Останній радянський військовий парад у Києві

35 років тому, 7 листопада 1990 року, менше ніж за місяць після студентської Революції на граніті, українська молодь блокувала військовий парад на тодішній площі Перемоги. Перешкодити йому повністю не вдалося, хоч протрималися до 4-ї ранку. Хай там як, але для СРСР то був останній парад у Києві.

 
 Військовий парад на площі Перемоги у Києві, 7 листопада 1990 року

35 років, як відбулася одна маловідома та незаслужено призабута акція нашого студентського спротиву. 7 листопада 1990 року декілька сотень молодих людей - членів Української Студенської Спілки та інших організацій - вперше і востаннє у нашій історії блокували парад совєтських військ у Києві у день чергової річниці більшовицького перевороту.

Українські сили, особливо після студентського голодування, були уже достатньо сильні, аби не допустити параду на Хрещатику, де він весь час відбувався до того. Але ще недостатньо сильні для того, щоби парад совєтських військ був скасований взагалі. Тому влада ухвалила рішення парад провести, але не на Хрещатику, а на площі Перемоги.

Ми ж в УСС ухвалили своє рішення: не допустити його проведення та заблокувати Площу. У демократичному таборі нас ніхто не підтримав, окрім декількох молодіжних організацій, зокрема СНУМу. 6 листопада увечері ми пройшли ходою від Хрещатика до площі Перемоги, яку спочатку заблокували повністю, а потім - по мірі стискання кільця значно переважаючих сил міліції - вже вночі, ми згуртувалися біля обеліску в центрі Площі. Врешті-решт, аж до 4-ї ранку 7 листопада ми тримали цей плацдарм, поки не були жорстоко побиті омоном. Було багато сильно побитих, із синцями від дубинок по всьому тілу, наш активіст Сергій Михайловський при падінні з п'єдесталу обеліску, звідки нас скидали омонівці, зламав ногу.

 

Звісно, зараз, у епоху гаджетів та соціальних медіа, ця подія набула би неймовірного розголосу і мала би вкрай важкі наслідки для влади. А тоді усе завершилося тим, що ми під тиском омону були змушені забарикадуватися у приміщенні Народного Руху, яке було розташоване на тій же площі за адресою бул. Шевченка 37/122 (тепер уже цього приміщення немає, на його місці нова будівля за цією ж адресою).

Ми піднялися на дах Руху і там тримали наші українські прапори та вигукували українські гасла, поки внизу червона армія пройшла своїм парадом востаннє у Києві. Та й не парадом зовсім, бо вранішня сутичка, полчища міліції та омону навколо площі, наелектризована атмосфера та наша присутність максимально скоротили це дійство, а весь урочистий церемоніал та святкові промови були скасовані взагалі.

 

На жаль, я ніколи не бачив фото зі самої сцени сутички. Ясно, що нам було не до фотографування, а кагебісти та менти з нами фото не ділилися.

Аж потім, хтось із наших передав мені декілька фото, зроблених уже на даху будинку Руху. На одній фотографії люди зі значним революційним стажем із легкістю впізнають історика та науковця (а тоді студента КДУ) Анатолія Момрика. На іншій на даху Руху знову Толя Момрик, комендант наметового табору під час голодування Тарас Корпало (у спортивній шапочці) та я.

 

Та акція була зовсім не даремною. А для тодішнього "руского міра" у вигляді влади комуністів - ще й особливо дошкульною та болючою.

Олексій Мустафін: Слабкість сили. Повчальні уроки Дейтона

Угода про припинення Боснійської війни 1992-1995 років увійшла до історії (та й не лише історії – адже її вважають чинною і досі) як Дейтонська. Адже була підписана президентами Боснії і Герцеговини Алією Ізетбеговичем, Хорватії Франьо Туджманом та Сербії Слободаном Мілошевичем на базі Райт-Паттерсон біля міста Дейтон в штаті Огайо.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.