Нацизм і військовополонені
Російська федерація успішно наслідує найогидніші практики нацистського й комуністичного тоталітарних режимів. Женевська, Гаазька конвенція? Ні, не чули. Для кремлівських необільшовиків українські військовополонені (особливо, азовці) такі ж недолюди, якими "комісари" були для гітлерівців
Погано замасковану позасудову страту наших полонених в Оленівці багато хто справедливо порівняв з Катинським розстрілом 1940 року.
Тоді НКВС СРСР убив пострілами в потилицю близько 40 тисяч захоплених під час поділу Польщі військовополонених, серед яких були й українці.
Далі було ще гріше. У ході розгромного літа 1941 року Вермахт захопив у полон близько 1,4 мільйона червоноармійців тільки на території України (усього на Східному фронті - 4,5 млн).
Нацисти самі не очікували такої кількості. Частину (до 300 тисяч) звільнили, бо спершу дозволялося випускати фольксдойче, українців та білорусів, якщо по них прийдуть родичі, які підтвердять, що це їх чоловік, син, брат. Та в листопаді 41-го біснуватий Адольф наказав припинити цей аукціон непотрібного гуманізму.
Військовополонених тримали в окремих таборах - шталагах, дулагах і офлагах, які часто-густо являли собою просто діялнку землі, обгороджену дротом чи кар'єр, куди заганяли десятки тисяч людей. Таким була сумнозвісна "Хорольська яма".
Там переважно не було базових санітарних умов, харчування було мізерним, люди нерідко жили просто неба. Так що доволі скоро й очікувано розпочалися епідемії, які вкупі зі знущаннями, голодом і холодом викошували ряди полонених сотянми тисяч.
Протягом тільки перших півроку німецько-радянської війни на українських землях загинуло від 700 тисячі до 1,2 мільйона військовополонених-червоноармійців (усього - 2 мільйони до лютого 1942 року).
І німецьке командування не збиралося з цим нічого робити. Директиви командувача Вермахту фельдмаршала Кейтеля від самого початку наставляли командирів не панькатися з "жидо-більшовиками". Про дотримання законів і звичаїв війни стосовно СРСР з боку нацистів навіть не йшлося.
Полонених, які не могли працювати, цілеспрямовано морили голодом. Рівень смертності в шталагах Східного фронту становив 58% (порівняйте з 5% для полонених із Західного фронту!).
Додатковим чинником смертності військовополонених стала нацистська фобія "комісарів". Наказ ОКВ за 6 липня 1941 року передбачав страту "політичних комісарів" Червоної армії, правда, до цієї категорії включали не тільки поліпрацівників, а й автоматично євреїв та часто представників інтелігенції.
З вересня 41-го етапи "комісарів" почали прибувати до концентраційних таборів СС. У Заксенхаузені їх страчували точно так само, як і в Катинському лісі - пострілом у потилицю.
У Маутхаузені, Дахау, Флоссенбюрзі й Аушвіці есесівці випробували на червоноармійцях різноманітні способи масового заподіяння смерті: розстріли з кулеметів на полігонах, смертельні ін'єкції та газові камери.
Так, саме тоді вперше почали застосовувати "Циклон-Б" (синильну килоту), що став відомий як основне знаряддя Голокосту.
До травня 1942-го гітлерівці знищили 40 тисяч полонених.
Поступово "бізнесмени" Чорного корпусу збагнули, що можна не просто витрачати набої та гранули ціаніду, а дати невільникам самим "заробити" собі на смерть. Це називалося "вбивством через працю".
Так полонених почали звозити для роботи на каменоломнях і заводах у концтабори Нойєнгамме, Бухенвальд, Флоссенбюрг, Гросс-Розен, Заксенхаузен і Дахау. З'явилися табори суто для полонених - Майданек, Аушвіц-Біркенау і Штуттхоф.
Наплив дармової робочої сили призвів до нечуваного зростання мережі концтаборів СС та кожного окремого табору. До кінця війни від непосильної праці й виснаження померло близько 400 тисяч військовополонених.
Теперішня Російська федерація успішно наслідує найогидніші практики нацистського й комуністичного тоталітарних режимів. Женевська, Гаазька конвенція? Ні, не чули. Для кремлівських необільшовиків українські військовополонені (особливо, азовці) такі ж недолюди, якими "жидо-комісари" були для гітлерівців.
Тільки німцям їхній садизм вернувся бумерангом: знаючи про звірства, що чекають у полоні, червоноармійці чинили опір ще більш запекло, відстрілювалися до останнього патрона й підривалися гранатами, щоб не дати себе захопити. І почастішали випадки, коли солдатів Вермахту в полон просто не брали.
Певен, після оленівського побоїща темпи демілітаризації російської армії стануть іще швидшими. Що більше росіяни зривають злість на полонених і цивільних, то міцнішим стає мур українського фронту.
