Назад у світле майбутнє?

Мета сказаного Валерієм Солдатенком, головою Українського інституту національної пам'яті (УІНП), в інтерв'ю "Історичній правді" 23 березня на перший погляд безхитрісна - перекреслити діяльність своїх попередників.

Проте, чи йдеться про особисті амбіції нового керівника, а чи про цілеспрямовану політику, мета якої значно ширша? І чи випадково з сайту УІНП знято інформацію про його минулу роботу?

Нагадаю, що окрім прикладних повноважень Інституту - зокрема, опіки над меморіалами жертв Голодомору та жертв більшовицького режиму у Биківні, меморіалу в Бабиному Яру і Крутах чи Музеєм Української народної республіки, про що згадує п. Солдатенко - його місією було передусім формування політики пам'яті - і саме це в інтерв'ю отримало ярлик "займатися жалобою".

Під таке визначення, отже, потрапляє вшанування пам'яті мільйонів жертв сталінського режиму. Гадаю, питання риторичне, чи п. Солдатенку йдеться про "історію без брому", чи про відмову зректися тоталітарного минулого, засудити його так, як це зробили народи Європи стосовно нацизму.

Тож вкотре бачимо, що "призупинити" власне членство в Компартії нескладно, зате складніше призвичаїтися думати по-іншому, а бодай не за приписами короткого курсу ВКП(б).

Науковці: не віддамо історію в руки політиків

Я коротко нагадаю, що УІНП мав у посткомуністичних країнах чимало партнерів, з якими вдалося налагодити співпрацю.

Один із найвдаліших заходів Інституту - проведення конференції, присвяченої Другій світовій війні, у якій взяли участь десятки видатних дослідників з усього світу, а також колеги з Інститутів національної пам'яті Центрально-Східної Європи.

Звісно, згадувати про це новому Голові УІНП не з руки; не згадує він і про численні круглі столи, за участі провідних українських істориків та представників преси, де обговорювалися проблеми, пов'язані з пам'яттю про війну.

Те саме стосується наймасштабнішої сторінки діяльності УІНП, спрямованої на вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933.

Як показують соціологічні дослідження, протягом останніх п'яти років - зокрема й завдяки публічним та видавничим акціям УІНП - сприйняття українськими громадянами однієї з найтрагічніших сторінок своєї історії, Голодомору 1932-1933, суттєво змінилося.

Кілька слів про найближчий мені сюжет.

Однією з програм, якими опікувався УІНП, було критичне переосмислення змісту сучасної шкільної історичної освіти. Мені випала честь очолювати цю справу.

Завдяки співпраці з академічними та університетськими колегами нам вдалося випрацювати нову концепцію шкільного підручника історії та розробити проект нової програми, яка, на наше переконання, відповідає викликам, що стоять перед українським суспільством сьогодні.

Образ сусіда в українських підручниках з історії

Наприкінці 2009 - на початку 2010 р. розгорнулося її обговорення в освітянських колах, але ні нове керівництво МОН, ні нове керівництво УІНП не знайшли за потрібне бодай згадати про цю роботу.

По суті, програму мовчки поховали, щоправда, час від часу висмикуючи з неї деякі "красиві" фрази про потребу наблизити історію до людини.

Не беруся виступати адвокатом попереднього керівництва Інституту, як і не певна, що його діяльність була позбавлена прорахунків і помилок.

Натомість з цілковитою певністю можу сказати, що Україні як ніколи бракує державної інституції, яка б формувала політику пам'яті, дбала про місця пам'яті, розробляла і запроваджувала комеморативні практики, вела просвітницьку роботу в сфері пам'яті.

Адже ця важлива сфера суспільного життя в Україні - як і, зрештою, в будь-якій державі - потребує постійної актуалізації, бо лише "спільна пам'ять" консолідує громадян усіх реґіонів та етносів як націю. Саме цим насамперед, а не прокурорськими справами, займаються нині інститути пам'яті в постсоціалістичних країнах.

Валерій Солдатенко стверджує, що теперішні зміни в стратегії діяльності Інституту пам'яті обумовлено буцімто шляхетною метою - перетворити його на суто дослідницьку (читай: незалежну дослідницьку) структуру.

"Незалежність" від Кабінету міністрів діючому про цьому ж таки Кабінеті Інституту уявити, погодьмося, важко. А поза тим, хіба в нас бракує академічних історичних осередків? Хіба не працюють сотні кафедр історії на десятках історичних факультетів?

Чи, може, планується скорочення числа спеціалізованих вчених рад, на яких захищають дисертації з історичних дисциплін? А їх теж десятки.

То що додасть ще одна рада, ще один інститут, ще одна аспірантура? Вже не кажу про те, що "дослідницький" інститут при керівному органі влади до болю нагадує призабуту нами всіма (але, вочевидь, не п. Солдатенком) структуру - Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.

Як і чому треба переписувати історію України

Утім, гадаю, що я ламаюся у відчинені двері. Адже хто заперечить, що в Україні назріла і перезріла гостра суспільна проблема дискурсу національної пам'яті та інституцій, відповідальних за неї, і ця проблема потребує ширшого обговорення?

Тож сподіваюся, що моя репліка, як і інтерв'ю Валерія Солдатенка, з легкої руки "Історичної правди" витворять прецедент та поле для такого діалогу.