Як Хрущов убив Донця. І потім збрехав

«Заарештували його, керуючись тими мотивами, що, мовляв, німці знають про його політичні, антирадянські погляди і після захоплення Києва можуть його використати. Щоб не давати ворогу такої можливості, його і заарештували, і незабаром він… помер». Хрущов збрехав.

Київ. Вересень 1941-го, перші дні німецької окупації.  

Стук у двері. Крики німецькою із вимогою відкривати швидше.  Ввічливе, але настійливе запрошення пройти і допомогти прибрати з підвалів сусіднього будинку… трупи замордованих радянських громадян.

Мешканці Михайлівського провулку, Малопідвальної та Прорізної вулиць саме так переповідали про ці дні. Але трупи радянських громадян - не були результатом звірств нацистських окупантів.

Сусідній будинок був внутрішньою в’язницею у закритому кварталі на тодішній вулиці Короленко, 33. А тіла – жертвами енкаведистів.

Оповідають, що серед замордованих був знайдений і Михайло Донець.  

 
Михайло Донець. Один з засновників української опери. Видатний бас. «Український Шаляпін». Виконавець найвідоміших арій світової і української опери: Мефістофіль з «Фауста», Тарас Бульба, Карась з «Запорожця за Дунаєм»...

22 червня 1941 року йому зателефонували. Запросили виступити на радіо.

Донець погодився. Але щойно закінчив розмову – із злістю кинув слухавку. «А потім похабно вилаявся та сказав: «Коли ви вже пропадете!?» - стукач, що був присутній у кабінеті, доповів своїм кураторам у НКВД усі подробиці розмови.

Той дзвінок перервав фразу Донця:

«Не вірю, щоб Німеччина оголосила нам війну. Це ми її спровокували, хоча ми до війни не готові. Правительство наше вело загарбницьку політику «звільнення братів» Західної України та інших»…

І ці слова, і інші дуже швидко стали надбанням «тих, кому треба».

 
Михайло Донець

Від Київської опери до тодішньої Короленко, 33 – менше півкілометра. Донос на Михайла Донця подолав цю і так невелику відстань майже із швидкістю кулі. Вже наступного дня зміст «антирадянських висловлювань» співака був включений до цілком таємного спеціального зведення Микиті Хрущову. Він тоді був секретарем ЦК КП(б)У.

2 липня Михайла Донця заарештували.   

У постанові НКДБ УРСР про його арешт чекісти збирали компромат на артиста:

«…Донець Михайло Іванович відомий мені як антирадянські налаштована особистість. У період перебування петлюрівських з’єднань у Києві, зустрічав їх із хлібом-сіллю, вивішуючи петлюрівський прапор…» – доносив на найкращого українського Мефістофеля директор Київського оперного театру Ян Яновський.

«Київ завжди був, є і буде радянським!» - не втомлювався повторювати Микита Хрущов влітку і навіть у вересні 1941 року. Так казали практично до останнього дня, коли і Хрущов, і решта – втекли з Києва. Але в НКВД "працювало" до останнього. Розстріли тривали до самого моменту втечи комуністичної влади з української столиці. 

У Хрущова була своя версія смерті Михайло Донця. Він виклав її у своїх спогадах:

«Заарештували його, керуючись тими мотивами, що, мовляв, німці знають про його політичні, антирадянські погляди і після захоплення Києва можуть його використати. Щоб не давати ворогу такої можливості, його і заарештували, і незабаром він… помер».

Хрущов збрехав.  

Але архіви зберегли докази злочину:

"Цілком таємно.

За вказівкою товариша Хрущова нами заарештовані Студинський, Франко, київський артист Донець – «націоналісти». У зв’язку з тим, що вивезти їх з Києва є обтяжливим, вважаємо доцільним їх розстріляти. ЦК КП(б)У такої ж думки. Прошу термінових вказівок.

Підпис – Павло Мешик."

 

Це – секретна шифрограма, яку вже 6 липня 1941 року нарком держбезпеки УРСР відправив до Москви своєму шефу – Меркулову.

Хрущов прирік співака на смерть.

Але логіка колективної відповідальності вимагала погодити рішення з товаришами. За товаришами не забарилося: Берія – «за», Молотов – «за», Малєнков - «за». Меркулов, ясна річ, теж не виступив проти рішення Хрущова.

А Хрущов на пенсії напише у спогадах:

«Можливо, якби не було війни та арешту, то людина ще б довго жила і працювала на користь народу.

Вже по завершенні війни я повертався кілька разів до питання про Донця. Думається, що мали місце наклепи. Це був плід штучно викликаної підозри. У кожній людині бачили нерозкритого ворога. (…)

Ніяких конкретних даних щодо цього, окрім суто інтуітивних, не було».

10 вересня 1941 року Михайла Донця вбили разом із усіма іншими в’язнями київських тюрем. І Хрущов чудово знав, за яких обставин це сталося.

Микола Савчук: Як нас радянізували і російщили. Спогади з 1960-х

Село ще зберігало прадавні звичаї й традиції, які, хоч і порушили дві Світові війни та радянська система, однак не знищили. Всі колядували й святили паску, танцювали на весіллях, співали на толоках, жартували, журилися - і все це було по-рідному. Дух села доповнювала буйна природа і церква, яку атеїстична влада, на щастя, не закрила. Телевізорів у той час рідко хто мав, радіо рідко хто слухав. Отже, моє дошкільне виховання, тобто до сімох років, було чисто національним, не засмічене ніякими чужими ідеологічними впливами. Я навіть не знав, що живу в СРСР, а тільки у Ключеві, і, як кожна дитина, мав дитячі інтереси.

Сергій Громенко: Історія російської державності – це історія депортацій та примусу до еміграції непокірних

Сучасна Росія виявилася гідною спадкоємицею своїх предків. Від часу повномасштабного вторгнення понад 1 млн українців були насильно вивезені на територію агресора. Депортації – суть російського режиму. Доки він існує – виселення не припиняться. Імперія мусить бути зруйнована!

Леся Бондарук: Робоча група – лише затягування процесу дерусифікації

Доки ця робоча група попрацює, доки члени комісії оцінять її роботу, проведуть двомісячне громадське обговорення по іменним вулицям, підведуть підсумки обговорення на комісії, підготують і подадуть рішення на сесію, включать у порядок денний (не факт, що перед сесією Ігор Поліщук не зніме з порядку денного – таке вже було з перейменуванням по декомунізації), доки депутати проголосують – розпочнеться Новий рік.

Петро Балог: Совковий Коростень

Пам'ятник комсомольцям Коростеня переназвали на честь "молоді Коростеня ХХ століття", то ще монумент червоному комдиву Миколі Щорсу став називатися пам'ятником "Учасникам Української революції початку ХХ століття". Погруддя коростенському більшовику Лук'яну Табукашвілі, який служив начальником бронеколони 1-ї Української радянської армії та бронепотяга "Комуніст Коростенського району" в 1919 роках перейменували на пам'ятник "залізничникам-коростенцям"