"Я профан в музиці". Листування Михайла Грушевського зі співаком Української Республіканської Капели

5 досі невідомих науковцям і широкому загалу листів Михайла Грушевського до співака Української Республіканської Капели Романа Кирчіва.

Дісталася я зі своїм "Щедриком" і до патрона нашого Інститут археографії НАН України - Михайла Грушевського. Розповіла про п'ять досі невідомих науковцям і широкому загалу листів Михайла Грушевського до співака Української Республіканської Капели Романа Кирчіва (+1 до Кошиця) під час дискусії "Чого ми ще не знаємо про Михайла Грушевського"? в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського.

 
Під час дискусії "Чого ми ще не знаємо про Михайла Грушевського"? в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського

Період листування: січень-вересень 1920 року, коли капела тріумфувала в Європі.

Роком раніше Михайло Грушевський відвідав кілька закордонних концертів хору: був на прем'єрі в Празі (11 травня 1919 року) та Парижі (6 листопада 1919 року). Перед цим супроводжував співаків під час їх евакуації ("проклятущої подорожі") з Києва до Кам'янця-Подільського. Відкидав разом із ними сніг з колій, попав з хористами у "снігову аварію" (14 лютого 1919 року). Втім "вийшов з катастрофи непошкодженим". Все це знаходимо у неопублікованих щоденниках співаків.

Як і те, що спершу професор був скептичний щодо турне ("Кого ви везете показувати закордоном?"), а потім з радістю вітав проєкт Директорії: "Я не музикант і не уявляв собі, що наша пісня може робити таке сильне враження на чужинців".

Ось власне ця тема, впливу української пісні на чужинців, і стала предметом листування Михайла Грушевського із капелянином Романом Кирчівим.

 
Михайло Грушевський
nlu.org.ua

Йшлося про видання "Історії української музики" іноземними мовами, яке задумав цей співак, "прес-секретар" капели, як би ми його зараз назвали (перед цим працював секретарем редакції "Вістник УНР").

Михайло Грушевський зголосився підтримати видання такої праці в перекладі на французьку й інші європейські мови, якщо вступну статтю до книжки ("не передмову, а таки статтю") напише "доктор Кошиць". Але "доктор Кошиць" в цей час був зайнятий: щодня давав концерти королевам і президентам, "бив черепи" європейців нашим легендарним "Щедриком" ("вдарили по черепу європейців, і гайда до іншого міста", - казав хористам жартома). Тож часу на науку й публіцистику не мав.

Так справа "української музикальної хрестоматії" опинилась в руках Кирчіва. Між іншим, критикана "Щедрика". Бо він чомусь виступав проти виконання цієї пісні Леонтовича на європейських концертах капели, діймав Кошиця своїм "незрозумілим мимренням про музику" (цитата диригента). Зрештою дістав Олександра Антоновича так, що той у щоденнику написав: "Треба сказати, що "Щедрик" був коронною точкою нашого репертуару в усіх краях впродовж 5 з половиною років". Ось як з'явилася ця відома фраза Кошиця - як відповідь на закиди Кирчіва. Із цим "критиканом Щедрика" і листувався Михайло Грушевський.

"Я профан в музиці, - писав професор в травні 1920 року капелянину, - але там де Ви говорите про українську історію, етнографію, словесніть, культуру, я раз-у-раз ловлю Вас на виразах, коли не зовсім невірних, то недокладних, які зраджують в Вас неповне знаннє річей, про котрі Ви пишете, черпаннє відомостей з других і третіх рук, з того що припадком знайшлось у Вас в даний момент під руками, а не з основних праць по тим питанням".

 
Листування Михайла Грушевського із капелянином Романом Кирчівим

Навесні 1920 року Михайло Грушевський отримав від Романа Кирчіва рукопис, але вступної статті Кошиця там не знайшов. Та й сама музикознавча праця капелянина професора не вразила. Але щоб обгрунтувати свою критику він подає у листуванні з хористом ледь не власний виклад "історії української музики".

"Я наприклад не бачу у Вас знайомости з підставовою працею про думи Житецького, - пише Грушевський про важливі музикознавчі джерела, якими мав користуватись Кирчів, - з многоцінними "Студіями над нар. піснями" Франка, з працями Вовка і Сумцова про весільний рітуал, з розвідкою про похоронні голосіння Свенціцкого".

В наступному листі до Кирчіва (на 8 сторінок рукопису!) Михайло Грушевський знову наголошує:

"Повторяю, я профан в музиці", а далі пише:

"але як чоловік обізнаний з історією української культури і для котрого історія української музики - се один з розділів історії української культури, я a priori готов припускати великі впливи східні в музиці, і то ріжного часу і ріжного характеру, бо з часів розселення, в V-VIII маємо в нашій культурі одну серію впливів, де були елементи перські й арабські попри середньоазійські, потім в IX-XIII другу, де переважали елементи тюркські, також монгольські, і ще пізнійше, в XV-XVI - се кримсько-турецькомалоазійські. Що з цього могло відбитися в музиці?"

 
Українська Республіканська Капела під керівництвом О. Кошиця у турне Європою. 1919 р.
tsdavo.gov.ua

Далі "профан в музиці" пише про вплив церковного співу на народний, згадує "італійські" й "болгарсько-молдавські" чинники в українській музиці, "сербсько-хорватських співаків" часів "Польсько-литовської держави". Подає типологію українських музичних творів ("громадний шум", "робочі пісні", "хороводи", "пісні під танець"). І ще багато чого іншого. Всього того, що мабуть слід розцінювати не лише як внесок Грушевського в українську історичну науку, але й музикознавство.

Зрештою Михайло Грушевський "зарубав" музикознавчу книжку Романа Кирчіва (ото не треба було нападати на "Щедрика"!), відписавши капелянину:

"З усіх мотивів, як бачите, я не вважав би можливим прийняти до друку Вашої праці в нинішнім її стані. Виданнє такої книги на европейських мовах се крок дуже відповідальний. Те що може й "уйти" між своїми, не може наражувати на болючі удари чужосторонньої критики разом з книгою також і нашу національну справу" (а це вже відсилка до завдань тодішньої української культурної дипломатії, якою Грушевський також переймався).

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.

Світлана Строкач: Хрести і плити: НВМК поєднає світову традицію та український контекст

У суспільстві вчергове набирає обертів дискусія щодо форми намогильних споруд на Національному військовому меморіальному кладовищі. Громадськість стурбована: хрести чи плити, чи і хрести, і плити?