Останній радянський військовий парад у Києві

35 років тому, 7 листопада 1990 року, менше ніж за місяць після студентської Революції на граніті, українська молодь блокувала військовий парад на тодішній площі Перемоги. Перешкодити йому повністю не вдалося, хоч протрималися до 4-ї ранку. Хай там як, але для СРСР то був останній парад у Києві.

 
 Військовий парад на площі Перемоги у Києві, 7 листопада 1990 року

35 років, як відбулася одна маловідома та незаслужено призабута акція нашого студентського спротиву. 7 листопада 1990 року декілька сотень молодих людей - членів Української Студенської Спілки та інших організацій - вперше і востаннє у нашій історії блокували парад совєтських військ у Києві у день чергової річниці більшовицького перевороту.

Українські сили, особливо після студентського голодування, були уже достатньо сильні, аби не допустити параду на Хрещатику, де він весь час відбувався до того. Але ще недостатньо сильні для того, щоби парад совєтських військ був скасований взагалі. Тому влада ухвалила рішення парад провести, але не на Хрещатику, а на площі Перемоги.

Ми ж в УСС ухвалили своє рішення: не допустити його проведення та заблокувати Площу. У демократичному таборі нас ніхто не підтримав, окрім декількох молодіжних організацій, зокрема СНУМу. 6 листопада увечері ми пройшли ходою від Хрещатика до площі Перемоги, яку спочатку заблокували повністю, а потім - по мірі стискання кільця значно переважаючих сил міліції - вже вночі, ми згуртувалися біля обеліску в центрі Площі. Врешті-решт, аж до 4-ї ранку 7 листопада ми тримали цей плацдарм, поки не були жорстоко побиті омоном. Було багато сильно побитих, із синцями від дубинок по всьому тілу, наш активіст Сергій Михайловський при падінні з п'єдесталу обеліску, звідки нас скидали омонівці, зламав ногу.

 

Звісно, зараз, у епоху гаджетів та соціальних медіа, ця подія набула би неймовірного розголосу і мала би вкрай важкі наслідки для влади. А тоді усе завершилося тим, що ми під тиском омону були змушені забарикадуватися у приміщенні Народного Руху, яке було розташоване на тій же площі за адресою бул. Шевченка 37/122 (тепер уже цього приміщення немає, на його місці нова будівля за цією ж адресою).

Ми піднялися на дах Руху і там тримали наші українські прапори та вигукували українські гасла, поки внизу червона армія пройшла своїм парадом востаннє у Києві. Та й не парадом зовсім, бо вранішня сутичка, полчища міліції та омону навколо площі, наелектризована атмосфера та наша присутність максимально скоротили це дійство, а весь урочистий церемоніал та святкові промови були скасовані взагалі.

 

На жаль, я ніколи не бачив фото зі самої сцени сутички. Ясно, що нам було не до фотографування, а кагебісти та менти з нами фото не ділилися.

Аж потім, хтось із наших передав мені декілька фото, зроблених уже на даху будинку Руху. На одній фотографії люди зі значним революційним стажем із легкістю впізнають історика та науковця (а тоді студента КДУ) Анатолія Момрика. На іншій на даху Руху знову Толя Момрик, комендант наметового табору під час голодування Тарас Корпало (у спортивній шапочці) та я.

 

Та акція була зовсім не даремною. А для тодішнього "руского міра" у вигляді влади комуністів - ще й особливо дошкульною та болючою.

Олексій Мустафін: Перша заокеанська. Війна США проти "піратів Середземного моря"

Гімн морської піхоти США починається зі слів "Від чертогів Монтесуми до узбережжя Тріполі". І дає зрозуміти, що її бійці готові діяти в будь-якому куточку земної кулі. Цікаво, однак, що до згаданих у тексті "чертогів" у сусідній Мексиці американці дісталися лише в середині XIX сторіччя. Натомість біля Тріполі, розташованого у семи тисячах кілометрах від Америки, опинилися вже на початку століття. Війна з пашею Тріполі Юсуфом Караманли стала, по суті, першою в історії Сполучених Штатів - з часу появи цієї держави на світових картах.

Володимир Бірчак: Огляд книжки Петера Енґлунда "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

У книжці 19 героїв. Усі вони – реальні люди. Автор взяв їхні щоденники і базуючись на записах відтворив події Великої війни у 211 епізодах. Враховуючи, такий стиль – читається доволі легко. Але не варто робити висновок, що книжка малоінформативна. Тут просто тьма цікавої інформацію, котру часами таки треба верифіковувати, але не надто часто.

Леонід Щибря: Деколонізація свідомості. Чому ми живемо за московськими лекалами?

Упродовж 2015–2023 років в Україні набули чинності закони про декомунізацію та деколонізацію. Почалося активне перейменування вулиць в містах і селах. Позбавлялися імен, пов'язаних з радянським режимом. Наступний етап — позбавлялися від імен діячів Росії. До слова, під "жорна" потрапили й вулиці названі іменами російських постатей, які отримали нову назву в результаті декомунізації. Попри масштабність проведеної роботи, ці зміни — лише крапля в морі.

Володимир В'ятрович: Українсько-польський конфлікт 1942–1947 років: причини, перебіг, наслідки і пам’ять

У Польщі Волинь стала одним із центральних символів польського страждання у ХХ столітті. В українській пам'яті сильніше звучать інші травми: радянські репресії, Голодомор, боротьба УПА проти тоталітарних режимів, депортації. Через це обидва суспільства часто пам'ятали не спільну трагедію, а лише власну частину болю. Поляки бачили передусім польських жертв Волині. Українці — українські жертви Холмщини, Лемківщини, Надсяння, операції "Вісла", а також ширший контекст антиукраїнської політики міжвоєнної Польщі.