Останній радянський військовий парад у Києві

35 років тому, 7 листопада 1990 року, менше ніж за місяць після студентської Революції на граніті, українська молодь блокувала військовий парад на тодішній площі Перемоги. Перешкодити йому повністю не вдалося, хоч протрималися до 4-ї ранку. Хай там як, але для СРСР то був останній парад у Києві.

 
 Військовий парад на площі Перемоги у Києві, 7 листопада 1990 року

35 років, як відбулася одна маловідома та незаслужено призабута акція нашого студентського спротиву. 7 листопада 1990 року декілька сотень молодих людей - членів Української Студенської Спілки та інших організацій - вперше і востаннє у нашій історії блокували парад совєтських військ у Києві у день чергової річниці більшовицького перевороту.

Українські сили, особливо після студентського голодування, були уже достатньо сильні, аби не допустити параду на Хрещатику, де він весь час відбувався до того. Але ще недостатньо сильні для того, щоби парад совєтських військ був скасований взагалі. Тому влада ухвалила рішення парад провести, але не на Хрещатику, а на площі Перемоги.

Ми ж в УСС ухвалили своє рішення: не допустити його проведення та заблокувати Площу. У демократичному таборі нас ніхто не підтримав, окрім декількох молодіжних організацій, зокрема СНУМу. 6 листопада увечері ми пройшли ходою від Хрещатика до площі Перемоги, яку спочатку заблокували повністю, а потім - по мірі стискання кільця значно переважаючих сил міліції - вже вночі, ми згуртувалися біля обеліску в центрі Площі. Врешті-решт, аж до 4-ї ранку 7 листопада ми тримали цей плацдарм, поки не були жорстоко побиті омоном. Було багато сильно побитих, із синцями від дубинок по всьому тілу, наш активіст Сергій Михайловський при падінні з п'єдесталу обеліску, звідки нас скидали омонівці, зламав ногу.

 

Звісно, зараз, у епоху гаджетів та соціальних медіа, ця подія набула би неймовірного розголосу і мала би вкрай важкі наслідки для влади. А тоді усе завершилося тим, що ми під тиском омону були змушені забарикадуватися у приміщенні Народного Руху, яке було розташоване на тій же площі за адресою бул. Шевченка 37/122 (тепер уже цього приміщення немає, на його місці нова будівля за цією ж адресою).

Ми піднялися на дах Руху і там тримали наші українські прапори та вигукували українські гасла, поки внизу червона армія пройшла своїм парадом востаннє у Києві. Та й не парадом зовсім, бо вранішня сутичка, полчища міліції та омону навколо площі, наелектризована атмосфера та наша присутність максимально скоротили це дійство, а весь урочистий церемоніал та святкові промови були скасовані взагалі.

 

На жаль, я ніколи не бачив фото зі самої сцени сутички. Ясно, що нам було не до фотографування, а кагебісти та менти з нами фото не ділилися.

Аж потім, хтось із наших передав мені декілька фото, зроблених уже на даху будинку Руху. На одній фотографії люди зі значним революційним стажем із легкістю впізнають історика та науковця (а тоді студента КДУ) Анатолія Момрика. На іншій на даху Руху знову Толя Момрик, комендант наметового табору під час голодування Тарас Корпало (у спортивній шапочці) та я.

 

Та акція була зовсім не даремною. А для тодішнього "руского міра" у вигляді влади комуністів - ще й особливо дошкульною та болючою.

Юрій Бутусов: Пам'яті Сергія "Борцухи"

На війні загинув Сергій "Борцуха" - боєць групи снайперів "Тенгрі" ГУР МО, який у перші дні великого вторгнення на велосипеді з гранатометом РПГ-7 та трьома пострілами до нього вирушив зупиняти російські бронетанкові колони, що рвались на Ірпінь.

Юрій Рудницький: Самореабілітація полковника. Враження й нотатки читача

У 1928 році полковник Січових стрільців Євген Коновалець видав брошуру "Причинки до історії української революції". Всупереч назві, брошура мало схожа на нотатки чи роздуми з приводу всього спектру історії визвольної боротьби 1917-1921 рр. Радше маємо справу з прагненням її автора пояснити позицію і свою, і "січовиків" у різні періоди - Центральної Ради, Української Держави і Директорії.

Олексій Мустафін: Руйнівник системи. Іполіто Ірігоєн на чолі аргентинських радикалів

Історію держав Латинської Америки по інший бік Атлантики звикли сприймати як "вічне повторення", що нібито ніяк не дозволяє їм позбутися статусу периферії індустріального (а тепер вже й постіндустріального) світу. При цьому відмінностям між країнами регіону – а йдеться про величезний простір від Каліфорнії до мису Горн, який може вмістити кілька інших континентів, – уваги приділяють набагато менше. Для багатьох стає справжнім відкриттям, що, скажімо, Аргентина на початку XX сторіччя входила до першої "десятки" держав з найвищим рівнем доходів на душу населення.

Юрій Юзич: Козацький хрест і тризуб на могилі вояка Армії УНР у Франції

Могила 16-літнього вояка Армії УНР із Харківщини. Одного із сотень, долі яких переважно невідомі. Павло Роговий захищав Україну в складі 2-го Запорозького полку під командуванням Петра Болбочана, а згодом – у 1920 році – вже ройовим в складі 6-ї Січової дивізії під командуванням Марка Безручка допоміг врятувати Польщу від московської окупації. Як і тисячі вояків Армії УНР вірив, що поляки допоможуть відвоювати Україну.