Відновлена могила: повернення поручика УГА Володимира Букшованого
До 135-ї річниці з дня народження поручника Володимира Букшованого у Львові на Янівському цвинтарі 15 серпня встановили хрест на місці його поховання. Забутий герой боротьби за українську незалежність повертається з небуття через 95 років після смерті.
Львівський меморіальний фонд "Pro Memoria" у співпраці з Муніципальною обрядовою службою міста Львова здійснили важливу місію щодо повернення пам'яті забутого героя минулого. Саме завдяки цим двом організаціям і за основної участі некрополіста Ігоря Мончука на Янівському цвинтарі Львова було відновлено хрест на місці поховання поручника і командира 3-го піхотного куреня 24-го піхотного полку УГА, лейтенанта цісарсько-королівського війська Володимира Букшованого (1891 – 1931). Довгі роки герой оборони Львова (1918 – 1919) та боїв за Судову Вишню навесні 1919-го року залишався в тіні свого старшого брата, сотника УСС, отамана УГА, командира 1-ї бригади УСС УГА, музиканта, журналіста, розвідника і політичного діяча Осипа-Петра Букшованого (1890 – 1937). Ким був герой, пам'ять про якого нещодавно повернули зі забуття?
Їх було четверо
Чомусь, коли історик чує прізвище Букшований, то одразу згадує лише Осипа як легенду УСС. Насправді ж Букшованих було…четверо! Так, саме четверо синів і щонайменше одна донька були у родині вахмістра цісарсько-королівської жандармерії Семена Букшованого (1855 – ?) і його дружини Діонісії-Марії (1868 – ?). Семен і Діонизія створили свою родину, коли нареченому було 33, а його супутниці 20.
Це сталось у Пістині 3 червня 1888-го року. Наречений був уродженцем села Курівці поблизу Тернополя, наречена — уродженка Косова, яка останні 3 роки перед шлюбом проживала у Пістині, який в той час ще мав статус містечка. Семен Букшований був зі звичайної селянської родини Семена та Анни Букшованих (до шлюбу Пушкар). Діонизія була з римо-католицької польської родини цісарсько-королівського фінансового інспектора Івана (Яна) Лучинського та його дружини Франциски (до шлюбу – Ходзінська).
Першою дитиною в родині був син Іван-Семен (6 травня 1889, Пістинь – 25 грудня 1931, Уторопи). На його долю випаде навчання в Коломийській українській гімназії (1901 – 1909), здобуття вищої духовної освіти у Станиславівській духовній семінарії (1909 – 1913), а з 1916 – активна душпастирська діяльність пароха на парафіях Пістинського деканату ГКЦ. Свячення прийняв у церкві Воскресіння Христового в Станиславові з рук єпископа Григорія Хомишина: субдияконські — 14 квітня 1916 року, дияконські — 16 квітня, пресвітерські — 30 квітня.
Від 8 травня 1916 до 31 жовтня 1917 року служив у с. Мишин Пістинського деканату, водночас від 24 вересня до 27 листопада 1916 року був експозитом у с. Великий Ключів. Від 1 листопада 1917 року до смерті душпастирював у с. Уторопи. У 1930 році нетривалий час виконував обов'язки експозита у Пістині та Шешорах. Передчасно помер 25 грудня 1931 року в Уторопах, де й був похований.
Другим сином в родині Семена і Діонизії Букшованих став легендарний сотник УСС та отаман УГА Осип-Петро Букшований (1 червня 1890, присілок Ільці поблизу Жаб'є – 8 грудня 1937, Лодєйне Поле поблизу Ленінграда). Народження Осипа в Ільцях було пов'язане з тим, що станом на 1880 – 1890-ті роки його батько обіймав посаду начальника поста жандармерії (нім. Postenführer) в Жаб'є (сучасна Верховина).
Про те, яким був Осип-Петро у військово-політичній історії написано не мало. Лише на одній Вікіпедії йому присвячена сторінка зі статусом вибраної, де було детально оглянута ледь не кожна сторінка з його життєпису. Щоправда хорошої книги чи фільму про цю непересічну і водночас неоднозначну постать ще немає. Можливо, що автор цієї книги чи фільму ще лише розплановує задум.
Третім сином в подружжі Букшованих був Володимир-Роман Букшований (18 серпня 1891, Пістинь – 1 січня 1931, Львів), четвертим – Євген, чиє місце народження та роки життя ще є досі невідомі. Все через те, що останні кілька років як моїх пошуків, так і розвідок мого колеги Анатолія Бойківа, який також цікавився цією родиною ще не дали результатів. Можливо, що постать наймолодшого Букшованого, яка була напряму пов'язана з КПЗУ на Коломийщині та Снятинщині, а також і участю у встановленні радянської влади у Ворохті ще теж чекає свого часу, як і фільм чи книга про долю Осипа-Петра.
Коломийський фактор
Наприкінці 1890-х років Семена Букшованого перевели до Коломиї. Разом із ним переїздить вся родина. В 1900-му році до новоутвореної української гімназії вступає син Осип-Петро, через рік – його ще один син Іван. У період між 1902 – 1906-м титулярного вахмістра Семена Букшованого нагороджують Срібним Хрестом Заслуг з короною. В урядових списках жандармів Галичини Семен Букшований був одним із кількох титулярних вахмістрів, кого відзначили такою високою нагородою за службу.
Очевидно, що нагороду Семен Букшований отримав незадовго до відставки. Після звільнення зі служби Букшований-старший працював урядовцем в Коломийському магістраті. Ще як мінімум в 1920-х він був живим і продовжував проживати з дружиною та наймолодшим сином Євгеном у Коломиї, де їх навідували Осип, Іван та Володимир до початку 1930-х років.
Дізнатись про місце навчання Володимира-Романа перед поступленням у Львівську кадетську школу не вдалось. Серед списків учнів Коломийської цісарської-королівської гімназії № 2 (української), де до 1908-1909-го навчались Іван та Осип його не було. Не виключено, що це могла бути як Станиславівська українська гімназія, так і Снятинська реальна цісарсько-королівська школа, де всередині 1920-х якийсь час навчався їх брат Євген.
Так чи інакше, але саме по здобуттю гімназійної освіти Володимир Букшований став навчатись у кадетській школі у Львові. Це відбувалось уже в той час, коли найстарший брат Іван здобував теологічну освіту, а середущий Осип-Петро встиг відбути короткий тюремний термін за участь у студентському страйку за український університет у Львові 1 липня 1910-го.
Осипа відрахували з механічного відділення Львівської політехніки в 1911-му як учасника страйку. Щоправда ця участь не була перешкодою для його студій у приватному українському музичному інституті імені Миколи Лисенка. В 1912 – 1914-му Осип вимушено проходив строкову військову службу через втрату відстрочки. Ймовірно, що саме передвоєнні події в житті Осипа в певній мірі вплинули і на долю Володимира, який також мав нахил як до музики, так і військової справи. Брати багато в чому були схожі як зовнішньо, так і по духу.
Велика війна
Їх долі розділились у серпні 1914-го. Осип-Петро долучився до формування Легіону УСС як один з перших 16 старшин формації, в той час як Володимир був направлений на службу у 24-й Галицько-буковинський піхотний полк "Барон Куммер". Спершу полк відзначився в боях за Галичину в 1914 – 1915, а з 1916 і до початку 1918-го полк перебував на Італійському фронті. Тут він як файнріх, а згодом і лейтенант 3-го батальйону 24-го полку неодноразово проявляв хоробрість в боях на Доломітових Альпах та в боях на річці Ізонцо.
В 1917-му році Володимир Букшований не залишився байдужим до питання волинських шкіл, які облаштовували УСС на визволених територіях. На ці потреби він пожертвував кілька крон зі своєї офіцерської платні. Після того, як за умова Брестського миру 1918-го полк перевели на Наддніпрянщину, почалось його активне включення в українську революційну справу.
В боротьбі з поляками (1918 – 1919)
В листопаді 1918-го року Володимир Букшований став одним із фундаторів перших військових частин Галицької армії. Одразу після Листопадового Чину в Коломиї, В. Букшований був скерований до Львова разом із побратимом Богданом Білинкевичем, з яким вони разом служили на італійському фронті. Щоправда, Білинкевичу згодом надали 2-й курінь УСС, а під командування Володимира – 3-й похідний курінь із залишків колишнього 24-го австро-угорського піхотного полку.
Підрозділ Володимира Букшованого брав участь у грудневому наступі українських військ на Львів , зокрема в боях на напрямку Персенківка—Зубра. 27 грудня 1918 року курінь Букшованого здобув Персенківку, після чого українські війська зайняли Сихів, Погулянку та вели бої в районі Сокільників. Для підтримки наступу до Зубри було скеровано сотню Олекси Бордуна зі Снятинщини.
Надалі курінь Букшованого близько п'яти місяців утримував позиції на львівському напрямку, беручи участь у боях польсько-української війни. Фактично дії Володимира Букшованого багато в чому повторювали тактику його старшого брата Осипа. Не виключено, що обидва брати координували дії своїх підрозділів під час спроб повернення галицької столиці під контроль ЗУНР взимку 1918 – 1919-го рр.
Навесні 1919 року курінь Володимира Букшованого також відзначився в боях поблизу Судової Вишні. За спогадами Романа Купчинського, попри нестачу амуніції та складні умови, Букшований організував оборону позицій в селі поблизу Судової Вишні. Вміло використовуючи болотисту місцевість, він ефективно відбив дев'ять наступів польських військ, причому останні дві атаки українські вояки відбивали багнетами через брак набоїв. Після цього його підрозділ брав участь у подальших бойових діях УГА, зокрема під час зимового наступу української армії на схід.
Свідком боїв під Судовою Вишнею був поручник УСС та УГА Роман Купчинський. Він запам'ятав брата по зброї як людину з високим чолом, обличчям повним грязюки, звідки виднілись сині очі, в подертому від колючого дроту плащі та з потрісканими від гарячки вустами. Зі слів Купчинського, саме такого старшину він і міг вважати справжнім командантом (командиром). Більше з Купчинським доля зводила Букшованого-молодшого у Львові уже після визвольних змагань.
Курінь Букшованого продовжив участь і в інших боях УГА на Львівщині та Тернопільщині. Після участі в Чортківській офензиві, в липні 1919-го в складі 2-ї Коломийської бригади УГА В. Букшований відступив за Збруч. З невідомих причин, в 1920-му році він опинився у Тернополі. На той час місто було зайняте поляками і очевидно, що після осені 1919-го року, коли УГА на Поділлі почав косити тиф, Володимира Букшованого по лінії НКГА могли скерувати в Тернопіль для проведення розвідувальних завдань. Не виключно, що в цім місті він переховувався від окупантів як той, що попередньо міг перебувати і в полоні.
Незадовго до тимчасової окупації червоними, Володимир Букшований був заарештований в Тернополі 18 липня 1920-го року разом із Юліаном Янковським, Августом Бутримовичем, Данилом Кінашем та Осипом Соложинським. До 7 серпня 1920-го усіх арештантів утримували в тюрмі міста Золочева. Згодом їх усіх скерували у розпорядження польового суду Командування округу "Галичина" у Львові. Тогочасна українська преса повідомляла про те, що усі перелічені арештанти були взяті під варту через сфальсифіковані доноси. Чи був винесений вирок у цій справі та й загалом чим займався до середини 1920-х років Володимир Букшований — встановити не вдалось.
Останні роки життя
З середини 1920-х років Володимир Букшований проживав у Львові, де працював в оркестрі міського театру. В оркестрі він грав на контрабасі. Подекуди він співпрацював з композитором і колишнім січовим стрільцем Ярославом Барничем. Талант Букшованого як музиканта свого часу відзначав інший старшина УСС – Михайло Волошин. При постановці оперети "Орлов" у квітні 1927 р., яку на львівській сцені поставив Я. Барнич, критик М. Волошин відзначав високу майстерність гри Букшованого. Своїм професіоналізмом Букшований компенсував оркестру його невелику чисельність.
В оркестрі Володимир Букшований продовжував грати аж до самої смерті 1 січня 1931-го у Львові. Смерть, яка застала музиканта Букшованого в 11-й годині першого дня 1931-го року, була наслідком грипу, яким він хворів попередні два дні. На похорон, який було організовано через кілька днів по смерті героя, прийшов і один з найактивніших дописувачів газети "Діло" — "Галактіон Чіпка". Під цим псевдонімом ховався січовий бард і товариш по зброї Роман Купчинський. На похорон, який йшов через все місто від анатомічного театру в бік приміського тоді Янівського цвинтаря прийшло лише декілька товаришів по зброї і музиканти з міської оркестри.
Більшість присутніх були поляками, які дивувались, що українців на прощання з Букшованим прийшло так мало. Це особисто зачепило і Купчинського, який через кілька тижнів напише посмертний роздум "Думки про смерть" ("Діло", 22 січня 1931). Символічно, що вони були опубліковані в четвер, де в той рік 1 січня також припадало на четвер і рівно через 21 день після цієї дати.
Володимиру Букшованому було лише 39. В грудні того ж 1931-го на Косівщині помер його старший брат Іван. У Львові ще до листопада 1932-го року то на волі, то в тюрмі залишався його рідний брат Осип-Петро. Колишній комбриг 1-ї УСС УГА продовжував вести підпільну компартійну діяльність, по кілька раз арештовувався поляками. Перед тим, як вийти з Бригідок, Осип Букшований звабив жінку одного із львівських музикантів. Ймовірно, що під чарами кохання ця невідома пані внесла за Осипа-Петра заставу в 2400 злотих. За відомостями газети "Діло", сума застави складала 4000 злотих, за які можна було придбати авто.
Після повернення до Харкова, Осип Букшований ще якийсь час займався журналістською діяльністю, яка була припинена у зв'язку з арештом 10 травня 1933-го під час перебування на лікуванні в П'ятигорську. Після засудження у сфальсифікованій слідством справі УВО, 23 вересня 1933-го року Осип-Петро був засуджений судовою трійкою ОДПУ за основними пунктами ст. 54 Кримінального кодексу УСРР і був засланий на Соловки. Через початок нового етапу репресій, 8 грудня 1937-го року Осипа Букшованого за попереднім вироком особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 25 листопада того ж року було розстріляно в районі Лодєйнопольського табірного пункту під Ленінградом.
Єдиним, хто встиг побачити прихід першої радянської окупації в Галичину був Євген Букшований. Окрім того, що він очолив тимчасовий ревком у Ворохті, який згодом був реорганізований під стандартні органи влади в УРСР, протягом 1939 – 1940-го року він активно розбудовував і соціальну інфраструктуру. Як склалась його доля після 22 червня 1941-го року — невідомо.
Відновлення пам'яті
Одного травневого вечора 2026-го я розповів про останні свої знахідки про Букшованих львівському некрополісту Ігорю Мончуку. Пригадую, що в той вечір я запитав його чи взагалі можливо знайти могилу Володимира, якщо її немає в жодній книзі. Тоді він відповів, що якщо і немає могили, то це не означає, що немає змоги знайти її місце на Янівському. Пан Ігор і справді спеціаліст, адже менше як за місяць, у червні 2026-го він разом із співробітниками Муніципальної обрядової служби Львова знайшов те саме місце.
На жаль, оригінальну могилу було втрачено в 1970-х роках. Правда це не означало, що на тім місці не буде змоги поставити хрест і з таблицею з датами іменем, прізвищем, званням та роками життя. Завдяки фонду "Pro Memoria", 15 серпня 2026-го року табличка була встановлена на одному із полів Янівського цвинтаря у Львові.
В такий спосіб і була повернута пам'ять герою, якого вже не пам'ятали і фактично не знали ні у Львові, ні на його малій Батьківщині. Звичайно, що праця над біографією такого діяча не є завершена. Йдуть пошуки його фото, особистих документів, речей та спогадів про його життєвий, творчий і бойовий шлях.
Автор висловлює подяку краєзнавцю, некрополісту Ігорю Мончуку, фонду "Pro Memoria", ЛКП "Муніципальна обрядова служба" за пошуки місця спочинку і за відновлений хрест на місці поховання поручника УГА Володимира Букшованого та історику Анатолію Бойківу за пошук матеріалів про родину Букшованих.
