Мої дідусі

Війна, і знову війна, полон і знову війна, а потім пропав безвісти…Коли він повернувся б додому…. Наприкінці 1940-х років бабусю та дядька заарештували, а мама залишилися сама…Олександр Огнівенко був високий і стрункий. Таким його запам’ятала моя мама. І хоча я свого діда ніколи у житті не бачив, але таким буду пам’ятати і я.

 

Мій дідусь – Олександр Степанович Огнівенко

Народився у 1908 році у селі Павлівка недалеко від Любеча. Жив на хуторі, де познайомився та одружився із Марією Федосіївною Кондрашевською. Родина перебралася до села Корольча, де на околиці дід поставив хату. 3 липня 1930 року у них народився син – Леонід, а 1 квітня 1936 року донька Лідія – моя мама.

Олександр Огнівенко був хліборобом. Я не знаю про що він мріяв, але у 1939 році його забрали до війська. Йому вдалося вижити у фінській зимовій катастрофі, коли радянська влада розв'язала загарбницьку війну.

Навесні 1941 року дідусь повернувся додому. Проте ненадовго. Вже 22 червня він був мобілізований до червоної армії і додому вже не повернувся.

У складі 530-го стрілецького полку 156-ї стрілецької дивізії воював у Криму, де 15 травня 1942 року в районі села Чурбаш неподалік від Керчі пропав безвісти. Про це доповів сержант Борисов. А станом на 17 травня 1942 року значиться, що рядовий Олександр Огнівенко потрапив у полон.

Там він чомусь назвався солдатом 101-го стрілецького полку та надав неправдиву адресу проживання родини – якесь село Горошівка. Спочатку був Миколаївському у таборі – група "88" Stalag 364. Табір складався із 26 барків для 25–40 тисяч полонених.

Згодом переведений до концтабору "№ 6 Calafat" у Дорнешті.

У серпні 1944 року табір Calafat був захоплений частинами 51-ї армії. Після перевірок та фільтрації мій дід опинився у 230-му армійському запасному стрілецькому полку. У жовтні 1944 року в районі Пустафельдвар (Угорщина) у складі декількох тисяч солдатів був направлений на поповнення 228-ї стрілецької дивізії 57-го стрілецького корпусу.

Подальша доля солдата Олександра Огнівенка невідома. Наприкінці 1944 – на початку 1945 року до села Корольча повернувся демобілізований через поранення односелець, який розповів, що зустрів Сашка на дорогах Угорщини і пропонував йому іти додому. Але той відмовився.

Вдома у вересні 1943 року родина отримала сповіщення про його загибель, а потім у 1944 році вдруге прийшла похоронка.

Коли він повернувся б додому…. Наприкінці 1940-х років бабусю та дядька заарештували, а мама залишилися сама…

Олександр Огнівенко був високий і стрункий. Таким його запам'ятала моя мама. І хоча я свого діда ніколи у житті не бачив, але таким буду пам'ятати і я.

Високий та стрункий,

Високий та стрункий,

Ще й на бороді ямка.

 

Мій дідусь – Ізраїль Лазаревич Лаєвський

Народився у 1903 році в єврейській родині в Чернігові. Наприкінці 1920-х років одружився із Лімановою Любов'ю Фраїмовною. У подружжя 6 травня 1929 року народилася донька Віра, 1 лютого 1933 року – син Лазар, а 10 листопада 1936 року – син Григорій.

Родина жила у Чернігові в будинку на вулиці Радянській (тепер вулиця Шевченка) поруч із сучасним музичним коледжем імені Левка Ревуцького.

Дід працював візником, а з початком німецько-радянської війни був мобілізований. Був при конях. Коли Чернігів почали бомбардувати у серпні 1941 року намагався врятувати родину, яку відвіз на вокзал, але там потрапили під вогонь і, зрештою, повернулись додому. Якимось дивом родині вдалося виїхати із Чернігова. Більше дідуся ніхто живим не бачив.

Невідомо в яких військових частинах він служив, де і коли загинув. Коли родина повернулася з евакуації восени 1943 року їхнього дому не було, тож довелося оселитися у Мені. Саме там бабуся отримала сповіщення, що Ізраїль Лаєвський пропав безвісти.

Бабуся про нього ніколи не розповідала. Сумувала, що його не стало.

Дякуючи йому, родині вдалося вибратися із палаючого Чернігова і врятуватися, оскільки шансів вижити в окупації у них не було. Дякую своєму діду і я та пам'ятатиму.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?

: Позиція музею Булгакова стосовно висновку Інституту нацпам'яті про письменника

Нещодавно Український інститут національної пам’яті визнав російського письменника Михайла Булгакова символом російської імперської політики. Літературно-меморіальний музей Булгакова опублікував свою позицію стосовно висновку УІНП.

Ярослав Пронюткін: "Могили і кров у воді", "поле замість лісу", "перетворення села на цвинтар": або що не так із маніпуляціями довкола Військового кладовища

Ідея Національного військового меморіального кладовища — це ідея важливого обʼєкта національного значення саме в лісі, серед дерев та спокою. Це наша концепція. І від неї ми не плануємо відходити. Розкладемо по полицях низку дискусійних питань.