До Першої світової Пірро встиг попрацювати журналістом, зокрема в "Рігас Авізе". Але звідти його вигнали за плагіат – він нібито отримав гонорар за перекладений англійський роман, видавши себе за його автора. Скандал, втім, був не надто гучним, тож Пірро зміг знайти заробіток у московських та петербурзьких газетах. За деякими даними вчився у Варшаві.

Його ім`я і прізвище є в списках латиських стрільців (ці загони створили в 1915 році, вже під час війни) з зауваженням, що він позбавлений звання за самовільні дії. Після поранення опинився в тилу – аж в Іркутську, де в 1917 році цілком успішно видавав себе за офіцера аж в Іркутську і непогано "підзаробив" на продажу квитків нібито на концерт Шаляпіна, про який сам співець навіть не здогадувався.

З приходом до влади більшовиків Пірро влаштувався на державну службу – зрештою, всілякі комітети та контори за нової влади виникали мало не щодня, і знайти "тепле місце" такому спритнику було нескладно. Можливо, він одразу почав працювати й на "надзвичайку", проте в якій саме якості ми можемо лише здогадуватися. Сам він казав, що чекісти знайшли його мало не випадково. Та одразу запропонували їхати до Києва.

Операцію готували похапцем. Навіть змінювати ім'я "новоспеченому дипломату" не стали. Власне, для киян воно все одно звучало "по-іноземному", тож для легенди додали лише титул графа (в Бразилії, щоправда, титули скасували за тридцять років до цих подій, одразу із встановленням республіки, - але хто на такі "дрібниці" звертав у ЧК увагу). Та потурбувалися, щоб про визнання "радянської України" далекою латиноамериканською державою повідомили в місцевих газетах хоча б за кілька тижнів до приїзду "дона Альберто".

Манери "бразильського консула", звісно, могли одразу насторожити. В дипломатії, протоколі, бо навіть в етикеті він тямив мало – варення, скажімо, їв за допомогою ножа. Але це списували на звичаї екзотичної країни, яку він представляв. Знавців португальської в тодішньому Києві не знайшлося, але навіть на спроби говорити з ним хоча б англійською Пірро відповідав, що готовий із ввічливості спілкуватися російською.

При цьому охоче вживав обороти на кшталт "валяйте голубчик" і удавав при цьому, що не може вимовити російське слово "вилка". Декому з гостей "дон Альберто" пропонував дефіцитне шампанське, пояснюючи, що купив його… в чекістів.

Але змученим терором киянам було не до спостережень за дивацтвами консула. Поява "бразильського дипломата" давала їм хоч якусь примарну надію знайти вихід із ситуації. На це, власне, і був розрахунок. Одразу після приїзду Пірро на київських вулицях розвісили оголошення, в яких закликали зареєструватися в консульстві не лише бразильських громадян, а й тих, хто хоче ними стати.

При цьому особливий наголос в оголошеннях робився на тому, що бразильці матимуть захист від свавілля влади. Обіцянку цю підтверджував підпис… Мартина Лациса, керівника ЧК, що цим свавіллям і диригував.

До того ж консульство охоче брало киян на роботу (для містян це був ще один спосіб прогодуватися і знову ж таки уникнути репресій, подібним чином влаштовувалися і при китайському представництві ) – а сам Пірро, не ховаючись, казав, що надає перевагу тим кандидатам, які не поділяють більшовицькі ідеї.

А ще консул давав зрозуміти, що з його допомогою бажаючі можуть обміняти радянські "грошові знаки" на асигнації попередніх урядів, яким пересічні громадяни довіряли більше. При тому, що "валютні спекуляції" більшовицька влада прирівняла до кримінального злочину.

Всі ці комбінації не відзначалися витонченістю і були розраховані на не надто вибагливу чи хоча б спостережливу публіку. Але завдяки їм київська "надзвичайка" отримувала списки політично неблагонадійних киян та тих з них, хто мав у ті складні часи хоч якійсь накопичення – до того ж, фактично, складені ними самими. Чекістам залишалося просто прийти за адресами. І вони приходили. Регулярно.

Все це дозволяло певний час і самому Пірро, і його "кураторам" жити на широку ногу, до того ж звітуючи перед московським начальством, що "робота йде за планом". Звісно, знаходилися й ті, що скаржилися. І до Москви, і формальним керівникам УСРР та "київським" комінтернівцям.

Зрештою, обурилася навіть Балабанова, яка почала запитувати у чекістів, чому хапають людей, які співпрацюють з бразильським консулом, а самого його не чіпають, навіть не висилають з країни – як це вже відбувалося з іншими іноземними дипломатами. Мартин Лацис кожного разу обіцяв їй "потурбуватися про це", а ситуація залишалася без змін.

Врешті-решт Балабанова поїхала до Москви і пішла до керівника ВЧК Едмунда Дзержинського. Той був здивований не менше її. Але не "бездіяльністю" Лациса, а тим, що той не повідомив "полум'яній революціонерці", що Пірро від самого початку був їхнім провокатором. Приголомшена комінтернівка кинулася до Володимира Леніна, але той лише із сумом запитав в неї "Невже життя тебе нічому не навчило?".

Згодом Балабанова зізнавалася, що ця історія стала переломною в її ставленні до більшовиків. За кілька років вона залишила Росію, а потім її навіть виключили з комуністів – за "заяви, що паплюжать партію".

Тим часом Червона армія почала зазнавати поразки на фронтах і відкочуватися на північ. "Світова революція" вочевидь відкладалася. Від чекістів на місцях вимагали посилення репресій і рішучішого викриття змов в тилу. Ну й принагідно почали натякати, що час відзвітувати за витрачені гроші.

У Києві вирішили підвести під спецоперацією риску та одним пострілом вбити кількох зайців. Останню в кар'єрі "бразильського консула" провокацію Пірро влаштував особисто. Запропонувавши одній із своїх співробітниць – Раїсі Поплавській - виїхати до Франції, він проконтролював, щоб вона залишила у спідницю зашифрований лист. І майже одразу була затримана чекістами, які оголосили, що арештували шпигунку, що мала передати послання до самого французького прем'єра Клемансо.

Вже невдовзі в газетах з'явилося повідомлення, що "доблесна" ЧК викрила масштабну змову "чорного офіцерства і всього буржуазного світу", на чолі якої нібито стояв бразильський консул. Змовники нібито накопичили величезні запаси зброї для підготовленого ними заколоту проти радянської влади, але були вчасно затримані. П'ятьох керівників змови, зокрема й самого Пірро засудили до страти.

Газети повідомляли, що засуджені були навіть розстріляні. Але вірили в цей не всі. Знайшлися свідки, які переконували, що Пірро залишив Київ в особистому автомобілі Петерса. Інші стверджували, що й сам Пірро ніколи не існував, а роль бразильського консула виконував сам Петерс. Як там було, але після "викриття змови" розстріли, що й до того відбувалися регулярно, пішли суцільним потоком – аж до того, дня коли до української столиці увійшли із заходу війська УНР, а зі сходу - частини Добровольчої армії Денікіна.

Чимало загиблих в останній хвилі червоного терору були заарештовані саме в зв'язку із "справою Пірро", або ж за переданими ним до ЧК списками. Це був фінал кривавого фарсу про "дона Альберто", розіграного в Києві маньяками з "надзвичайки".

Але історія самого Пірро на цього не завершилася. Тепер для чекістів це був досвідчений, а тому цінний агент. Якого використовували в інших місцях та з іншими завданнями. В нагоді знову, між іншим, стало його балтійське минуле. Адже міжнародне визнання більшовицького уряду Росії почалося з нечужої для нього Естонії.

Пірро допомагав вибудовувати не так дипломатичну, як розвідницьку й підривну мережу в країнах Балтії. А потім працював кур'єром – як і сотні інших "посланців під прикриттям" він вивозив до Європи коштовності та гроші – для агентів і комуністичних попутників, чиїм завданням було вся та ж організація "пролетарських повстань" в європейських країнах.

Втім, зрештою і в Кремлі зрозуміли, що надто "закрома батьківщини" порожніють надто швидко. Ще й без помітного результату. Тож запідозрили, що в умовах цілковитої безконтрольності забагато цінностей прилипає до рук тих, хто "виділяє" їх у Москві, споживає за кордоном і возить через той же кордон у валізах і таємних схованках. Почалися розслідування, а за ними арешти. За ґратами не певний час опинився і Пірро. Тому при першій нагоді – як колись із Києва – накивав п'ятами і з Москви. Тепер, щоправда, без автомобіля. Та судячи з усього без грошей.

"Дон Альберто" повернувся до Риги, де згадав свої таланти видавати себе за інших. Своїм новим (а іноді – й старим) знайомцям він видавав себе то за представника американської продовольчої організації, що в цей час збирало допомогу для жертв голоду в радянській Росії, то за радянського торговельного агента.

Місцевим комуністам – по старій пам'яті він пропонував допомогу у вирішенні питань з поліцією і спецслужбами, а спецслужбам – допомогу в боротьбі з тими ж комуністами. І всюди, де тільки можна клянчив, вимагав чи просто цупив гроші.

Зрештою, латвійській владі це набридло. Пірро заарештували і вислали з країни.

Колишній чекістський агент опинився в сусідній Литві. І згадав, що колись був журналістом. Тож пішов до редакції російськомовного часопису в Каунасі, співробітникам якої розповів зворушливу історію свого життя. Згідно з нею він був відомим публіцистом, і навіть друкувався в петербурзькому "Новому времени".

Проте після приходу до влади більшовиків змушений був перебратися на Далекий Схід, потрапив до застінків ЧК, втік до Латвії, але там був підданий цькуванню… за монархічні переконання. І був висланий з країни – мало не єдиний реальний факт в усій розповіді.

Розчулені журналісти зібрали все, що в них в той час було - десь біля восьми доларів – і віддали "біженцю". Натомість редактору Євгену Шкляру Пірро запропонував для публікації… мемуари Миколи II. Взяв аванс. Пообіцяв передати рукопис, як тільки його поштою з Риги. І зник…

Певний час він жив у Шяуляї, спілкуючись із місцевими латишами. Навіть збирав з них гроші на викуп у якогось селянина… картини Ван Дейка, нібито викраденої з Третьяковської галереї (мовляв, селянин не розумів, яка цінність в його руках, а шедевр треба було рятувати терміново). Співмешканці ж розповідав, що принесені ним пляшки горілки просто "знайшов" біля якогось розбитого воза – мабуть, саме так він і в Києві колись "купував" шампанське в чекістів…

Коли Пірро здалося, що про попередні афери забули, він повернувся до Риги. І сів. За звинуваченням у шахрайстві – до в'язниці. А "отримавши" таким чином купу часу – ще й за написання… ні, не обіцяних мемуарів останнього царя, а власних спогадів. Точніше одразу двох текстів – один мав назву "З мечем, вогнем і червоним прапором", а інший, що більше нагадував серію нарисів, "Я каюсь і проклинаю".

Вчорашній чекістський провокатор взявся бичувати колишніх своїх начальників і ватажків. Згадав навіть Балабанову – як учасницю плюндрування царських могил – помстившись, очевидно, за її скарги Лацису і Дзержинському. Сам Лацис, за словами Пірро, влаштував удавану "змову консула", щоб вийти "сухим із води".

А Петерса він пафосно назвав "людиною, на сумлінні якого лежать десятки тисяч розстріляних і вбитих душ". Тільки не додав, скільки прізвищ цих замучених надав йому сам. Більше того – Пірро спробував відхреститися від провокації у Києві.

Так, він визнав, що йому пропонували поїхати до України бразильським консулом. Пояснивши місію нібито тим, що справжній консул… затримується. Мабуть, Пірро теж бачив "Тітку Чарлі". І теж вирішив використати її сценарій. З єдиним доповненням – агент ЧК стверджував, що від пропозиції відмовився!

Навіть телеграму надіслав! А під його іменем фарс у Києві влаштував якійсь знайомець Раковського на прізвище Авінескі. Пірро стверджував, що навіть хотів поскаржится на керівників УСРР у російський виконком, але справа "вирішилася сама собою", тож він передумав. Та й не розстріляли нікого з заявлених "змовників" - переконував Пірро.

Важко зрозуміти, на що саме розраховував колишній "бразильський консул", коли писав ці виправдання? Що не залишилося свідків? Що його не впізнають? До того ж, після виходу із в'язниці він запропонував надрукувати свій опус одразу двом ризьким виданням. "Сьогодні" відмовилося. "Слово" взялося. І одразу потрапило в скандал.

Ображене "Сьогодні" не просто звинуватило конкурентів у тому, що вони погодилася друкувати людину, чиї руки по лікті у крові. А й звинуватило Пірро в брехні саме в питанні київської провокації. До того ж звернулося до читачів з проханням розповісти все, що вони знають про самозваного "публіциста".

Пірро не просто впізнали свідки подій 1919 року. З'ясувалося, що за тією ж схемою він працював в інтересах чекістів вже після втечі з Києва – в сибірському Омську. Щоправда, там він все ж змінив прізвище на Гофман. І видавав себе за дансько-голландського представника.

Але в усьому іншому історія повторилася. До дрібних деталей. В омську "надзвичайку" потрапили як офіцери колчаківської армії, так і звичайні міщани. А потім "лавочку згорнули". Про розстріли "змовників", щоправда, оголошувати не стали, обмежилися повідомленні про арешт і вивезення "Гофмана" до Москви.

Завдяки з'ясуванню стосунків між газетами публіка дізналася й про інші подробиці з життя чекістського провокатора. Під час дебатів у парламенті депутати вимагали від урядовців відповіді – чому Пірро взагалі дозволили повернутися до Латвії, в той час як інші прохачі ніяк не можуть дочекатися офіційних дозволів. Публіциста-невдаху навіть знову арештували, готуючи повторну депортацію. Але… він таки залишився у Латвії.

Пірро і надалі з'являвся в газетних хроніках. Зазвичай у повідомленнях про якусь чергову невдалу аферу. Він опускався все нижче. Якось сидів у в'язниці за звинуваченням у крадіжці… квитанції на годинник. Спробував навіть звести рахунки з життям. Але теж не зміг довести справу до кінця.

В 1930 році радянські спецслужби викрали в Парижі керівника Російського загальновійськового союзу Олександра Кутепова. Судячи з усього, операція пішла не за планом. Генерала вбили. Але спочатку про "ексцес виконавця" було невідомо, казали лише про зникнення. Втім, майже одразу у посольстві Франції в Ризі з'явився якійсь чоловік, що зголосився їхати до Парижа і повідомити тамтешній поліції важливу інформацію.

Інтрига розвіялася майже одразу. Відвідувачем був все той же Пірро. Він, звісно, колись працював у ЧК. Але тепер йому не було жодної віри. Публіка одразу вирішила, що він лише намагався влаштувати чергову аферу. Щоб "зрубити" грошей вже з французів. А ті одразу запевнили, що навіть візи Пірро не дадуть.

Це був останній раз, коли прізвище колишнього "бразильського консула" газети згадали в зв'язку з радянськими спецслужбами. Надалі про нього повідомляла лише кримінальна хроніка. Він ще раз здійснив невдалу спробу самогубства. Шахраював з фальшивою косметикою і котячим "хутром". Змінював в'язниці. Остаточно його сліди загубилися після 1936 року. До окупації Латвії СРСР, вочевидь, Пірро не дожив (на відміну від сестри, яка жили під прізвищем чоловіка і померла в 1976 році).

Ім'я "бразильського консула" спливло вже після Другої світової. У Радянському Союзі. Громадяни якого, як, мабуть, здавалося владі, латвійських газет міжвоєнної доби не читали. У 1960 році колишній чекіст, сценарист та письменник Микола Равич оприлюднив власні мемуари. В яких "офіційна версія" від ЧК була уквітчана додатковими деталями (за ними цілком можна оцінити таланти Равича як літератора).

З підкресленою серйозністю він розповідав, що "знавця кількох мов" Пірро до Києва з Одеси закинула розвідка Антанти, яка надала йому усі необхідні дипломатичні документи і доручила створити підпільну організацію з офіцерів. Равич, мабуть, був єдиним, хто побачив у "бразильському консулі" поліглота. Що вже казати, що в 1919 році самі радянські урядовці повідомляли, що Пірро прибув до України з Москви, ще й "загубив" необхідні документи дорогою.

Але ще далі пішли Ігор Болгарин і Георгій Северський, сценаристи фільму "Ад'ютант його величності", знятого у 1969 році. Теорію "офіцерської організації", нібито створеної Пірро, вони доповнили приголомшливим повідомленням, що консул насправді працював за завданням французів на Петлюру (!) і був керівником київського відділення Союзу визволення України (створеного, варто нагадати, за підтримки Центральних держав і офіційно розпущеного у травні 1918).

А вже сцена затримання Пірро особисто Лацисом з патетичними вигуками "Мій уряд не прийме ваших вибачень!" взагалі може претендувати на якусь сценарну премію.

Коли Радянського Союзу не стало, а наступники чекістів на певний час причаїлися, маятник качнувся в інший бік. "Бразильський" фарс визнали операцією чекістів.

"Православний письменник" Валерій Шамбаров з переконаністю свідка розповідав публіці про атмосферу "дешевого авантюрного роману", нібито створену в "бразильському представництві" Петерсом (літератор дотримувався версії, що саме він і був "консулом" замість Пірро).

Тут тобі й декоративні пальми, і кавалери таємничого вигляду, і жінки в "сукнях з немислимими декольте й ажурних пеньюарах"… не дивно, що Шамбаров зрештою і сам згадує методи Гейдріха та "салон Кітті".

Хтозна, може ще через кілька десятків років із Пірро взагалі будуть ліпити якогось "суперагента", а його дешеву чекістську оперетку з перевдяганням описуватимуть як складну шпигунську операцію – що не кажи, але кіно потребує захопливих сценаріях.

Втім варто пам'ятати, що за цю "драматургію" заплачено щонайменше сотнями життів наших співвітчизників. Які стали жертвами ігор професійних садистів, які упивалися своєю владою, та дрібних шахраїв на їхньому утриманні.