У зоні концентрації такого горя хочеться чогось дуже простого
Нещодавно я намагалася пояснити, чому мені здається невдалою інсталяція Марини Абрамович в Бабиному Яру, і зрозуміла, що безкінечно заперечувати людям, які пишуть «так це ж концептуалізм, ви просто нічого не розумієте», безглуздо. Краще розповісти про проєкт, який, на відміну від роботи Абрамович, колись дуже сильно мене зачепив. Почати доведеться здалеку.
"Історична правда" публікує цей текст із люб'язного дозволу авторки.
Я виросла на розповідях бабусі про Бабин Яр. Вона жила всього в декількох кварталах від нього, і в день, коли всіх євреїв покликали зібратися в призначеному місці, пішла проводжати туди двох своїх найкращих подружок. Так, звучить немислимо, але тоді ж ніхто не знав, що в такі місця не варто нікого проводжати.
Подружки, як і бабуся, були підлітками і сестрами. У хаосі війни вони чомусь залишилися без батьків і йшли одні. А з ними і моя бабуся, Лєна Лугова. Проходячи по нинішній вулиці Артема (нині Січових стрільців – ред.), вони весело сперечалися про те, куди ж їх відправляють – в народі була впевненість, що євреїв обов'язково кудись відвезуть.
Не знаю, що рухало бабусею і чому вона не зупинилася, дійшовши до воріт, які німці сколотили на підході до Яру (ймовірно, мова йде про загородження із протитанкових їжаків та колючого дроту, що стояло на перетині сучасних вулиць Іллєнка та Сім'ї Хохлових – ред.). Вона завжди якось плутано про це розповідає. Може, посварилася з мамою і хотіла втекти, хто їх зрозуміє, цих тринадцятилітніх дівчат.
У результаті Олена опинилася за воротами, звідки вже нікому не було дороги назад. Але тут їй несподівано дуже пощастило. Правда, сама вона це не відразу усвідомила.
Бабуся була рудо-русою і, побачивши її світлу косу, німецький солдат раптом нестямно закричав "Ніхт юде!" і, боляче вдаривши її прикладом гвинтівки, викинув на вулицю, за ці злощасні ворота. Бабуся розповідала, як їй було прикро, що її викинули, і як вона, повертаючись додому, весь час думала, куди ж все-таки повезуть її подружок.
Наступні дні сім'я бабусі провела в пеклі. Ну як сім'я, – те, що від неї залишилося. Батька розстріляли ще в 37-му, а мати з двома дітьми виселили з квартири. Вони перебралися в підвал того ж будинку, але це не сподобалося місцевим двірнику, який, мабуть, мав на підвал свої плани.
Коли почалися розстріли в Бабиному Яру, він все погрожував сказати нацистам, що бабусина мама – нібито єврейка. Двірника нейтралізували всім двором. А євреї цілими днями все йшли і йшли в Яр, вже знаючи, що їх там чекає. Жінки з бабусиної двору стояли уздовж дороги і плакали.
А діти жили своїм життям. Бігали, досліджували пекло зі сторони. У якийсь із днів, напевно, коли вже закінчилися розстріли, бабуся та її приятелі по двору пробралися ближче до місця трагедії і виявили там величезну гору одягу. Перед розстрілом людям наказували роздягтися. І тут сталася страшна річ.
Вже знаючи, що сталося з власниками цих речей, моя бабуся побачила в цій горі ганчір'я маленьку красиву муфточку. Дитина, змучена війною, голодом, життям в підвалі і в місцевій школі, де сім'ї ворога народу доводилося спати прямо на партах. Дівчинка, у якої ще кілька років тому НКВДисти забрали всі зимові речі, вона раптом потягнула руку і схопила цю теплу муфту.
Коли вона принесла її додому, у зазвичай спокійній і добродушною матері трапилася істерика. Чи не вперше в житті вона вдарила дочку і стала жахливо ридати. Муфту бабуся повернула на ту ж гору речей, а цю хвилинну слабкість не може забути і пробачити собі досі, до своїх дев'яноста трьох років.
У 2010 році на виставці Monumenta в паризькому Гран Палє художник Крістіан Болтанські представив свою інсталяцію "Personnes", що в перекладі з французького може означати "особистості, люди, хтось", або ж просто "ніхто".
У величезному залі були накреслені майданчики, чи то могили, чи то контури будинків, на яких лежав чийсь одяг. По центру височіла гігантська гора – теж з одягу.
Бездушний робот з клешнею, як в автоматах у луна-парку, які ніколи не дають виграти нічого путнього, монотонно захоплював одяг з майданчиків і безмовно переносив її на загальну купу. Простий і при цьому потужний образ. Заколисуюча і в той же час нестерпно жахлива картина.
Образ не тільки Голокосту, а й усіх геноцидів і масових злочинів, де жертви знецінені і доведені до статусу грудочки ганчір'я на загальній купі. А якщо дивитися ширше – гностична розповідь про світ, позбавлений надії на доброго творця, де править матеріалізм, яким він є, а від людини за підсумком залишається буквально одна лише матерія.
Це сильна і жахлива робота, на відміну від притягнутих за вуха кристалів Абрамович, які ні про що і ні до чого. Але навіть твору рівня Болтанські, напевно, не місце в Бабиному Яру.
У зоні концентрації такого горя хочеться чогось дуже простого. Тиші, порожнечі, делікатності і трохи чогось, що дає хоч якусь надію світла. Барокові надмірності тільки оголюють неможливість розмови про злочини проти людства.
