Неопублікована історія

Навесні 1932 року громадянин США українського походження, 46-річний Стів Мартинюк, робітник сталеплавильного заводу Jones & Laughlin Steel Corporation, переступив поріг американського представництва "Інтуриста" у Нью-Йорку, П'ята авеню №542, і купив там путівку в СРСР на один місяць. Як виявилося, путівку на той світ — для себе, у пекло — для своєї родини.

Раніше Стів кілька разів безуспішно намагався потрапити в СРСР через Польщу та Фінляндію. У травні 1932 року до Ленінграда прибув американський корабель, на борту якого, серед інших пасажирів, була родина американців із Піттсбурга — Стів з дружиною Устиною (англ. варіант — Yustina) та трирічною дочкою Оленою (Ilena).

Порушивши сувору заборону, яка дозволяла відвідувати лише Москву і Ленінград, Мартинюки вирушили в Україну.

В Україні на той час відбувалося таке. З другої половини січня 1930 року тисячі українських селян депортували в північні райони СРСР. У 1930 році ДПУ УСРР зафіксувало в республіці 4098 селянських виступів, багато з яких мали організований і масовий характер. Розгорялася справжня селянська війна проти влади, одним із головних гасел якої була вимога відновлення самостійної України. Влада завдала по селянству випереджального удару, організувавши терор голодом по всій Україні. Головне: СРСР готувався до війни з Польщею і розгортав на кордоні десятки армійських дивізій.

Мартинюки зупинилися в двоповерховому готелі в центрі міста Старокостянтинів Хмельницької області. Пред'явили американські паспорти. Агенти НКВС не забарилися. Все сталося дуже швидко. Стіва застрелили перед входом у готель.

Набагато пізніше, у жовтні 1999 року, постановою суду незалежної України було визнано, що "громадянин США Стів Мартинюк, нар. 29 березня 1886 р., помер насильницькою смертю у травні 1932 р. у м. Старокостянтинів Хмельницької обл. під час туристичної поїздки в СРСР".

З вікна готелю Устина бачила, як убили чоловіка, схопила доньку, ридикюль із документами та вибігла чорним ходом непоміченою. Добігла до найближчого села, постукала у першу хату й попросила допомоги.

Хата належала літньому бездітному подружжю селян Степану та Катерині Дацюкам. Устина розповіла про загибель чоловіка й попросила наглядати за дівчинкою, поки вона повернеться до міста і з'ясує, що сталося.

У місті її відразу заарештували, відвезли в НКВС у Проскурів (45 км від Старокостянтинова), кинули у в'язницю, звинуватили у шпигунстві й піддали тортурам.

1964 року під час будівельних робіт на місці, де колись стояла будівля НКВС, знайшли останки тисяч убитих.

Дізнавшись про арешт Устини, Дацюки переїхали на віддалений хутір, де ніхто не знав, що у них немає дітей і що Олена — американка. Це був 1932 рік. Маленька Олена стала свідком великої трагедії цілого народу, яка пізніше увійшла в історію як Голодомор 1932–33 рр., що забрав, за різними оцінками, від трьох до десяти мільйонів життів. За найстриманішими підрахунками, щодня від голоду помирали 25 000 осіб, 1000 щогодини, 17 щохвилини.

"Залізна завіса" відокремлювала СРСР від решти світу, і лише чутки про злочини режиму — масові арешти й розстріли, штучний голод, знищення цілих соціальних верств — просочувалися за кордон.

У цей же час кореспондент New York Times і сталінський фаворит Волтер Дюранті неодноразово заперечував факт існування голоду й терору в Україні. За "неупередженість і достовірність" публікацій із СРСР Дюранті отримав Пулітцерівську премію — найвищу журналістську нагороду — за брехню.

Олена вижила лише завдяки маминим американським доларам, залишеним у ридикюлі: у місті можна було обміняти гроші на їжу в перекупників.

Прийомні батьки попередили дівчинку: якщо хтось дізнається, що вона американка, їх усіх розстріляє НКВС. Так у свідомості Олени назавжди оселився страх.

Устина втекла з тюрми 1941 року, коли в Україну прийшли німці й Червона армія в паніці відступала. Материнський інстинкт допоміг їй знайти хутір, де жила донька.

Виснажена жінка була зовсім не схожа на матір зі старої фотографії. Дацюки сховали її у льосі. Сусіди помітили, вирішили, що вона єврейка, і пригрозили видати фашистам. Не встигли — через два місяці Устина померла.

Все своє життя Олена прожила на хуторі та працювала в колгоспі імені засновника НКВС Дзержинського. Навіть зараз дорога закінчується за кілька кілометрів від хутора, і дістатися туди непросто.

1989 року син Олексій відвіз її в посольство США в Москві, де вона за пів години отримала американський паспорт.

P.S. Працюючи над цією історією, у мене залишилося багато питань, на які я не знайшов відповіді. Американські колеги допомогли знайти дім у Пенсильванії, що належав родині Мартинюків, а також запис у церковній книзі про реєстрацію шлюбу. Але вони ж поставили запитання: як робітник заводу міг дозволити собі так багато подорожувати, адже це було дуже дорого, і висловили сумнів: чи був він простим робітником.

Крім того, працюючи над матеріалом, мені доводилося доводити відомим західним журналістам сам факт Голодомору. Мені не вірили, і я діставав статті професора Гарварду Джеймса Мейса. Я навіть познайомився з ним особисто. Але мені все одно не вірили, вважали, що я перебільшую.

Цю історію було підготовлено у 2000 році, але не опубліковано з причин, що заслуговують на окрему розповідь.