І з нуту пироги. Згадки про пізанську "талассократію"
Невеличкий острівець Мелорія, розташований просто навпроти гирла річки Арно, відомий завдяки двом морським битвам, які відбулися поруч із ним. У першій, в 1241 році, пізанці - разом з ескадрою імператора Фрідріха II Гогенштауфена - буквально розтрощили генуезький флот. А 1284 році вже Пізанська республіка зазнала найбільшої та найганебнішої в своїй історії поразки від своїх генуезців.
Невеличкий острівець Мелорія, розташований просто навпроти гирла річки Арно, відомий завдяки двом морським битвам, які відбулися поруч із ним. У першій, в 1241 році, пізанці - разом з ескадрою імператора Фрідріха II Гогенштауфена - буквально розтрощили генуезький флот. А 1284 році вже Пізанська республіка зазнала найбільшої та найганебнішої в своїй історії поразки від своїх генуезців.
Проте "друга" Мелорія була не просто реваншем. Адже Генуя після своєї поразки досить швидко відновила сили, повернула втрачене і навіть розширила вплив, ставши господарем Чорного та Азовського морів. А ось Піза від катастрофи 1284-го оговтатись так і не змогла.
Саме нею, власне, і позначають крах пізанської "морської держави". Хоча, звісно, свої володіння поза Італією ця міська республіка втратила не одразу і власну державну самостійність зберігала ще сто двадцять років - навіть ці роки в її історії зазвичай називають роками занепаду.
Але чи могла одна битва, яким би нещасливим не був її перебіг, вирішити долю міста, що сторіччями визначало долю чи не всього Середземномор'я? І яке, по суті, створило ту модель, яку потім наслідували інші "морські республіки" – та ж Генуя, а ще Венеція та Рагуза?
Звісно, і Піза не була найстаршою. Амальфі та Гаета з'явилися на економічній та політичній карті Італії ще за кілька сторіч до неї. Саме амальфійців, між іншим, довгий час вважали головними конкурентами пізанців. Втім, саме Піза першою стала на шлях не лише торговельної, а й територіальної експансії - і першою з італійських республік створила ту саму "морську державу".
З іншого боку, можна сказати, що до боротьби за панування на морях пізанців втягнули... арабські пірати, яких в Італії (і не лише там) називали сарацинами. Саме їхні рейди на Пізу в 1004 та 1011 роках змусили містян врешті-решт згуртуватися й дати відсіч. За легендою під час одного з таких наскоків співвітчизників врятувала спостережлива та смілива дівчина Кінцика з роду Сісмонді, яка вчасно помітила нападників і підняла тривогу.
Перемогу тоді нібито відзначили бучним бенкетом. А оскільки звичайного борошна в місті не залишилося (запаси якого були чи то знищені під час бою, чи то спалені пожежею), його замінили меленим нутом, який з того часу нібито стали іменувати "золотом Пізи".
Вже невдовзі пізанці перейшли від оборони до нападу. Почали з того, що розгромили піратські бази на сусідній Сардинії… й одразу почали прибирати острів до свої рук. Вже в 1035 році вони дісталися узбережжя Африки і тріумфували на руїнах Карфагена.
Через двадцять років - захопили Корсику, ще через десять - розграбували тоді ще мусульманське Палермо, а в 1087 році - Махдію, першу столицю Фатимідів.
Настільки радикальне вирішення "сарацинської проблеми" припало до душі очільникам католицької церкви. Папа Григорій VII не лише визнав панування Пізи на морях, а й оголосив її звичаї… основою морського права. За чотири роки до того, як місто отримало в від імператора права самоврядування!
В 1092 році Апостольский престол остаточно затвердив суверенітет республіки над Сардинією і Корсикою, а з початком хрестових походів саме Піза стала "головним партнером" хрестоносців, надавши в їхнє розпорядження 120 своїх кораблів.
Показово, що саме пізанець Дагоберт був обраний католицьким патріархом Єрусалима, а в Акрі, Яффі, Триполі і Тирі були створені цілі пізанські квартали, мешканці яких були звільнені від податків і мали судовий імунітет.
Втім, з республікою змушені були рахуватися й інші близькосхідні володарі. В одному лише Константинополі жило біля тисячі пізанців, які отримали від василевса чималі привілеї. Факторії Пізи існували й в мусульманських Александрії та Каїрі.
Вплив республіки ще більше зріс після успішної війни за Балеарські острови. До того ж в 1136 році її вдалося остаточно "вивести з гри" Амальфі - після погрому, влаштованого у цьому місті пізанцями, сусідам нескладно було позбавити його самостійності.
Проте і в успіхах Пізи насправді велику роль грав зовнішній фактор – усі свої ставки вона робила на союз із володарями Священної Римської імперії. І коли імператори були сильними – пізанці здобували перемогу за перемогою. Фрідріх I Барбаросса, скажімо, визнав за ними усе узбережжя Тоскани. І принагідно - право вільної торгівлі в усіх своїх володіннях.
Звісно, це викликало заздрощі в інших італійських міст та ненависть папського престолу. І варто було імператорській владі ослабнути – як сусіди нагадували про себе. До того ж їх було просто більше, і вони все частіше об'єднували зусилля між собою.
Влада республіки ще певний час могла вдавати, що нічого не сталося, але фундамент пізанської "талассократії" вже почав "плисти" - як це за дивним збігом обставин сталося із знаменитою дзвіницею - або ж "Пізанською вежею" - на так званому "Полі чудес", яку почали зводити саме в цей час.
Четвертий хрестовий похід позначив стрімкий злет іншої міської республіки – Венеції, тягатися із якою пізанцями було вже важко. Поділ Візантійської імперії відбувся вже без них, та й Адріатику довелося визнати "зоною виключного впливу" конкурента. Втім, навіть у Тоскані проблем щоразу більшало. З суходолу тиснули Лукка та Флоренція, з моря – колишня "молодша партнерка", Генуя.
Частково повернути втрачені позиції пізанцям вдалося знову ж таки, завдяки підтримці нового імператора, Фрідріха II. Після "першої" Мелорії вони навіть взяли "Республіку святого Георгія" в блокаду. Але Фрідріха II невдовзі не стало, й імперія занурилася у глибоку кризу, з якої, зрештою, так і не вийшла. Та й всередині самої Пізи загострилася боротьба за владу – до якої залюбки долучилася недоброзичливці-флорентійці.
Генуя тим часом переживала нове піднесення – ставши привілейованим союзником відновленої Візантії, вона "обійшла на повороті" вже й венеційців. Не дарма "республіка Святого Марка" почала в цей час підтримувати Пізу – навіть під Мелорією командувачем її флоту був венецієць Альбертіно Морозіні. Втім, це був вже радше жест відчаю.
Дивом в цих умовах була навіть не перемога пізанців над генуезцями, а хоча б їхня поразка не з таким "розгромним рахунком", як це сталося в 1284 році. Проте й у цьому випадку загальний результат війни був би запрограмованим.
Цікаво, що в сучасній Італії друга битва при Мелорії викликає насамперед згадки… про той таки нут. Яким нібито змушені були харчуватися команди кораблів, на яких не залишилося провіанту.
На берегах Арно – це лише одна з легенд, яка пояснює, чому ці боби називають "золотом Пізи" (поруч із тією, що пов'язує походження вислову з перемогою над сарацинами) та печуть з нутового борошна пироги. А ось в Генуї схожі на них млинці "файна" і справді почали робити саме після Мелорії.
Врешті-решт, катастрофа чи тріумф – це ж не привід ходити голодним?
