Спецпроект

Війна пам'ятників

Та війна пам’ятників, котра триває в країні вже не перший рік, лише підкреслює, наскільки для них важливим є перевести все твоє незадоволення ними в площину боротьби з привидами історії, спрямовуючи твоє незадоволення і твій спротив не на міську чи обласну раду, а на меморіали та бюсти.

Їм це завжди вдавалось - створити для тебе образ ворога, чіткий, простий і зрозумілий; зробити так, аби ти з ходу включився в цю боротьбу з фантомами минулого, аби вгризався зубами в горлянку співрозмовника, чи просто - у власну клавіатуру, намагаючись переконати всіх навколо в необхідності погодитись із твоїми власними аргументами.

Вони навчились робити це ефектно й невимушено - через партійну пропаганду й телевізійні новини, через прості дієві гасла й болючі риторичні питання.

І навіть якщо ти знаєш, до чого ведеться і чим усе закінчиться, ти все одно не здатен утриматись і відповідаєш аргументом на аргумент, прикладом на приклад, закидом на закид, статистикою на статистику, образою на образу, погрозою на погрозу, збиваючись на істерику та прокляття, закликаючи до негайно знищення опонентів (бажано, фізичного) та відновлення справедливості (бажано - через встановлення диктатури совісті).

В результаті вони знов отримують свій прохідний бал і лишають тебе сам на сам зі своїми страхами, фобіями та ідеологічними неврозами.

Дивовижна, але цілком прогнозована річ - як легко піддається маніпуляціям настільки заідеологізоване суспільство, суспільство, яке так добре, здавалося б, розбирається в політиці; як просто дозволяють втягувати себе в боротьбу один із одним громадяни, кожен із яких має своє чітке бачення подальшого цивілізаційного розвитку, кожному з яких давно відомі всі підступні бажання та ініціативи вітчизняних та світових політиків, кожен із яких не має жодної довіри до жодної політичної сили та жодних передвиборних гасел.

Але варто ввімкнутись цій солодкій машині пропаганди та агітації, і вже всі згадані вище громадяни, незалежно від політичних поглядів та геополітичних пріоритетів, слухняно виконують команди партійних дресирувальників, забезпечуючи цей безперебійний та безнадійний колообіг політичного лайна у вітчизняній природі. Чого вони, власне, і прагнули.

Та війна пам'ятників, котра триває в країні вже не перший рік і котра особливо активізувалась останнім часом, лише підкреслює, наскільки для них важливим є перевести все твоє незадоволення ними в площину боротьби з привидами історії, спрямовуючи всю твою агресію та спротив не на міську чи обласну раду, а на пам'ятники та бюсти.

Адже незадоволення міськрадою потребує якоїсь реакції, якоїсь відповіді й якихось дій, а ось незадоволення бюстами, дошками та каменями жодних дій не потребує (звісно, крім дій правоохоронних органів, але це вже ніби й не їхні проблеми).

Більше того, це ж так зручно - випустити пару, зініціювавши спочатку встановлення якого-небудь пам'ятного знака, потім спровокувавши акти вандалізму щодо нього й завершивши все це масовими арештами чи масовими (знову ж таки) акціями солідарності.

Про яке протистояння діючій владі може йти мова? Про які соціальні проблеми чи класову боротьбу? Набагато простіше розмалювати свастиками пам'ятник Бандері чи Пушкіну (хоча, все одно не зрозуміло - до чого тут Пушкін?).

 Пульс війни з пам'ятниками можна відчути за тегом "вандалізм" 

 Головне, щоби при цьому не палили міліцейських машин та не викидали з робочих кабінетів бюрократичну біомасу. Головне, щоби все знову звелося до війни історичних концепцій та ментальних відмінностей, до протистояння мов, літератур та конфесій.

Головне підтримувати в співгромадянах страх перед можливими катаклізмами - перед розділеннями й приєднаннями, реваншами й погромами, насильницькими наверненнями й добровільною капітуляцією.

Та мало ще які страхи можна плекати в населенні, особливо - маючи такий досвід та таких спеціалістів. Тим більше - внаслідок дбайливо й успішно проведеної роботи з населенням, будь-кого з нас куди простіше переконати в доцільності боротьби саме з мертвими, а не з живими.

По-перше, мертві, як відомо, не кусаються. По-друге, є така мила некрофільська здатність наших співгромадян викопувати померлих із метою проведення виховної роботи над сухими мощами. Ну, а по-третє, з мертвими все це втрачає особистісний підхід, створює необхідний для спокійної совісті дистанційний буфер.

Мовляв, нічого особистого - просто така політична позиція. І не треба при цьому дивитися в очі цим самим мертвим. На відміну від живих.

Джерело: tsn.ua

Микола Бандрівський: День народження російської вченої як державне свято України

15 серпня наші колишні колеги в "русском мире" святкували День археолога. Як не дивно, частина українських археологів, також... Саме цього дня, 15 серпня, народилася дослідниця Трипільської культури московська вчена Тетяна Пассек. Я з повагою ставлюся до наукового доробку цієї московської дослідниці, але день її народження - 15 серпня, не мусить бути святом для українських археологів

Георгій Джахая: Перша гібридна війна Росії

Війна в Абхазії дуже нагадує війну в Україні у 2014 році. Там були "відпускники", російські військові на боці сепаратистів, у нас - "козаки". Там були кадировці, у нас - басаєвці. В Абхазії сепарастисти влаштували різанину в Гагрі, Сухумі, Ахалдабі. А в Україні - російсько-фашистські окупанти в Бучі, Ірпіні та інших містах. Війна в Абхазії виявила в людях як найнижчі почуття, так і приклади самопожертви, героїзму та взаємодопомоги. Люди згуртувалися і допомагали один одного чим могли, ділилися останнім із сусідами

Ксенія Рожак-Литвиненко: Соня Делоне - одеситка, художниця, модельєрка

Життя родини художниці було доволі трагічним. Брат загинув в радянській тюрмі на Соловках після п'ятнадцятирічного ув'язнення. Мати жила останні роки впроголодь, попри отримувані від дітей кошти. Будинок, отриманий Сонею в спадщину від родичів в Петербурзі, був націоналізований

Максим Майоров: Ще двадцять років тому Тайвань претендував на Туву

Конфлікт Тайпею з Пекіном не сепаратистський, а громадянський. Тайвань - вцілілий уламок Китайської Республіки (не плутати з Китайською Народною Республікою). Це як дві Кореї, тільки в менш паритетних пропорціях. Обидва Китаї претендують на всі території один одного. Але є нюанс. Китайська Республіка тривалий час вважала своїми всі володіння останньої маньчжурської династії імператорського Китаю. А це трохи більше, ніж сучасна КНР. Відмінності видно на карті