Українська правда
Історична правда

Історія Голоду: "Мені на фронті не було так страшно, як на отому полі з буряками"

Надія Симчич _ Субота, 27 листопада 2010, 01:36
Версія для друку
Надія Симчич
Драматург, викладач (Київ)

Це - свідчення пережитого Голоду 1923-33 років родиною моїх діда й баби - Максима Михайловича (1902-1994) та Катерини Яківни (1904-1979) Паламарчуків, мешканців с.Попівка Липовецького району Вінницької області, моїх діда і баби. Записано зі слів моєї матері - Віри Максимівни Гончаровської.

"Це сталося приблизно в 1926-27 роках, влітку, недалеко від Попівки. Повертався солдат з армії додому. Сів чистити рушницю біля хреста на роздоріжжі. Почистивши, здійняв рушницю і вистрелив у хрест. І з хреста стала капати кров.

Відразу про це стало відомо у всіх навколишніх селах. Люди сполошилися, стали говорити, що це знамення не на добро, а на війну чи голод. Звідусіль до хреста стали сходитися люди. Захотіла йти й Максимова Катерина.

Він не хотів її пускати, умовляв не йти, проте вона не послухала. Зібралося їх четверо жінок, взяли в дорогу поїсти і пішли. Ішли до того хреста півдня. Там уже було дуже багато людей. І справді, Катерина побачила, як із дірочки від кулі на хресті сочилася кров.

В 1929 році у подружжя народилася донька, яку назвали Лідою.

А в 1932-му - голод.

Прийшли у хату двоє з канцелярії - один знайомий чоловік, а інший - ні, і витрусили все, що було. Навіть з горняток все позабирали. І так по всьому селу. А тут ще й сипний тиф. Максим і Катерина попухли з голоду, перехворіли на тиф.

Олександра Коваленко, Катеринина мати, вже лежала і не вставала. Маленька Ліда, а їй тоді виповнилося вже 4 роки, прибіжить до неї і питає: "Бабо, ти ще не вмерла?", і знову біжить гратися. Потім прибігає, і знов питає.

Баба каже: "Скоро помру, дитино!" Невдовзі й померла. (Її прізвище відсутнє у Книзі пам'яті Вінницької області в Музеї Голодомору)

Виживали тяжко. Взимку топити в хатах було нічим - всю солому спалили на полі ще восени.

Їли млинці з мерзлої, гнилої картоплі, яку знаходили на городі. Не мали що їсти коні. Дуже худі, самі кістки, вони ходили по полях і замерзали, і так лежали до весни. А люди вмирали від голоду, холоду, тифу.

Ледве дотягнули до весни. Тоді їли спарсет, глей з вишень, акаційовий цвіт.

Максим пішов по селах латати чоботи. Хоч і голод, а людям ходити в чомусь треба. Давали за роботу хто трохи пшона, хто круп, хто борошна - Максим приносив додому, і так виживали.

На шляху росли тополі, і там у гніздах ворони виводили вороненят. Максим лазив на тополі, і вибирав тих вороненят, а Катерина вдома їх скубла і варила маленькій Ліді. А у Ліди була подруга Настя. То Ліда казала: "Мамо, дай войонку і Насті теж". Катерина давала і Насті.

Сидять: Максим і Катерина (тримає на руках старшого онука Павлика, сина старшої дочки Ліди) Посередині стоїть молодша дочка Віра (моя мама). Фото початку 1950-их років

Одного разу прийшла сусідка, баба Кулісиха, принесла крота і каже: "Катерино, обсмали мені цього кротика і звари". "Бабо, я вам обсмалю, але варити не буду!" Баба взяла цього крота за хвіст, і понесла варити додому.

Знову пішов Максим на роботу в колгосп. Одного разу наказали йому привезти дві діжки квашеної капусти на поле, щоб варити трактористам їсти. Максим зметикував, що мусить вкрасти тієї капусти, але в що її набрати?

Скинув із себе спідню сорочку, набив її капустою - трохи з тієї діжки, трохи з тієї, і заховав. А сам повіз ті діжки з капустою на поле. Повернувся з поля, поставив коней у конюшню, і побіг берегами за тією сорочкою.

Розсіл тік по спині, але він приніс того "дядька" додому, і всі дуже пораділи, бо мали тепер що їсти.

Але сам не з'їси. Приходять сусіди голодні, чують запах, просять. Треба дати.

А то ще баба прийшла: "Хоч дві цибулинки дай мені, Катерино, бо вмру". На городі виросло п'ять цибулин, мусіла вирвати. То баба без хліба ту цибулю з'їла.

Все, що Катерина купила собі ще дівкою, щоб гарно вбиратися - кожуха, чоботи, спідницю - все продала в голод, щоб було що з'їсти.

А потім на полі зійшли висадки - колгосп посадив буряки на насіння. Уночі Максим узяв мішок, і пішов ті буряки красти. Заліг скраю поля, та й потихеньку скубає. Аж тут - охоронці. Обходять поле, і гукають один одному: "Тут є хто?" - "Тут нікого нема!"

Максим за той мішок - упав на нього, в невеличкий ровець, обличчям в болото, і не дихає. Ясно навкруги, місячно. А охоронці наближаються: "Тут нікого нема!" І де не взялася у цю хвилину хмарка - закрила місяць! Охоронці пройшли повз Максима, і - на інший кінець поля.

Максим - за мішок, і помаленьку, помаленьку пробрався до посадки, а там - у берег. А потім як скочив на ноги, то через хвилину був уже на своєму березі, та під гору, та й удома.

Серце мало з грудей не вискочило, бо якби ті охоронці побачили його в полі, то убили б на місці. (Пізніше Максим казав: "Мені на фронті не було так страшно, як на отому полі з буряками")

Наквасили в діжку, поставили на печі - знов є що їсти. Знов самі не їли, знову приходили сусіди голодні, чути, що буряки варяться, а голод - не тітка, просять. Давали, бо як не даси - просять.

Послав якось Максим Катерину до сусіда позичити якусь річ по господарству. Того сусіда звали Ганос. Стала Катерина у хаті біля вхідних дверей, а Ганос ходить по хаті - від столу до порога.

А жінка Ганосова, як той повертається, показує очима Катерині на двері, щоб та ішла вже. За другим разом Катерина зрозуміла, що та хоче цим сказати. Повернулася і тікати - Ганос хотів ухопити її за плечі, та не встиг затримати, Катерина утекла.

Вдома сказала Максимові, що більше до Ганоса не піде. Той Ганос різав людей. А його жінка вже бачила по його обличчі, коли це має статися. У нього в погребі знайшли людські голови, у тому числі і дитячі. Їх засудили обох, і в село вони більше не повернулися.

Одного разу дорогою з лісу вийшов хлопчик років чотирьох-п'яти, і плакав, кликав маму. І десь він подівся, більше його ніхто не бачив. Катерина думала потім, що він також потрапив був до того Ганоса.

Люди купували на базарі пиріжки з м'ясом, і знаходили в тому м'ясі маленькі нігтики.

А ще якось дві жінки зарізали дуже гарну дівчину з довгою косою. Це були мати тієї дівчини і їхня сусідка. Їх заарештували. Хтось бачив, як вони ішли дорогою до Липівця, і в мішку несли голову дівчини на впізнання.

Одна пронесе трохи, і кине тим мішком об землю, потім несе друга. Їх обох засудили, а мати тієї дівчини збожеволіла.

У цей час Максим шевцював вже в селі, і за це йому давали, хто що міг. Давали жменьку зерна, молоко. Пізніше Максим згадував: "Зранку до мене черга, як до молочарні..."

Весною посадили вони жменьку лушпайок, які лишилися в них ще з осені. І вродила така картопля, якої вони ще не бачили. Так, неначе Бог зглянувся на людей, що пережили страшне лихо, і подарував їм такий багатий урожай.

До кінця свого життя Максим не міг заснути в хаті, якщо на столі не лежав шматок хліба".

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.



Теми: Голодомор, історична пам'ять, 1932-1933, історія України, XX сторіччя, Вінничина

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter