Спецпроект

†Ніна Марченко. Добра, усміхнена і мудра...

Добра, усміхнена і мудра мама Валерія Марченка - такою пам'ятатимуть її ті, що спілкувалися і зналися з цією на рідкість світлою людиною. Вона вміла любити і прощати, вислухати і порадити, а часом і наполегливо навчати там, де бачила, що не було кому вчити і виховувати.

Ніна Михайлівна з сім'ї науковця, сама педагог за покликанням, кандидат педагогічних наук. А склалося так, що добре вихований улюблений син Валерій став її вихователем і навернув матір у свою віру.

У гнітючій атмосфері 1970-х років  то була історія важка  і драматична: поєднати працю в державній установі з вірністю синові, засудженому як особливо небезпечний державний злочинець.

Син став християнським неофітом, суворо послідовним у своїй вірі, яка не визнавала авторитету влади тоталітарних кесарів. І тут максималізм материнської любові поєднався з синовою вірою.

У багатій драматизмом історії українського опору то чи не найяскравіший приклад материнської вірності і безстрашності.

Валерій був безкомпромісним, а, отже, приреченим. Мати супроводжувала його на останніх етапах і повідомляла всім про те, як убивають сина, аж до останнього дня 5 жовтня 1984 року.

Ціною надзусиль вона таки забрала його тіло і поховала на саму Покрову в рідному селі Гатне під Києвом.

 

Любов перетворювалася у вимогливу віру, яку залишив по собі син як заповіт.

Ніна Михайлівна упорядкувала і видала зворушливі і правдиві книги "Листи до матері з неволі",  "Творчість і життя", "Вірити - і тільки!".

Вона часто виступала з глибокими і повчальними розповідями про сина. Біля неї гуртувалася молодь і вчилися глибоко розуміти громадянські чесноти, забезпечені діяльною любов'ю.

Для Ніни Михайлівни то було не просто вшанування пам'яті ­сина - то було продовження його справи  виховання чесних і сміливих громадян, слово яких сповнене любові до України і віри в Бога. Практично то була наука громадянської активності і відповідальності за долю рідного краю.

За книги про сина Ніна Михайлівна було відзначена премією імені Олени Теліги, а також нагороджена орденом "За мужність" І ступеня. Вона належала до тих діяльних авторитетних громадян, що дають приклад служіння і залишаються жити в пам'яті поколінь.        

Прощання відбудеться в цю неділю,

17 квітня, з 11:00 до 14:00 у Церкві Благовіщення Пресвятої Богородиці,

що біля Патріаршого собору УГКЦ (м. Лівобережна, вул. Микільсько-Слобідська, 5).

Схиляємось у молитві за спокій її доброї душі:

Євген і Валерія Сверстюки,

Осип і Надія Зінкевичі,

Віктор і Катерина Ющенки,

Валентина Попелюх (Стус),

Валентина Чорновіл і Микола Плахотнюк,

Атена Пашко,

Алла Марченко,

Семен Ґлузман,

Раїса Руденко,

Петро Вінс,

Андрій Григоренко,

Раїса Мороз,

родина Бориса Антоненка-Давидовича,

Наталя Кучер,

Василь Овсієнко,

Інна Філіппова,

Ніна Міщанчук,

Ніна Романюк,

Вахтанґ Кіпіані,

Зіновій Антонюк,

Юрій Бадзьо і Світлана Кириченко,

Леонід Плющ,

Святослав Караванський,

Ольга Кобець,

Євген і Борис Захарови,

Володимир Каплун,

Мойсей Фішбейн,

Ніна Вірченко і Ростислав Доценко,

Олександр Сугоняко,

Мирослав Симчич і Раїса Мороз,

Йосиф Зісельс,

Євген і Галина Пронюки,

Мирослав і Люба Мариновичі,

Ірина та Ігор Калинці,

Стефанія Шабатура,

Микола Матусевич,

Ольга Гейко,

Михайло, Богдан і Ольга Горині,

Левко Лук'яненко,

Лесь Танюк,

Володимир Тихий,

Олесь Шевченко,

Виталій Шевченко,

Василь і Віра Лісові,

Галина Севрук,

Ірина Жиленко,

Людмила Семикіна,

Наталка Осьмак,

Степан Хмара,

Раїса Лиша,

Микола та Андрій Горбалі,

Ольга і Павло Стокотельні,

Григорій Куценко,

Андрій і Марія Кочури,

Надія Самуляк,

Олена Проскура,

Сергій Білокінь,

Марія Овдієнко,

Петро Розумний,

Кузьма Матвіюк,

Олесь Сергієнко,

Богдан Чорномаз,

Лариса і Тетяна Крушельницькі,

Зорян і Оксана Попадюки,

Марія Гель,

Юрій Шухевич,

Григорій Приходько,

Мирослава Зваричевська,

Олекса Різників,

Галина Могильницька,

Ганна Михайленко,

Олена Голуб,

Євген та Олесь Обертаси,

Галина Возна-Кушнір,

Рита і Борис Довгані,

Іван Русин,

Анатолій Русначенко,

Ростислав Семків,

Анатолій Кислій,

Людмила Голубчик,

Володимир Сіренко,

Борис Довгалюк,

Леонід Фінберґ,

Костянтин Сігов,

Володимир Мармус,

уся школа № 175 імені Валерія Марченка

Майдан. Початок. Cпогади учасників Революції Гідності

"Мустафа написав у Фейсбуці: "Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан?..". Цей заклик побачив Володимир Коломієць. Він кинув $600 на рекламу допису, і тому його побачили 100 тисяч користувачів".

Март Ніклус: "Дорогий мій Василю! Не вдалось нам більше з Тобою побачитись…"

Василь Стус мав відбути 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Оскільки він помер, не відбувши й половини цього терміну, радянська держава буквально "тримала його під арештом" навіть після смерті. Лише завдяки шаленим зусиллям родин дисидентів та національно свідомих громадян тіло поета і його побратимів вдалося перевезти в Україну

Від радіокерованої яхти до голосу в окупованих Олешках: 10 історій Українського радіо, які вас здивують

16 листопада 1924-го вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Відтоді воно встигло пережити зміни державних устроїв, сталінські репресії й радянську цензуру, Другу світову, боротьбу за незалежність та українські революції, реформу Суспільного мовлення. Радіо декілька разів переїжджало з міста в місто, працювало з поїзда, підвалів і бомбосховищ, змінювало техніку й формати, і при цьому продовжує безперервно мовити — доносячи життєво необхідну інформацію до мешканців окупованих Олешок, розважаючи нас під час блекаутів, об'єднуючи навколо мови українців на всіх континентах через Радіодиктант.

Микола Руденко: "Ми стали першою групою, яка відкинула методи підпільної боротьби та виступила на повний голос"

9 листопада 2026-го відзначаємо 50-ту річницю з дня заснування Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод – першої правозахисної організації в радянській Україні, яка відіграла історичну роль у боротьбі за права людини та незалежність нашої держави. Поява такої спільноти в умовах жорсткого придушення державою будь-яких проявів інакодумства стала можливою завдяки підписанню керівництвом СРСР Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Радянський Союз пішов на цей крок в обмін на міжнародне визнання своїх післявоєнних кордонів.