Якщо акція "Вісла" не злочин – що ж тоді закон?

Позиція Українського історичного товариства в Польщі у зв'язку з припиненням Інститутом національної пам'яті розслідування у справі акції "Вісла".

Текст був опублікований на сайті Збруч.

 

З великим обуренням ми сприйняли рішення прокурора Інституту національної пам'яті про припинення слідства у справі проведеної у 1947 році польською комуністичною владою акції "Вісла", в якому зазначено: "У ході розслідування не було виявлено підстав для висновку, що переселення було злочином проти людяності або комуністичним злочином".

Обґрунтування прокурором ІНП цієї тези суперечить елементарним історичним знанням про акцію "Вісла", що містяться в численних наукових історичних дослідженнях, а також нормам правової держави. Вона суперечить ухвалі Сенату Республіки Польща від 1990 року, яка засуджує акцію "Вісла", "в якій був застосований принцип колективної відповідальності, характерний для тоталітарних систем".

Так само засвідчив у 2002 році президент Польщі Александр Кваснєвський: "Вона [акція "Вісла"] стала просто символом усього зла, яке завдала тодішня комуністична влада українському населенню в Польщі", та визнав, що її виправдання пролиттям польської крові "є не тільки помилковим, але й просто етично неприйнятним". У свою чергу, президент Лех Качинський у 2007 році вважав акцію "Вісла" такою, що "суперечить фундаментальним правам людини".

Акція "Вісла" є актом репресій, здійсненим без жодних правових підстав. Формально Республіка Польща у 1947 році була конституційною державою. Тому влада і підпорядковані їй державні органи були зобов'язані діяти в рамках закону. Однак рішення про депортацію українського населення було прийнято з його порушенням.

Аргументація, що депортація українського населення була викликана необхідністю боротьби з українським підпіллям, не відповідає історичній правді. Адже не випадково комуністична влада в жодному іншому випадку боротьби з антикомуністичним підпіллям не використовувала масові виселення чи переселення цивільного населення як засіб боротьби.

Акція виселення, яку здійснювали підрозділи Війська Польського, частини Корпусу внутрішньої безпеки, що входили до складу оперативної групи "Вісла", фактично мала характер депортації українського населення з метою його асиміляції. Офіцери Війська Польського незаконно виконували стосовно громадян Республіки Польща української національності функції органу державної адміністрації.

Передача військовій владі функцій цивільних органів адміністративної влади формально могла настати в Польщі у 1947 році лише в період воєнного стану, з дотриманням суворо визначеної законом процедури. Тим часом з 17 грудня 1945 року в Польщі не діяв ні воєнний, ні надзвичайний стан, який би наділяв надзвичайними повноваженнями армію, органи державної безпеки та державну адміністрацію.

У польському кримінальному праві не існувало покарання колективною депортацією. Суди в Республіці Польща – як цивільні, так і військові, – не могли винести вирок про примусове виселення, вивезення в іншу віддалену місцевість та постійне проживання у визначеному місці під наглядом органів державної безпеки.

Незважаючи на це, українське населення, яке залишилося в Польщі після масових депортацій з Польщі до СРСР у 1944–1946 роках, у 1947 році змусили покинути рідну місцевість, незаконно позбавили особистої свободи, що поєднувалося з психічними та фізичними тортурами. Під час операції "Вісла" було також привласнення рухомого і нерухомого майна, що належало вселеним родинам. Руйнування їхньої спадщини, особливо церков і цвинтарів, було для них черговою – після виселення – формою репресій і приниження.

На західних і північних теренах українські родини не мали можливості вибору місця проживання. Вони мусили замешкати там, куди були скеровані адміністрацією, зокрема в непридатних для проживання об'єктах. Водночас були непоодинокі випадки релокацій, якщо адміністрація вважала, що кількість українських родин у місці поселення є надто великою.

Виселені українці перебували під постійним наглядом органів безпеки та цивільної міліції. Будь-яке їхнє пересування за межі повіту відтоді вимагало дозволу органів громадської безпеки. Обмеження особистої свободи репресованих у рамках акції "Вісла" ніколи не були скасовані державною владою. Після 1956 року влада просто перестала їх виконувати.

У ході кампанії виселення та примусового поселення українського населення на західних і північних теренах підрозділи Війська Польського, органи державної безпеки та державної адміністрації вчиняли численні злочини, відповідальність за які була передбачена чинним у 1947 році Кримінальним кодексом.

Якщо покарання комуністичною владою без жодних правових підстав майже 150 тисяч громадян держави депортацією з їхньої Малої Батьківщини не було комуністичним злочином, то чим власне воно було?

На нашу думку, прокурор ІНП, обґрунтовуючи припинення слідства у справі акції "Вісла", виправдав всупереч Закону про ІНП та чинному законодавству Республіки Польща комуністичний злочин.

Водночас звертаємо увагу на те, що визнання злочинної акції "Вісла" справедливою і законною створило би небезпечний правовий прецедент у польській державі. Це б дало у майбутньому державним органам можливість застосовувати подібні репресивні дії проти будь-якої групи громадян Республіки Польща, вважаючи їх "діями, що не містить ознак протиправного діяння".

Варшава, 3 грудня 2023 року.

Члени Українського історичного товариства в Польщі:

проф. д-р Роман Дрозд, голова,

д-р Аліна Баціц

д-р Вітольд Бобрик

д-р Рафал Дидич

проф. д-р Богдан Гальчак

проф. д-р Ігор Галагіда

д-р Маріуш Гумецький

д-р Ольга Кіх-Маслей

д-р Тетяна Колодинська

д-р Марек Козубель

д-р Ростислав Крамар

д-р Ігор Ксенич

д-р Григорій Купріянович

Олександр Маслей

проф. д-р Марко Мельник

Юрій Рейт

Мирослав Скірка

д-р Ярослав Сирник

кир д-р Аркадій Трохановський

Петро Тима

д-р Роман Висоцький

д-р Ростислав Жерелик

Ольга Мусафірова : Хмара, якого не лякали вітри

Історія сталася влітку 1991-го. Влада новонародженої незалежної України, червона всередині, шукала методи боротьби з войовничими дисидентами, прибічниками національної ідеї, такими, як Степан Хмара. нічого розумнішого, ніж провокація за участю міліцейського полковника у підземному переході, "трубі" під Майданом, на той час площею Жовтневої революції, мізки колишнього ідеологічного відділу ЦК КПУ не вигадали.

Юрій Юзич: Міський голова Одеси Павло Зелений – борець за українську мову

Саме Павло Зелений першим на посаді міського голови взявся за адвокацію мови більшості населення Одеси, яку десятиліттями пригнічував царський режим. Зробив це ще до початку революції 1905 року – представивши в Одеській міській раді (думі) свій реферат щодо потреб народної освіти. У цій доповіді підняв, зокрема, питання потреби книжок українською мовою для шкіл і освіти населення.

Михайло Мартиненко: Зберегти в пам'яті Авдіївку

Авдіївка впала, один з останніх форпостів старої лінії фронту 2014-2021 років. Певно, що не було жодного інакшого виходу ніж відступати... Майже 10 років місто обороняли українські солдати. А близько 8 років під їхнім захистом місцеві жителі, активісти, патріоти пробували робити це місто кращим. І це вдавалось дивовижним чином. Під самим носом у русні. Хоча багато хто розумів, що це скоріш за все сізіфова праця.

Євгенія Подобна: Точка неповернення

10 років тому, 18 лютого 2014-го, вранці я виходила з дому на роботу на височезних підборах і в дуже красивій спідниці. Чомусь захотілось саме того дня побути дівчинкою-дівчинкою. Натомість опинилась на Майдані, потім в Кріпосному, потім знову на Майдані, мала натовчені боки, добряче угоріла, але найгірше - я тоді вперше побачила поранених і вбитих людей. Це була точка неповернення. Ввечері додому повернулась у тому ж, але пропахлому димом одязі, зовсім інша людина.