За лаштунками народження Гетьманату. Що передувало приходу до влади Павла Скоропадського

Гетьман Скоропадський зі штабом оглядає Сірожупанну дивізію. Серпень 1918 року

uinp.gov.ua

Хто стояв за генералом

Мало хто знає, але ідеї незалежної України на чолі з гетьманом почали лунати в Києві невдовзі після повалення монархії Романових. Один з проектів Конституції України передбачав посаду гетьмана з повноваженнями головнокомандувача армією і водночас голови уряду.

Однак ці ідеї не отримували свого розвитку до квітня 1918 року, коли, за оцінкою дослідника гетьманату Скоропадського, історика Георгія Папакіна, "державотворчий потенціал як самої Центральної Ради, так і більшості її лідерів було практично вичерпано".

На зміну соціалістам-народникам, котрі в питаннях державного управління і економіки діяли з так званих "класових позицій", на просценіум почала виходити інша сила. За визначенням Георгія Папакіна, це була "власницька частина національного суспільства, яке тільки-но почало формуватися на території України з різноетнічних представників промислового та землевласницького класів".

Соціалістична Центральна Рада воліла не помічати цей прошарок, але прагнула проводити свої економічно-соціальні експерименти саме його коштом.

Приватна власність заперечувалася і експропріювалася. Ще свіжими були в пам'яті березневі 1918 року реквізиції, накладені Центральною Радою після повернення до Києва, коли більшовики були вибиті зі столиці за допомогою німецьких військ. Заможні верстви Києва й інших звільнених від червоних міст мали зібрати для переможців багатомільйонну виплату (Київ — 35 млн рублів, Одеса — 40 млн рублів, Харків — 50 млн рублів).

Тож саме вони, сподіваючись покласти край повзучій більшовизації України, зробили ставку на колишнього генерал-лейтенанта Російської імператорської армії Павла Скоропадського, з грудня 1917 року - відставного корпусного отамана війська УНР.

Pacta servanta sunt

Його приходу до влади сприяла німецька окупаційна адміністрація. Нащадків тевтонів передусім явно не влаштовувала чи то нездатність, чи то небажання Центральної Ради виконати взяті на себе зобов'язання з постачання продовольства (хлібу, м'яса, сала, яєць, цукру, спирту) німецьким та австрійським окупаційним військам, а також до Німеччини й Австро-Угорщини. А саме такою була плата УНР в обмін на її дипломатичне визнання в Бресті й на військову підтримку Центральними державами у вигляді німецьких та австро-угорських окупаційних військ.

Українці виправдовувалися тим, що, мовляв, умови Брестської угоди не містять точних даних про обсяг поставок. Це була брехня: окремим договором, котрий став фактично додатком до Брестської угоди від 9 лютого 1918 року, Україна брала на себе зобов'язання поставити союзникам 1 млн тонн зерна, 400 млн яєць, 50 тисяч тонн худоби в живій вазі, 3 млн пудів цукру, 37,5 млн пудів залізної руди, спеціальні сорти деревини (по 300 вагонів на місяць), мідь, олово, цинк, марганцеві руди, бавовну, вовну, льон, коноплі та інше.

Причому Центральні держави готові були платити за ці поставки! - теж деталь, на яку у нас майже не звертають уваги.

Серед селян повсякчас велася агітація соціалістів та більшовиків. Попри ідеологічну ворожнечу, їхня агітація зводилася до наступного: якщо давати німцям хліб, то вони з часом заберуть і хліб, і землю. А, окрім того, мовляв, це ті самі німці, які вбивали на війні українців, набраних до Російської імператорської армії.

Німці ж виходили з простої логіки: pacta servanta sunt ("Договори мають виконуватися"). Позиція Києва в цьому питанні цілком логічно виглядала як прихований саботаж досягнутих раніше домовленостей.

І це була правда. Десь тижнів за півтора до приходу до влади Павла Скоропадського німецьке командування виявило, що чималі обсяги зібраного і вже оплаченого (!. - Ю. Р.) німцями збіжжя українські чиновники або приховували, або умисне затримували його вивезення. І так тривало місяцями! Нема сумніву: в лютому 1918 року уряд УНР знав, на що йшов, підписуючи Брестський договір і погоджуючись на вимоги союзників щодо продовольчих і інших поставок. Та коли вже дійшло до виконання зобов'язань, уряд дав задній хід.

У Центральній Раді почали обговорювати зміни умов перебування окупаційних військ в Україні. Дехто навіть агітував до повстань проти союзників, а ще пропонував нацькувати на німців Польський корпус, що на той момент стояв поблизу Черкас.

Що ж до заможних українців, то більшість із них вбачала в німцях своїх рятівників від соціалістичного свавілля Центральної Ради і уряду УНР та від селянських бунтів. Окупанти розправлялися з тими, хто розоряв панські маєтки й самовільно захоплював землю і майно, а також вимагали від української влади повернення приватної власності на землю.

Що однак об'єднувало і заможні верстви, і простолюд, і німців з австро-угорцями - так це неприховане презирство до уряду й Центральної Ради. "Рада справляє гнітюче враження розгардіяшу, безграмотності, слабкості, вузькості", - згадував один із засновників Української академії наук та її перший очільник Володимир Вернадський (1863-1945).

Тож визрівання наміру німецької окупаційної влади змінити правлячий режим у Києві було лише справою часу.

Почалися пошуки підходящої кандидатури на диктатора. В якості таких розглядалися: мільйонер і меценат Євген Чикаленко (1861-1929), генерал від інфантерії Олександр Рогоза (1858-1919), полковник Олександр Сливинський (1886-1956), ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург (1896-1945), відомий в українських колах як "Василь Вишиваний" (його підтримували австрійці як потенційного українського монарха), і навіть автор "Самостійної України" Микола Міхновський (хоча щодо нього бракує переконливих свідчень).  Нарешті німці зупинили свій вибір на Павлові Скоропадському. Питання щодо нього було остаточно вирішено на рівні кайзера Вільгельма ІІ. Скоропадський вселяв у німців якусь надію на спроможність вирішити питання поставок продуктів харчування.

Коновалець в ролі Кассандри

Між тим, Центральна Рада готувала відкриття Українських Установчих Зборів. Воно було заплановане на 12 травня 11918 року. За результатами попередніх виборів делегатів, зі 168 мандатів 115 припадало на українських есерів, 34 - на більшовиків. Решту складали єврейські й польські партії (відповідно 10 і 5 мандатів); по одному мандату отримали кадети і російські ліві есери. Близька до Скоропадського Хліборобська партія і українські соціал-демократи (УСДРП) здобули теж лише по одному мандату.

Це означало лише одне: в майбутньому варто було очікувати продовження соціалістичних знущань над економікою, армією і взагалі здоровим глуздом. Причому соціалістична більшість у якості ситуативного союзника могла отримати більшовиків.

А тут іще німці повідомили Скоропадському, що в уряді УНР уже не те що здогадуються, а вже навіть дещо знають про підготовку заколоту.

Витік інформації стався через командира Січових стрільців Євгена Коновальця. "За два тижні перед гетьманським переворотом, - писав він у своїх спогадах "Причинки до історії української революції" , - ми дізнались про намір німців форсувати Павла Скоропадського на Гетьмана України та розв'язати (розпустити. - Ю. Р.) Центральну Раду".

Командування Січових стрільців тісно спілкувалося з командуванням німецьких окупаційних військ, беручи участь у спільних акціях з придушення більшовицьких заворушень. Відтак саме звідти Коновалець міг отримати інформацію про плани німців щодо Скоропадського. Більше нізвідки.

Отриману звістку Коновалець, за його спогадами, одразу передав Івану Лизанівському (1897-1934?), Миколі Чечелю (1891-1937) і Шрагу (можливо, йдеться або про Миколу Шрага (1894-1970) - заступника голови Центральної Ради, або про його батька Іллю Шрага (1847-1919), члена Центральної Ради. - Ю. Р.).

То були єдині члени Центральної Ради, котрі тримали безпосередній зв'язок із січовиками. Однак вони ніяк не зреагували. Так само проігнорував попередження Коновальця Михайло Грушевський. Він послався на запевнення представника німецького командування, полковника Штольценберга, що Центральній Раді нічого не загрожує. І Коновалець, передовірившись Грушевському (ну що ж, мовляв, ні то й ні), замість підсиленої охорони її будівлі обмежився звичайною почесною вартою.    

І хоча час працював проти генерала Скоропадського, однак бездіяльність і безтурботність Центральної Ради дали йому додатковий часовий люфт.

Умови німців

23-24 квітня 1918 року на таємній нараді за участю послів і військових аташе Німеччини і Австро-Угорщини в Україні було остаточно вирішено підтримати заколот генерала Скоропадського. Умови підтримки німцями заколоту виклав майбутньому гетьману начальник штабу окупаційної німецької армії, генерал-майор Вільгельм Грьонер (1867-1939).

Умови ці, окрім ліквідації Центральної Ради й відмови від скликання Установчих Зборів, зводилися в основному до наступного: визнання новим урядом Брестської угоди (самі німці, до речі, ратифікували її тільки 24 липня 1918 року), реформа адміністративних органів і суду, видалення з них "невідповідних за культурним і моральним рівнем елементів" (! - Ю. Р.), проведення виборів до законодавчого органу держави (Скоропадський бачив таким Державний Сейм) за згодою з німецьким окупаційним командуванням і не раніше ніж в Україні стабілізується громадсько-політична ситуація; ліквідація земельних комітетів, визнання права приватної власності, дозвіл на вільну торгівлю продуктами харчування, збереження великих поміщицьких господарств, дозвіл на отримання селянами земель з панських маєтків тільки за викуп.

Але для перевороту був потрібен привід. Його треба було або дочекатися, або, в крайньому разі - створити.

Справа Доброго як каталізатор заколоту

Хтозна, наскільки довго довелося би чекати, якби українці самі не створили casus belli.

Якраз в останній день таємної наради, 24 квітня 1918 року, в Києві був викрадений відомий банкір єврейського походження, член торговельно-економічної комісії УНР Абрам Добрий (1867-1936).

На цьому епізоді, без перебільшення знаковому для доби і подальшої долі Центральної Ради, варто зупинитися окремо. Далі ми викладатимемо перебіг подій за статтею українського історика Павла Гай-Нижника "Викрадення банкіра А. Доброго в квітні 1918 року (реконструкція та аналіз подій)" (Наукові записки Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія педагогічні та історичні науки: збірник наукових праць. — Вип. СХХ (120). — К., Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2014).

Як встановило слідство, проведене німецькою окупаційною владою в Києві, до цього акту виявилися причетними найвищі урядовці УНР - міністр (генеральний секретар) внутрішніх справ України Михайло Ткаченко (1879-1920), військовий міністр Олександр Жуковський (1884-?) та очільник української делегації в Бресті й голова уряду УНР Всеволод Голубович (1885-1939).

Ситуація була тим більш недолугою, що Абрам Добрий представляв Україну в тристоронній фінансовій комісії з укладання договору про економічне співробітництво між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною. Власне саме завдяки пану Доброму німці взагалі співпрацювали з Україною, бо довіряли банкіру, як нікому іншому. Саме Добрий втілював бодай мінімальні ознаки фінансової й договірної надійності УНР.

Оскільки реквізиції продовольства, яку проводили українці на виконання умов союзників, викликали невдоволення населення, німці вирішили, що краще закупати продукти у виробників. Цим за попередньою домовленістю з німецькою стороною й зайнявся Абрам Добрий - головним чином через "Київський російський для міжнародної торгівлі банк", директором-розпорядником якого він був.

Добрий прекрасно орієнтувався в місцевій ринковій кон'юнктурі на цукор і зерно й спромігся встановити взаємовигідні стосунки між виробниками, німцями та банком. Перші збували продукцію за вигідною ціною, німці отримували те, що було передбачено союзницькими стосунками з УНР, а банк мав від того непогані комісійні.

Це явно йшло врозріз із тим, за що агітували і більшовики, і соціалісти, чиї представники заправляли в уряді. Але тут уже було крити нічим. На відміну від банкіра Доброго, держава й пальцем не поворухнула, аби організувати вигідну і для себе, і для селян, і для німецько-австрійських союзників схему закупівель. А виробники, котрі встигли отримати зиск від схем єврейського банкіра, воліли радше мати справу з ним, а не з неплатоспроможною державою.

Свою фінансову і організаційну імпотенцію український уряд вирішив покрити в суто бандитський спосіб. Всередині його почала діяти дивна організація - "Комітет порятунку України". Вона була явно антинімецького спрямування і створена членами правлячих на той момент українських соціалістичних партій - переважно есерів та соціал-демократів, а також деяких інших. Туди ж безпосередньо увійшли й урядовці, які власне й організували та здійснили викрадення банкіра.

До створення "Комітету..." спричинилася ще й та обставина, що члени цих партій зазнавали покарань від німців як порушники внутрішнього ладу в державі – при тому що держава виявилася не в стані самостійно забезпечити охорону цього самого внутрішнього ладу.

Однак викрадачі спрацювали як купка дилетантів. Вивівши банкіра під дулом пістолету з його помешкання на Великій Житомирській 8-Б, вони раптом виявили, що забули на квартирі заарештованого портфель із паперами. Часу, що минув між виявленням пропажі та поверненням власників за нею, цілком виявилося досить, аби всередину портфелю встигла зазирнути дружина Доброго. Зрозумівши з його вмісту, ким є викрадачі й хто за ними стоїть, пані Добра одразу повідомила про все німецькій військовій поліції.

Командування німецької групи армій "Київ" зажадало від української влади протягом доби провести розслідування й покарати винних. Уряд проігнорував це звернення. Тоді командувач окупаційними військами в Україні Генріх фон Ейхгорн (1848-1918) розпорядився про впровадження німецьких військово-польових судів і про взяття на себе окупаційною владою відповідальності за безпеку приватних осіб.

В останньому пункті окупанти, по суті, робили за українців те, що українці самі би мусили робити для себе - різниця між союзником і нянькою все ж таки суттєва. Німці, схоже, прекрасно її розуміли - на відміну від Центральної Ради й уряду УНР. Однак німецька "нянька" виявилася з різками...

Тим часом, Абрам Добрий, якого викрадачі відвезли до Харкова, підкупив охорону і зміг передати німецькій військовій поліції інформацію про своє місце перебування. Досить швидко він був звільнений. А німецька таємна військова поліція вийшла і на "Комітет порятунку України", і на найвищих урядовців УНР в його складі.        

Ввечері 28 квітня 1918 року зібралася на засідання Мала Рада - орган, що діяв між пленарними засіданнями Центральної Ради. На ньому деякі депутати марно намагалися отримати від членів уряду інформацію про причину радикальних кроків з боку Ейхгорна - чи не пов'язані вони з викраденням Доброго? Урядовці натомість викрикували погрози на адресу німців та австрійців.

Це при тому, що окупаційний корпус нараховував до 450 тисяч бійців, а УНР не мала навіть близько подібної кількості!

До того ж, у ніч з 26 на 27 квітня німці встигли роззброїти в Києві Синьожупанну дивізію. "Синьожупанники", до речі, й не пручалися. І не дивно. За спогадами їхнього командира, Віктора Зелінського (1864-1940), його дивізію цілеспрямовано розвалювало військове міністерство УНР шляхом "матеріальної диверсії", позбавляючи вояків платні й харчування.

Окрім Січових стрільців Коновальця і Гайдамацького коша Слобідської України, у Центральної Ради не залишалося іншого захисту. Решта або вирішили дотримуватися нейтралітету, або попросту не второпали, що власне трапилося.

Ввечері на засідання Малої Ради увірвався німецький загін. Лейтенант, який командував ним, наказав учасникам засідання здати наявну зброю. Частину викрадачів банкіра Доброго було заарештовано тут же, решту пізніше. Ініціатор викрадення, Михайло Ткаченко, втік, тож за його відсутності була заарештована його дружина.

Вже наприкінці липня 1918 року над організаторами й учасниками викрадення банкіра провів судовий процес німецький військовий трибунал. Голубович і Жуковський отримали два роки тюрми. А Абрам Добрий, щасливо відбувшись, отримав посаду голови Фінансового комітету при Міністерстві фінансів вже в уряді гетьманату Павла Скоропадського.

Мертвонароджена Конституція і реанімація Гетьманщини

29 квітня 1918 року події розвивалися інтенсивно і стрімко. Була підготовлена і випущена "Грамота до всього українського народу", в якій Павло Скоропадський проголосив себе гетьманом Української Держави.

Того ж дня Мала Рада провела своє останнє засідання - до того ж, у неповному складі. На ньому було спішно оголошено про прийняття Конституції УНР і визнання приватної власності на землю.

Ані на німців, ані тим більше на заколотників ці запізнілі кроки не подіяли. Конституція УНР розділила долю "Договорів і постанов" Пилипа Орлика - в тому сенсі, що Україна за нею не жила жодного дня.

Наступне засідання, призначене на 30 квітня, так і не відбулося. Існує однак припущення, що воно все ж таки мало місце, але в ніч з 29 на 30 квітня й на приватній квартирі, причому протокол його чи то не вівся, чи то не зберігся.

Це дає підстави, на думку історика Віктора Савченка, говорити не стільки про розгін Центральної Ради, скільки про її саморозпуск. За нових умов вона виявилася попросту непотрібна.

Надалі члени Центральної Ради попросту відмовлялися збиратися - так само як і вже обрані делегати Установчих Зборів. Спроба зібрати бодай частину останніх закінчилася арештом голови оргкомітету Федора Швеця (1882-1940).

Того ж таки 29 квітня відкрився заздалегідь підготовлений дводенний з'їзд землевласників (так званий "Хліборобський конгрес" або "Всеукраїнський хліборобський з'їзд") з восьми українських губерній. Їх представляли 6432 делегати від різних організацій - прогетьманської "Української народної громади", проросійського "Союзу земельних власників", "Союзу хліборобів-власників"; промисловці, банкіри тощо. Вони проголосили новим головою держави генерала Павла Скоропадського...