Різдво у в’язниці. Спогади Надії Світличної

Протягом свого 4-річного ув’язнення мені припало тричі святкувати Різдво в умовах Мордовського концтабору для жінок. Дух земляцтва в таборах досить міцний; особливо на свята в’язні згуртовуються за традиціями рідного краю. Ми починали готуватися до свят заздалегідь, ще з літа. Якщо комусь належалася з дому посилка, і все ж, якщо комусь дозволялося дістати ту рідкісну посилку, то для неї замовляли в родичів грамів 30-50 маку, стільки ж горіхів, сушениці, грибів. Це все добро зберігали до свят.

 
Зліва направо: Катерина Зарицька, Надія Світлична, Дарія Гусяк. Березень 1978 р.

Протягом свого 4-річного ув'язнення мені припало тричі святкувати Різдво в умовах Мордовського концтабору для жінок. Дух земляцтва в таборах досить міцний; особливо на свята в'язні згуртовуються за традиціями рідного краю.

З моїх землячок на той час було "старше покоління" не віком, а в'язничним стажем — 25- і 15-річники, такі як Дарка Гусяк, Марійка Пальчак, і "молода генерація" — шестидесятники Ірина Калинець, Стефа Шабатура, Ніна Строката. Десь посередині була Орися Сеник, що мала за собою 10 років сталінського гарту, а тепер уже вдруге прийшла 1972 року з нами — на 9 років неволі. Вона була найбільшою вигадницею поміж нас і мотором тих незабутніх святкувань.

Офіційно всі свята в ув'язненні — і релігійні, й навіть радянські, чи особливо радянські — відзначають в один спосіб — посиленням конвою і загостренням режиму. Тому в'язні самі стараються вирізняти з сірої маси невільничих днів ті, які вони хочуть і так, як вони можуть.

Ми починали готуватися до свят заздалегідь, ще з літа. Якщо комусь належалася з дому посилка, і все ж, якщо комусь дозволялося дістати ту рідкісну посилку, то для неї замовляли в родичів грамів 30-50 маку, стільки ж горіхів, сушениці, грибів. Це все добро зберігали до свят. Навіть якщо хтось із нас хворів, того неторканого запасу не чіпали.

Десь днів за 10 до свят починали полювати за пшеничною кашею. Якщо діставали таку на обід або на вечерю — не їли, а виносили надвір і морозили. В такому натуральному холодильнику й зберігали аж до свят. Якщо ж приносили ще раз, перед святами, тоді ту заморожену замінювали свіжою.

Якщо ж не давали довший час такої каші, то вже юшку з такою крупою напевно приносили — і тоді ми виловлювали ту крупу з юшки, мили водою і мали… кутю. Зрештою мали традиційних 12 страв, а якщо бракувало до 12-ти, лічили окремо хліб і сіль, узвар і чай.

Напередодні Різдва (за тиждень чи два) старалися пошити рукавиць (це була наша примусова праця) стільки, щоб на Різдво не працювати.

Наставав Різдвяний вечір. З першою зіркою, як годиться, наша родина сідала за стіл. Цього вечора дошки табірного стола прикрашала вишивана серветка. Над столом — прикріплена до стіни велика вишивана Різдвяна декоративна закладка, вишита, як і все в бараці, руками невтомної Орисі Сеник. Сюжетний взір до неї скомпонувала Стефа Шабатура — художниця, яку живцем відірвали від улюблених гобелінів, і вона гамувала тугу за ними, компонуючи взори закладок.

На столі ще бувала й гілочка сосни, завбільшки в долоню, прикрашена мініатюрними вишиваними свічечками (знов-таки робота О. Сеник). Свічечки однакові, але кожна іншого кольору — і перед відбоєм ми могли вибрати собі на свій смак. Тепер дві з тих восьми свічечок уже в Америці, решта — розсіяні в Сибіру, Казахстані, Мордовії. Лише три з них мають бути на Україні. Сподіваюся, що в Різдвяний вечір вони посилають невидимі промінчики до своїх посестер, як і їхні власниці.

Табірні страви ми за традицією лишали душам померлих і кликали їх до свого столу нарівні з живими.

Наспівавшися колядок за столом, ми виходили з бараку колядувати сусідам і всім добрим людям — як казала в дитинстві бабуся — всім, "хто в лісі й поза лісом". Сусіди — це були наші побратими Василь Стус і Славко Чорновіл, з якими нас розділяло лише кілька рядів "запретки" (колючих дротів і переораних смуг землі), та ще високі паркани, що не давали змоги нам ані побачитися за всі ті роки, ані почутися. Правда, вони нас один раз почули, і то було, власне, на Різдво. Під тим враженням В. Стус написав потім вірша.

Можливо, я створила тут надто ідилічну картину. Може, вона й не була такою насправді, адже були там ще й інші дійові особи: озброєний конвой на "вишці", наглядачі, які в усьому вбачали порушення режиму, і стукачі, які крутилися тут-таки, поміж нами. Але те все відсіялося з пам'яти, як полова — лишилося те, що становило нашу суть: спільний настрій, спільна радість і спільні біди — все на отому вишиваному чотирикутнику, як на долоні.

Різдво 1975 року було відмінне, бо з нашого столу майже всіх порозвозили по карцерах та ПКТ (табір тюрми): 10-го грудня 1974 року ми оголосили страйк. У той Різдвяний вечір я була сама в холодній порожній камері Яваського карцеру. Замість столу в тій камері прибито вузеньку дошку, замість стільця — вкопано стовпчики. В куті велика "параша"; на стіні припнуті на замок нари, які відчиняли, тобто опускали дошки, тільки на ніч.

Відпроваджуючи мене до карцеру, дбайлива Дарка Гусяк дала мені свій носовик, шоб я могла прикрити ним голову від холоду. Я зберегла його до Свят-вечора і застелила ним так званий "стіл". Усі 12 страв замінив один кусник хліба (крім хліба й води, нічого в той день не давали). Але уява була вільна і переносила до всіх святкових столів: до батьківської хати в село, до Києва і до Мордовської родини.

Частка тієї родини була поруч — Ніна Строката і Стефа Шабатура обживали сусідню камеру на 6 місяців ПКТ. І хоч ми не чули колядування одна одної, але свідомість що поруч друзі, зігрівала в той незатишний, холодний і голодний Свят-вечір.

Це зігріває дотепер кожну з нас — де б ми не були — чи в теплій, чи холодній чужині, а чи "на нашій, не своїй землі".

Бог предвічний народився.

Прийшов днесь із небес,

Щоб спасти люд свій весь,

І утішив вся.

Джерело: журнал "Юнак", січень 1987

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.

Петро Шуклінов: Це не спринт, це марафон

Згідно опитування Центру Разумкова значна частина українців підтримують початок переговорів з РФ (44%), але без виконання умов русскіх та Путіна (85%). Ми всі розуміємо, що рано чи пізно будуть перемовини. Можливо цього року, можливо через 10 років. Але прямо зараз перемовин не хоче Путін. Він продовжує вірити, що має шанс перемогти українців і вбити нас всіх. Як Гітлер в останні тижні перед смертю, він існує в межах своєї хворобливої уяви, де танкові колони наближаються до Берліну і перемагають НАТО.

Максим Осадчук: "Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.