Спецпроект

Назад у світле майбутнє?

"Інститут при керівному органі влади до болю нагадує призабуту нами (але, вочевидь, не паном Солдатенком) структуру - Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС". Відповідь професора Могилянки керівнику Інституту національної пам'яті Валерію Солдатенку - запрошення до дискусії про те, як нам пам'ятати історію.

Мета сказаного Валерієм Солдатенком, головою Українського інституту національної пам'яті (УІНП), в інтерв'ю "Історичній правді" 23 березня на перший погляд безхитрісна - перекреслити діяльність своїх попередників.

Проте, чи йдеться про особисті амбіції нового керівника, а чи про цілеспрямовану політику, мета якої значно ширша? І чи випадково з сайту УІНП знято інформацію про його минулу роботу?

Нагадаю, що окрім прикладних повноважень Інституту - зокрема, опіки над меморіалами жертв Голодомору та жертв більшовицького режиму у Биківні, меморіалу в Бабиному Яру і Крутах чи Музеєм Української народної республіки, про що згадує п. Солдатенко - його місією було передусім формування політики пам'яті - і саме це в інтерв'ю отримало ярлик "займатися жалобою".

Під таке визначення, отже, потрапляє вшанування пам'яті мільйонів жертв сталінського режиму. Гадаю, питання риторичне, чи п. Солдатенку йдеться про "історію без брому", чи про відмову зректися тоталітарного минулого, засудити його так, як це зробили народи Європи стосовно нацизму.

Тож вкотре бачимо, що "призупинити" власне членство в Компартії нескладно, зате складніше призвичаїтися думати по-іншому, а бодай не за приписами короткого курсу ВКП(б).

Науковці: не віддамо історію в руки політиків

Я коротко нагадаю, що УІНП мав у посткомуністичних країнах чимало партнерів, з якими вдалося налагодити співпрацю.

Один із найвдаліших заходів Інституту - проведення конференції, присвяченої Другій світовій війні, у якій взяли участь десятки видатних дослідників з усього світу, а також колеги з Інститутів національної пам'яті Центрально-Східної Європи.

Звісно, згадувати про це новому Голові УІНП не з руки; не згадує він і про численні круглі столи, за участі провідних українських істориків та представників преси, де обговорювалися проблеми, пов'язані з пам'яттю про війну.

Те саме стосується наймасштабнішої сторінки діяльності УІНП, спрямованої на вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933.

Як показують соціологічні дослідження, протягом останніх п'яти років - зокрема й завдяки публічним та видавничим акціям УІНП - сприйняття українськими громадянами однієї з найтрагічніших сторінок своєї історії, Голодомору 1932-1933, суттєво змінилося.

Кілька слів про найближчий мені сюжет.

Однією з програм, якими опікувався УІНП, було критичне переосмислення змісту сучасної шкільної історичної освіти. Мені випала честь очолювати цю справу.

Завдяки співпраці з академічними та університетськими колегами нам вдалося випрацювати нову концепцію шкільного підручника історії та розробити проект нової програми, яка, на наше переконання, відповідає викликам, що стоять перед українським суспільством сьогодні.

Образ сусіда в українських підручниках з історії

Наприкінці 2009 - на початку 2010 р. розгорнулося її обговорення в освітянських колах, але ні нове керівництво МОН, ні нове керівництво УІНП не знайшли за потрібне бодай згадати про цю роботу.

По суті, програму мовчки поховали, щоправда, час від часу висмикуючи з неї деякі "красиві" фрази про потребу наблизити історію до людини.

Не беруся виступати адвокатом попереднього керівництва Інституту, як і не певна, що його діяльність була позбавлена прорахунків і помилок.

Натомість з цілковитою певністю можу сказати, що Україні як ніколи бракує державної інституції, яка б формувала політику пам'яті, дбала про місця пам'яті, розробляла і запроваджувала комеморативні практики, вела просвітницьку роботу в сфері пам'яті.

Адже ця важлива сфера суспільного життя в Україні - як і, зрештою, в будь-якій державі - потребує постійної актуалізації, бо лише "спільна пам'ять" консолідує громадян усіх реґіонів та етносів як націю. Саме цим насамперед, а не прокурорськими справами, займаються нині інститути пам'яті в постсоціалістичних країнах.

Валерій Солдатенко стверджує, що теперішні зміни в стратегії діяльності Інституту пам'яті обумовлено буцімто шляхетною метою - перетворити його на суто дослідницьку (читай: незалежну дослідницьку) структуру.

"Незалежність" від Кабінету міністрів діючому про цьому ж таки Кабінеті Інституту уявити, погодьмося, важко. А поза тим, хіба в нас бракує академічних історичних осередків? Хіба не працюють сотні кафедр історії на десятках історичних факультетів?

Чи, може, планується скорочення числа спеціалізованих вчених рад, на яких захищають дисертації з історичних дисциплін? А їх теж десятки.

То що додасть ще одна рада, ще один інститут, ще одна аспірантура? Вже не кажу про те, що "дослідницький" інститут при керівному органі влади до болю нагадує призабуту нами всіма (але, вочевидь, не п. Солдатенком) структуру - Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.

Як і чому треба переписувати історію України

Утім, гадаю, що я ламаюся у відчинені двері. Адже хто заперечить, що в Україні назріла і перезріла гостра суспільна проблема дискурсу національної пам'яті та інституцій, відповідальних за неї, і ця проблема потребує ширшого обговорення?

Тож сподіваюся, що моя репліка, як і інтерв'ю Валерія Солдатенка, з легкої руки "Історичної правди" витворять прецедент та поле для такого діалогу.

Причини масового полисіння дітей у Чернівцях влітку 1988 року

Взятися за написання цієї статті спонукали мене публікації, у яких протягом 30 років після трагедії, що зачепила багатьох чернівчан, продовжують поширювати брехню про причини масового полисіння у Чернівцях. І найголовніше, що змусило це зробити - передчасний відхід у вічність мого колеги по роботі та товариша - Анатолія Галіна, який у часи тоталітарного режиму не побоявся піти проти системи, завдяки зусиллям якого стали відомі справжні причини полисіння у Чернівцях влітку 1988 року.

"Редактор" Василь Мудрий і його "Діло"

У списку тих, кого дуже хотіли завербувати в 1930-ті роки працівники НКВД СССР, був тодішній голова Українського національно-демократичного об'єднання – найпотужнішої західноукраїнської парламентської партії і головний редактор найстарішої української галицької газети "Діло" Василь Мудрий.

Як Роман Шухевич-"Щука" тричі березневу Тису перепливав

Роман Шухевич був чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш. Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов'язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну.

Яким був радянський лад? Судження історика

Деякі експерти пов'язують оптимістичні для нас перспективи в російсько-українській війні з відходом Владіміра Путіна від влади. Однак він є надто пересічною фігурою, яка не заслуговує сполученого з нею терміну "путінізм". Ми повинні усвідомити самі і переконати союзників у тому, що Російська Федерація являє собою екзистенційну загрозу для всіх народів, які потрапили в орбіту Кремля. Конкретна фігура очільника російських панівних кіл – справа другорядна. Ця країна готова порушувати встановлений світопорядок за будь-яких умов.