Сочинська угода про перемир'я в Абхазії: річниця забутої війни
30 років тому (27.07.1993) Грузія, Росія та гудаутський режим Ардзінби підписали Сочинську угоду про припинення вогню в Абхазії та механізм контролю за його дотриманням.
30 років тому (27.07.1993) Грузія, Росія та гудаутський режим Ардзінби підписали Сочинську угоду про припинення вогню в Абхазії та механізм контролю за його дотриманням.
Грузини й досі сперечаються, чи було це зрадою з боку тодішньої адміністрації Шеварднадзе. Все ж не з добра тоді довелося пристати на російські умови. Напередодні ворог здійснив прорив гумістинського фронту і став напряму загрожувати грузинському гарнізону Сухумі та мешканцям столиці Абхазеті. Якраз на цьому етапі конфлікту на грузинському боці в Абхазії почали воювати добровольці з УНСО.
Складно сказати, як далі б тримався грузинський Сухумі без перемир'я, але Сочинська угода стала для міста вироком. Росія взяла на себе роль миротворця; її військ в Абхазії і справді вистачало, щоб розвести протиборчі сили і зупинити конфлікт. Під російські гарантії, Чорноморський флот (тоді ще не поділений між Києвом та Москвою) вивіз із Сухумі до Поті більшість грузинського гарнізону та важкої техніки.
Не складно вгадати, як далі розвивалися події. Абхазька сторона вже у вересні порушила перемир'я, взяла штурмом ослаблений Сухумі, вчинивши різанину місцевих грузинів, передусім тих, хто уособлював владу і були лідерами місцевої громади.
Та війна була "гібридною" не лише через маскування в ній справжніх ролей. Здається, що міністр закордонних справ РФ Андрій Козирєв, який і підписував Сочинську угоду, справді щиро шкодував про її порушення. Російський уряд публічно засудив зрив перемир'я гудаутським режимом та наклав на нього економічні санкції.
Але в той же час спікер російської Верховної Ради Хасбулатов публічно звинуватив Єльцина в алкоголізмі та нездатності керувати країною. У Будинку Рад засідали "яструби", які займали більш жорсткі, ніж у президента і уряду, позиції як по Абхазії, так і, до речі, по Криму. Армія грала у власну гру - на боці Ардзінби, давнього друга антиєльцинських консервативних сил у Москві.
Не лише росіяни, але й грузини не мали в ті дні єдності. Абхазька драма розгорталася на тлі внутрішньогрузинської громадянської війни. В Мегрелії, яка географічно відділяє Абхазію від центральної Грузії, панували прихильники поваленого президента Звіада Гамсахурдіа. Вони намагалися скористатися абхазьким сепаратизмом для ослаблення Шеварднадзе і повернення свого боса в Тбілісі.
Більшу частину свого "вигнання" Гамсахурдіа провів у Грозному, в гостях у президента Дудаєва, який також вів власну кавказьку політику. Чечня офіційно визнавала Гамсахурдіа - колишнього дисидента-романтика, який (як і Дудаєв) проголошував гучні антиімперські гасла. Обидва президента називали Шеварднадзе з його номенклатурним бекграундом - російським проєктом упокорення Грузії. Але водночас чеченці воювали в Абхазії проти грузин - на боці Ардзінби та пліч-о-пліч з російським спецназом, казакамі та іншими "слов'янськими" бойовиками.
Звіадисти, у боротьбі за владу, поводилися щодо Абхазії вкрай непослідовно. Спочатку вони засудили введення грузинських військ в регіон у серпні 1992-го. Своїми диверсіями і повстанством проти центрального уряду прихильники Гамсахурдіа об'єктивно сприяли воєнним успіхам абхазької сторони. Наростивши м'язи, звіадисти спробували відігравати роль посередників між Ардзінбою в Гудауті та Шеварднадзе в Тбілісі.
Далі вже керівник Аджарії Аслан Абашидзе став мирити Шеварднадзе з Гамсахурдіа. Звіадисти різко стали "соборниками" і навіть приєдналися до урядових грузинських військ у локальних боях проти сепаратистів на межі Абхазії та Мегрелії. Однак це потепління на заході Грузії спричинило кризу на сході - в Тбілісі. Цього разу між Шеварднадзе і дуумвіратом Тенгіза Кітовані та Джаби Іоселіані (які власне й повалили Гамсахурдіа та запросили Шеварднадзе до влади).
Шеварднадзе дуже розраховував на підтримку звіадистів у відбитті штурму Сухумі абхазько-чеченсько-російськими силами. Звіадисти могли стати власними "гібридними військами" Шеварднадзе - не зв'язаними умовами Сочинської угоди. Ще напередодні вони оголосили угоду з сепаратистами і Москвою - "зрадою" і стали здобувати собі політичні бали на протидії евакуації росіянами грузинських військ і техніки з Сухумі (потім прибічники Гамсахурдіа і заволоділи цими арсеналами в Поті).
Але звіадисти так і не стали сірою гвардією Шеварднадзе. Гамсахурдіа беріг свої сили для боротьби за Тбілісі, а не Сухумі. Навпаки, саботаж Сочинської угоди звіадистами став для гудаутського режиму Ардзінби формальним приводом порушити перемир'я з Тбілісі. В результаті відновлення бойових дій абхазька столиця пала, а сам Шеварднадзе дивом врятувався з Сухумі - при вогневій підтримці підрозділу Чорноморського флоту!
Вирішальні бої у Сухумі восени 1993 року всього на кілька днів випередили вирішальні бої у Москві - між Єльциним та російською Верховною Радою Хасбулатова. Міністр оборони Грачов, який в Абхазії допомагав гудаутському режиму, у Москві підтримав Єльцина і розстріляв з танків Будинок Рад, де оборонялися друзі Ардзінба. Перемогу "демократа" Єльцина над Хасбулатовим публічно вітали як Шеварднадзе, так і Дудаєв.
Підкошений поразкою в Абхазії Шеварднадзе пішов на великі поступки Москві: вступ Грузії в СНД, підписання Ташкентського договору, розміщення в країні російських військових баз.
Натомість війська РФ стали допомагати Шеварднадзе у придушенні звіадистського заколоту, який після падіння Сухумі став набувати загрозливого характеру. На бік звіадистів перейшли чеченці, які досі воювали за Ардзінбу. А придушувати повстання грузинським урядовим військам, крім росіян, допомагали також окремі бійці УНСО, які приєдналися до "Мхедріоні" - збройного формування Джаби Іоселіані.
Історія, як бачимо, вкрай заплутана. І саме такі заплутані історії люблять у Москві, адже вони дають підстави для сакраментального "не все так однозначно". У теперішній російсько-українській війні однозначності предостатньо. Кремлівський режим єдиний, і ніхто не наважиться стверджувати, що всередині нього діють якісь проукраїнські фракції.
Але найголовніше, що Росії не вдалося спровокувати серед українців реальний громадянський конфлікт, як тоді в Грузії. І ми не сперечаємося, який із противників під синьо-жовтим прапором більш правий, не обираємо між пріоритетами: боротьби за Київ чи з Москвою.
