Україна-Польща: системний діалог як шлях до правди

Пам'ятний хрест в спомин українських мешканців Павлокоми, замордованих 1—3 березня 1945 року

Протягом десятиліть Україна і Польща так і не виробили довготривалої, постійно діючої програми примирення і залагодження спірних питань спільної минувшини. Навіть ті позитивні напрацювання, що мали місце протягом останніх 25-30 років, були радше результатом спорадичних ініціатив, більш чи менш тривалих поривів, а не частиною системного плану.

Нині назріла необхідність розроблення такого плану, довготривалого і перспективного, що містив би в собі реальні заходи, спрямовані на реальні результати. При цьому доцільним виглядає використовувати напрацювання і проекти минулих років, що й донині зберігають свою актуальність, хоча й не отримало свого часу продовження.

Опція діалогу зберігається, але тепер його доведеться вести в умовах, коли Україна є воюючою державою. Російська загроза є спільною як для нас, так і для поляків. Щоправда, виглядає на те, що в Польщі далеко не всі це розуміють. Натомість лунають заяви про "недостатню вдячність" українців або взагалі про її відсутність, про "бандеризм" і про те, що українці мають "перепросити за Волинь". І, звичайно, про те, що примирення має відбуватися через "правду". Однак що вкладається в це поняття?

Історія з перепросинами

Якщо говорити про перепросини — то вони вже мали місце. Причому взаємні й на рівні голів держав.

Тобто вище вже нікуди!

Тим, хто забув, варто нагадати.

13 травня 2006 року на урочистостях з нагоди відкриття пам'ятного знаку на вшанування українців, заглиблих в перших числах березня 1945 року від нерозформованих підрозділів Армії Крайової в Павлокомах (нині село в гміні Динів, Підкарпатське воєводство, Польща) тодішній Президент України Віктор Ющенко і Президент Польщі Лех Качинський (1949-2010) промовили слова покаяння і примирення. Ющенко тоді процитував відому фразу "Прощаємо і просимо пробачення" з листа польських єпископів до їхніх німецьких колег від 1965 року, оприлюдненого на ІІ Ватиканському соборі. Одним з авторів цього листа був, до речі, єпископ Кароль Войтила (пана Іоанн Павло ІІ (1920-2005)).

Качинський відповів словами з Молитви Господньої: "І відпусти нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим".

Не в усіх це викликало захват по обидва боки кордону. Хтось хотів більшого вмивання покаянними сльозами перед камерою то з польського, то з українського боку. Але заяви голів обох держав прозвучали так як прозвучали. І добре, що так сталося. Вони стали своєрідним сигналом для того, щоб нарешті поставити крапку на взаємних претензіях і далі починати системну роботу з "pojednania": розробляти плани дій, публічних заходів, просвітницьких і мистецьких кампаній, наукових конференцій, церемоній спільного вшанування жертв двосторонніх конфліктів у ХХ столітті, відкриття і реставрація спільних місць пам'яті, котрі мають значення і для українців, і для поляків, популяризації спільних сторінок історії та культури, взагалі епізодів, коли за умов жорстокого протистояння поляки рятували українців, а українці — поляків....

Друга річ стосовно "перепросин". Кожна подібна акція цінна тим, що вона є одноразовою.

Можна, звичайно, головам держав або іншим урядовцям вибачатися одні перед одними хоч по сто разів на день, можна імітувати покаянну істерику, викликаючи в себе сльози й соплі за допомогою цибулі перед телекамерами абощо. Але все це буде профанацією, котра виглядатиме як жалюгідна спроба сподобатися сусіду по той чи по цей бік кордону.

І мало того, що ці спроби заздалегідь приречені на провал — це кепський замінник будь-якої системної двосторонньої роботи.

Хтось може собі уявити, щоб святий папа Іоанн Павло ІІ раз на тиждень вибачався перед євреями за погроми? Чи перед мусульманами за хрестові походи?

Останні, до речі, й досі багато в чому визначають історико-культурну ідентичність Західної Європи...

"Що то є правда?"

"Примирення може ґрунтуватися лише на правді", — написав Кароль Навроцький у своєму профілі в соцмережі Х (колишній Twitter) 11 липня 2025 року, в день пам'яті жертв "Волинської різанини", який щороку відзначаєтся в Польщі.

"Правда (про "Волинську різанину". — Ю. Р.) повинна бути загальновизнаною і зрозумілою в Європі та світі", — заявив у жовтні 2024 року міністр національної оборони Польщі Владислав Косиняк-Камиш.

Схожі заяви лунали й від колишнього президента Польщі Анджея Дуди.

З польського боку вже не перший рік звучить, що стосунки між двома країнами, причому не тільки в царині історії, але також в плані підтримки європейських і євроатлантичних прагнень України, мають будуватися на "правді".

Слово "правда" взяте нами в лапки навмисне. Адже питання в тому, що воно таке, яке значення вкладається нього.

Якщо вірити Євангелію, то навіть Ісус Христос не зміг відповісти на це просте запитання. Можливо хтось у Варшаві вирішив, що таки знає відповідь? В Києві, наскільки відомо автору цих рядків, ніхто й досі не наважився взяти на себе таку відповідальність.

Можна, звичайно, трактувати це питання — до речі, як у Варшаві, так і в Києві — з погляду Маршалка Пілсудського, котрому приписують афоризм "Racja jest jak dupa - każdy ma swoją". Тільки слово "racja" замінити на слово "правда".

Але це шлях у глухий кут.

Натомість, гадається, і поляки і українці погодяться, що кожна подія, кожне явище в історії має свої причини і свої наслідки. Для науковця, в тому числі історика, а також для журналіста, незалежно від того, по який бік кордону він знаходиться, пошук правди (або радше - істини) полягає не в чомусь іншому, як у встановленні причинно-наслідкових зв'язків, що призводять або призвели до того чи іншого явища, тієї чи іншої події.

У даному випадку - взаємного жорстокого і братовбивчого взаємного винищення поляків і українців.

Саме в цьому контексті нам бачиться фрагмент "Заяви представників історичної спільноти України щодо намірів Польщі на законодавчому рівні засудити діяльність УПА та ОУН(б)" від 1 жовтня 2025 року щодо "об'єктивного дослідження усіх обставин не лише вчинення злочинів щодо українського та польського населення на території Волині та Галичини, але й причин, які призвели до такого жорсткого протистояння" (Виділено автором. - Ю. Р.) 

Жодна подія, жодне явище в історії не виникають самі по собі, нізвідки, просто так, "з любові до мистецтва" абощо. Відтак якщо ми говоримо про правду — тут без лапок — яка (тут заперечити нічого) має лежати в основі полагодження "клятих питань", то встановлення причинно-наслідкових зв'язків - це саме воно і є.

І ніщо інше.

Це єдиний прийнятний спосіб пояснити будь-яку подію і пов'язані з нею явища у вітчизняній, польській чи світовій історії. В тому числі й "Волинську різанину" і все, що з нею пов'язане. Бо саме це дає можливість обом сторонам зробити висновки на майбутнє.

І якщо зайшлося про пояснення, то воно має грунтуватися на пошуку відповідей на запитання:

- чому так сталося?

- що цьому передувало?

- чи можна було уникнути такого розвитку подій?

- що потрібно було для цього зробити?

- хто мав би це зробити?

- чому не зробив?

- до яких наслідків це призвело?

- як ці наслідки подолати, щоб вони більше не отруювали життя майбутнім поколінням українців і поляків?

Одразу висловимо застереження: пояснити - не означає виправдати. В тому, що масове винищення польського населення на території Волині і Східної Галичини під час другої світової війни є злочином, якому нема виправдання - на цьому в цілому сходяться і польські, і українські історики.

Лише морально глухі люди можуть виправдовувати "Волинську різанину" чи польські антиукраїнські акції як у міжвоєнній Польщі, так і під час другої світової війни!

Добре вже те, що і українські, і польські дослідники (маємо на увазі серйозних вчених, а не політизованих істориків і взагалі політиканів) загалом мають однакову морально-етичну оцінку і "Волинської різанини", всього того, що їй передувало і що за нею наступило. І це дає слабеньку надію, що ані польська сторона не нав'язуватиме українцям своєї "правди", ані, в свою чергу, українська не вимагатиме від поляків приймати виключно свою "правду".

Той, хто уникає пошуку і встановлення причинно-наслідкових зв'язків, незалежно по який бік кордону він перебуває, очевидно боїться в процесі розслідування, як у відомому афоризмі, вийти "на самого себе". Але для дослідника, польського чи українського, істина має бути дорожчою за патріотизм.

Або радше — за уявлення єдинокровного люмпену, чи то електорального, чи з депутатськими мандатами — про те, що таке патріотизм.

Необхідна системність

В 2015 році була створена робоча група істориків — спеціалістів з українсько-польської проблематики ХХ століття, представлена дослідниками інститутів національної пам'яті України і Польщі. За спогадами одного з представників української сторони, велися палкі, але фахові дискусії, котрі переривалися спільними походами "на пиво".

19 травня того ж року в Національному музеї історії України відбулася презентація першого спільного проекту Інститутів національної пам'яті двох країн — виставки і друкованого видання, присвяченого знищенню польської еліти нацистським і радянським режимами (Акція АВ і Катинський злочин відповідно). Мета виставки була заявлена як показ тотожності найстрашніших диктаторських режимів ХХ століття – нацистського і комуністичного.

Робоча група подавала приклад системної роботи, запланувавши свої наступні засідання на наступний рік. З'явилася надія на широку двосторонню співпрацю, в тому числі не лише на рівні науковців.

Однак після обрання президентом Польщі представника правоконсервативної партії "Право і справедливість" Анджея Дуди робоча група фактично згорнула свою діяльність. І лише в 2025 році була досягнута домовленість про відновлення діалогу істориків обох наших країн.

Автор цих рядків свого часу мав честь брати участь у заходах, організованих за участю посольства Польщі й колег з польської фундації "Мости". Вони стосувалися відновлення пам'ятників подіям та особам котрі мали значення для історії Польщі і України. Серед них - пам'ятник крилатим гусарам і панцерним у селі Годів на Тернопільщині, які під командою руського шляхтича Яна-Костянтина Загоровського відбивали набіг татар; пам'ятник у Збаражі польському поету Адаму Міцкевичу, чия творчість надихала як польських, так і українських борців за волю своїх народів.

Відбувалися також наукові конференції з питань військової співпраці українців і поляків, зокрема у Віденській відсічі (1683 рік), а також у межах угоди "Пілсудський-Петлюра" (1920 рік).

Однак окремі яскраві сторінки тогочасного "поєднання", котрі можна тут згадувати і згадувати, виглядали радше як спорадичні вияви доброї волі, без різниці чи за державної підтримки держави, чи на суто обивательському рівні. Вони не могли приховати головної вади всього цього процесу — відсутності системного й послідовного плану/програми дій на міждержавному рівні. Якщо хочете — чіткого графіку, котрого відповідально дотримувалися би обидві сторони, в котрому були би задіяні як державні структури, так і громадські організації, де відводилася би також значна роль "народній дипломатії".

Між тим, іще в червні 2011 року очікувалося ухвалення спільної заяви Верховної Ради і Сейму з приводу українсько-польського конфлікту часів другої світової війни. Ця заява могла би стати першим кроком до розробки саме такого системного плану примирення.

Без уваги залишилося і звернення українських і польських інтелектуалів у грудні 2011 року про встановлення Верховною Радою і Сеймом спільного Дня пам'яті і примирення. Звернення голови українського парламенту Володимира Рибака від 26 березня 2013 року до голів Сенату і Сейму Польщі, Богдана Борусевича та Еви Копач, про підтримання цієї ініціативи теж не знайшло відгуку.

Очевидно варто було би відживити ці ідеї. І для початку — ще раз звернутися до Сейму щодо встановлення спільного Дня пам'яті всіх жертв українсько-польського конфлікту в ХХ ст. (11 липня чи інший день – дата не так важлива, важливіша пам'ять) і ухвалення спільної резолюції Верховної Ради і Сейму. Причому такої резолюції, котра би носила в певному сенсі остаточний характер.

Тобто (повторю те, що писав раніше в одній зі своїх статей) в ній мало би бути ясно заявлено, що сторони: a) шкодують про те, що довелося пережити обом народам; b) засуджують будь-які дискримінаційні практики й насильницькі дії, що мали місце у взаємних стосунках; c) не мають одна до одної претензій морального і матеріального характеру.

Нарешті варто згадати спільну ініціативу від листопада 2014 року тодішнього керівництва Українського Інституту Національної Пам'яті і Інституту Національної Пам'яті Польщі, де йшлося не лише про створення робочої групи істориків, але також про створення спільної "Книги пам'яті" жертв українсько-польського конфлікту в другій світової війни та за повоєнних років.

В нових умовах      

Однак тепер польській стороні доведеться враховувати, що діалог вестиметься з воюючою країною.

Що це означає?

Насамперед те, що наші польські партнери, від гуманітаріїв до політиків усіх рівнів, мають узяти до уваги: зараз для українців і України першочерговим є питання фізичного виживання як нації і як держави, питання перемоги над агресором.

Не буде України — ні з ким буде вести діалог з вирішення "клятих питань".

Про добру волю і намір України докластися, навіть попри війну, до подолання наслідків українсько-польського братовбивства в ХХ столітті, свідчать домовленості про проведення ексгумацій його жертв по обидва боки нашого спільного державного кордону.

Друге. Як Президент Кароль Навроцький, так і депутати Сейму Речі Посполитої Польської можуть штампувати необмежену кількість постанов і законопроектів проти "бандеризму", навіть, як казав один ізраїльський військовий оглядач, задіюючи штучний інтелект і принтер. Але Україна, всупереч їхнім очікуванням, ніколи не відмовиться від свого минулого, пов'язаного з боротьбою за незалежність у ХХ столітті.

У тому числі — із незалежницьким збройним рухом в особі ОУН, УПА і інших тогочасних збройних формувань.

Не відмовиться — і не мусить цього робити.

Особливо — і тим більше! — зараз.

Польща, зрозуміло — країна суверенна, має право ухвалювати постанови, ухвали і закони, які вважає за потрібне. В тому числі, проти "бандеризму". Але вимагати від України, як країни воюючої, діяти згідно з усіма цими документами — безсенсовно і безглуздо.

Інакше діалог щоразу закінчуватиметься, навіть не почавшись.

І разом з тим, можна і треба зрозуміти поляків: масові вбивства українцями їхніх кревних на Волині і Східній Галичині залишили болючий слід у тих, хто вижив, і цей біль передається їхнім нащадкам. І якщо для нас прапор "революційної" ОУН зараз є одним із символів боротьби за незалежність проти російських окупантів (подобається це комусь, чи ні), то для наших польських сусідів і союзників він пов'язаний з організацією, частина якої, на жаль, виявилася причетною до спроб "остаточного вирішення польського питання".

"Частина" — тому що навіть у Проводі "бандерівської" ОУН далеко не всі схвалювали масове винищення поляків.

Хоча, зрозуміло, що жертвам та їхнім нащадкам у нинішній Польщі від того не легше.    

Нарешті третє. Все згадане вище, зрозуміло, не звільняє українців від необхідності критичного погляду на історію своєї визвольної боротьби в ХХ столітті. Не звільняє від морально-етичної оцінки тих явищ у ній, котрі не відповідають нинішнім загальноєвропейськими стандартам і цінностям. У тому числі в справі масового знищення українцями поляків на території Волині і Східної Галичини.

Разом з тим, українська сторона має природне право очікувати від польських контрагентів такого ж ставлення щодо їхньої власної історії, в тому числі пов'язаної з міжвоєнною Польщею і часами другої світової війни, коли українсько-польське протистояння набуло найвищої напруги й нерідко найбрутальніших, найбільш бузувірських проявів.

Адже набагато легше домовитися між собою тим, котрі не вважають себе в усьому правими й не шукають причин своїх бід лише в комусь іншому.