Персональний пенсіонер УНР Іван Нечуй-Левицький

Він доживав віку у доброчинному закладі-притулку для немічних, самотніх, безнадійно хворих та став першим, кому незалежна Україна надала державну пенсію

Наприкінці 1917 року будівлею тоді ще Генерального секретарства освіти УНР часто ходила ділова жінка. Це була Марія Загірня – вдова Бориса Грінченка. Вона ходила від міністра Івана Стешенка до завідувача канцелярією Павла Зайцева, від дверей до дверей, від одного чиновника до іншого.

Просила не за себе. А за Івана Нечуя-Левицького. Заслужений 80-річний український літератор перебував у дуже скрутному становищі. Він жив на маленьку пенсію в орендованому житлі.

Найближчі родичі – сестра, племінниця та племінник – не надто опікувались стареньким письменником, що самостійно уже не міг себе обходити. 

Марія Загірня (Грінченко) добивалась державної пенсії для Івана Нечуя-Левицького
Марія Загірня (Грінченко) добивалась державної пенсії для Івана Нечуя-Левицького

Іван Нечуй-Левицький уже не користувався популярністю. Особливо після дискусії навколо українського правопису на початку 1910-х рр. Автор "Миколи Джері" та "Кайдашевої сімʼї" тоді зарекомендував себе не найкращим чином, встав на сторону проросійського табору. Йому не подобалися апостроф та літера "й" наприкінці слова. Він забороняв публікувати свої тексти, якщо редактор вставляв ці знаки та літери. Твори поступово перестали видавати, а його самого уже не запрошували на жодні заходи.

Він харчувався однією булочкою на день та часом навідувався до сусідів, які його й підгодовували. Власник квартири – чиновник високого рангу запрошував і до себе. Але не з милості, а щоби посміятися зі слабкого українця, його мови та переконань. Там Іван Семенович почувався некомфортно. І з часом перестав ходити туди на обіди – не хотів бути придворною розвагою.

Іван Нечуй-Левицький серед білоцерківських друзів, у яких гостював щороку
Іван Нечуй-Левицький серед білоцерківських друзів, у яких гостював щороку

Початок революції 1917 року пройшов повз нього. Він "стояв осторонь від політичного руху, мало розбірався в питаннях програмових; його тиха, лагідна вдача чужа була гострим бойовим гаслам, він створений був для художньої обсервації життя й тихої кабінетної праці".

Марія Загірня була знайома з Іваном Нечуй-Левицьким. Вона знала про матеріальну скруту. Затишна квартира письменника перетворилась на куток самотнього немічного старця.

За її ініціативи українська громада Києва зібрала кошти. Чимало долучився Сергій Єфремов. У другій половині 1917 року черкаське видавництво "Сіяч" перевидало шістнадцять творів Івана Нечуя-Левицького. Це трохи поправило фінансовий стан письменника. Однак гонорари були одноразовими, а не стабільними фінансовими надходженнями.

Перша сторінка черкаського видання
Перша сторінка черкаського видання "Чортячої спокуси" Івана Нечуя-Левицького (1918)

Ситуацію потрібно було вирішувати кардинально, на рівні держави. Марія Загірня добивалась призначення йому державної пенсії.

Поки тривали бюрократичні процедури, Іван Нечуй-Левицький упав і зламав ногу. Родина перевезла його до лікарні поблизу Софійського собору. Це сталось якраз перед приходом більшовиків до Києва. Шпиталь мав бути ліквідований, а тому невдовзі Івана Нечуя-Левицького перевели до Дегтярівських богоугодних закладів.

Він доживав віку "в страшній своєю репутацією "Дегтерівці"" - доброчинному закладі-притулку для немічних, самотніх, безнадійно хворих.

Там він пережив більшовицьку окупацію. А владі УНР, вочевидь, було не до законів про персональні пенсії. На розгляд Центральної Ради питання про Нечуя-Левицького винесли аж 30 березня. Постановили: пенсію призначити. Бюрократія заворушилась.

Іван Нечуй-Левицький
Іван Нечуй-Левицький

Наступне засідання парламенту відбувалось 2 квітня. У малому залі, на третьому поверсі обирали суддів до Генерального та Київського Апеляційного судів. Поки йшов підрахунок голосів, голова Всеукраїнської виборчої комісії Михайло Мороз "дав звідомлення про хід виборчої справи". Вирішували долю Українських Установчих Зборів – скликати чи проводити нові вибори.

Обговорення звіту перервав Михайло Грушевський з позачерговою заявою. Він повідомив, що о 10 ранку 2 квітня помер український письменник Іван Нечуй-Левицький.

"Рада по пропозиції М.Грушевського вшанувала його памʼять вставанням, ухвалила прийняти похорон на державний кошт і взяти під охорону майно небіжчика, яке по його заповіту є державною власністю".

Наступного дня українські газети вийшли із траурними урядовими повідомленнями.

Траурне оголошення в газеті
Траурне оголошення в газеті
Нова рада, 1918, № 48, 3 квітня

Похорони Івана Нечуя-Левицького відбулись у Києві. Панахиду служили у Софійському соборі 4 квітня 1918 року о першій годині дня.

Марія Грінченко у спогадах писала: "побачила я Ів.Семеновича вже в Софії, в труні: висхле, поважне, навіть суворе обличчя, міцно стиснені уста".

Спочатку виголосив слово член Центральної Ради, священник Нестор Шараєвський. По тому релігійну урочистість відслужив єпископ Чигиринський, вікарій Київської єпархії Никодим (Кротков).

За звичною тоді практикою траурний похід, який рушив з Софійського собору Володимирською вулицею, очолювали гімназисти та студенти.

Перша зупинка - перед будівлею парламенту – була спонтанною. Справа у тім, що у цей же час у Центральній Раді намагались зібрати кворум. Засідання призначили на 12 годину дня. Але, з мінімально необхідних 22 депутатів прийшли тільки 16. Тож парламент не міг розпочати свою роботу.

Софійський собор 1 квітня 1918 року. Через два дні у ньому відспівуватимуть Івана Нечуя-Левицького
Софійський собор. 4 квітня 1918 року у ньому відспівуватимуть Івана Нечуя-Левицького

Тоді Михайло Грушевський запропонував присутнім взяти участь у похоронах Івана Нечуя-Левицького. Хтось на автомобілі миттю метнувся до Софійського собору, а більшість членів Української Центральної Ради вийшли попрощатися із легендарним письменником на вулицю перед парламентською спорудою.

Через кілька хвилин зупинилися перед приміщенням Міністерства освіти. Там єпископ Никон відправив літію. Потім промову виголосив міністр освіти Вʼячеслав Прокопович:

"сьогодні вперше в старій Софії лунали голоси смутку над домовиною простого чоловіка. Цей простий чоловік був письменником українським, і сьогодні уперше Українська держава ховає свого письменника державним коштом".

Після того процесія направилась на Байкове кладовище, де поруч із Миколою Лисенком і було поховано Івана Нечуя-Левицького.

На його могилу покладено поодинокі вінки: від академії мистецтв, від міністерства судових справ, від правничого товариства.

Смерть повернула Івана Нечуя-Левицького у публічний простір. Про нього, забутого, нужденного та покинутого у Дегтярівській богадільні, знову заговорили.

Музей-садиба Івана Нечуя-Левицького у Стеблеві
Музей-садиба Івана Нечуя-Левицького у Стеблеві

21 квітня Українське наукове товариство зорганізувало публічне засідання. Михайло Грушевський прочитав реферат "Памʼяті Івана Нечуя-Левицького". Своїми спогадами про померлого поділився Орест Левицький. Олександр Грушевський виголосив промову "Сьогочасне і минуле в творчости І.С.Нечуя-Левицького".

На "девʼятини" у рідному селі письменника - Стеблеві (Канівський повіт, Київська губернія) - місцева Просвіта організувала жалобні заходи. У Чернігові подібний вечір відбувся за участі міського голови Аркадія Верзілова та у будівлі міської думи.

Утім, невдовзі небіжчик знову пішов у забуття. Настільки, що через якийсь час, уже за радянської влади, на його надмогильному памʼятнику навіть написали невірну дату смерті.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка Долиногірська

У тролейбусі тобі безпечно й затишно. У тролейбусі – повне відчуття захищеності, бо з тобою завжди оця його впевненість подорожі за прогнозованим маршрутом, там спокійно, він плавно рухається, без сюрпризів, вихилянь та смикання. Тролейбус – як благородний олень, що своїми електричними рогами впирається у високе небо.

Олег Богуславський: DIASPORIANA врятована. Слова подяки

Найбільша електронна бібліотека світової україніки DIASPORIANA зібрала необхідні кошти для існування. Зібрали за 5 годин. 1 червня після публікації "Електронна бібліотека DIASPORIANA припиняє роботу" у соціальних мережах почалася хвиля збірки. "Історична правда" публікує колонку куратора цього проекту.

Устина Стефанчук: Українські люди в московській церкві Канади

На знимках у красивих вишитих строях ранні українські еміґранти до Канади. Ці конкретні люди зі знимок парафіяни рускої православної церкви в маленькому містечку Смокі Лейк в Альберті. Історія релігійного життя ранніх переселенців була не якраз безхмарною. Що мається на увазі, як так сталося, спитаєте ви. Ну, та просто, дуже по-нашому.

Сергій Волянюк: Повстанець з Херсонщини, що ліквідував польського генерала

За участь у засідці на заступника міністра оборони Польщі, генерала зброї Кароля Свєрчевського на Лемківщині хорунжий Іван Захаренко – “Грань” із Херсонщини – чотовий в сотні УПА “Ударник-5” легендарного командира Степана Стебельського – “Хріна” був відзначений УГВР Золотим Хрестом бойової заслуги І кл.