Спецпроект

Герой не тільки України: Євген Коновалець і Литва

На подив литовської сторони, на конференцію не з'явився жоден представник українського посольства. Будь-які роз'яснення, чому українська влада вперто відмовляється визнавати тих, хто спричинився до її утвердження, виглядають абсурдними...

Сучасна політика національної пам'яті в Україні, що передбачає тотальну дегероїзацією історії визвольної боротьби українців у ХХ столітті, призвела до того, що центральна влада цьогоріч самоусунулась від організації заходів, присвячених 120-річчю від дня народження полковника Січових стрільців, голови Проводу ОУН Євгена Коновальця.

Натомість литовські політики і громадськість не забувають про того, хто мав громадянство Литви, але залишався відданим українській національній ідеї.

Попри те, що українці і литовці після Першої світової війни опинились у різних геополітичних умовах (землі перших поділені між СССР, Польщею, Чехословаччиною, Румунією, литовці ж отримали державу), їхня співпраця плідно продовжувалась у повоєнний період. Великою мірою завдяки тому, що до складу новоутвореної Речі Посполитої ввійшла частина литовських етнічних земель - Віленський край з центром у Вільнюсі.

Відтак, наявність спільного ворога, поляків, стала одним з визначальних чинників інтенсифікації литовсько-українських стосунків після 1918 р., ініціатором яких став колишній міністр закордонних справ Литви Й. Пуріцкас.

У 1925 році Коновалець вперше відвідав Литву, що можна вважати початком творення експозитури (представництва) у цій країні.

В рамках налагодження тісних литовсько-українських зв'язків розвідка Української Військової Організації (УВО) у 1926 р. передала литовському урядові план нападу Польщі на Литву, що стало однією з причин нейтралізації можливої агресії Речі Посполитої проти сусідньої держави.

Євген Коновалець і наша доба. До 120-річчя з дня народження

Відомо, що в подальшому уряд Литви виділяв кошти на видання різноманітних українських часописів у Литві, зокрема, двох офіціозів українських націоналістів - "Сурми" та "Розбудови Нації", що виходили у 1929-1934 рр. у Каунасі - тодішній столиці Литви.

14 травня 1928 р. Євген Коновалець відвідав відкриття пам'ятника Свободи у Каунасі на честь десятиріччя незалежності Литви. А в 1929 р. полковник отримав громадянство Литви, яке зберігав до своєї смерті 23 травня 1938 р. Литовські паспорти мали і інші члени ОУН.

Литовський паспорт Євгена Коновальця. З архіву ОУН у Києві

За участю представника УВО в Литві Івана Рев'юка (який жив там під прізвищем Й. Бартовічюс) у 1928 р. утворено Литовсько-українське товариство на чолі з головою Союзу визволення Вільнюса М. Біржішку. Товариство діяло до 1940 року - анексії Литви Радянським Союзом.

Державне сприяння Литви українській визвольній справі у міжвоєнний період проявляється серед іншого у тому, що її посольство у Женеві, де Є. Коновалець проживав у 1930-1936 рр., забезпечувало полковнику своєрідний імунітет.

Адже після організації українцями на міжнародній арені, зокрема у Лізі націй, протестної акції проти "пацифікаці" у Галичині 1930 року польський уряд настійливо домагався депортації провідника ОУН з території Швейцарії. Цього вдалося уникнути через втручання литовського посла.

Однак, під впливом дипломатичного тиску СССР і Польщі на офіційну Женеву, Коновалець у 1936 році переїхав до Риму, де підтримував тісні контакти з литовським послом в Італії Вальдемарасом Черняцкісом. Син посла Альґірдас і син Коновальця Юрій вчились в одній школі у Римі, сиділи за однією партою.

Саме Черняцкіс допоміг дружині полковника Ользі Коновалець швидко отримати візу для поїздки в Роттердам на похорон чоловіка 28 травня 1938 р.

Мандрівка до Полковника. Де похований Коновалець

Смерть Євгена Коновальця не стерла з пам'яті литовців його імені. 17 червня у найурочистішій залі Сейму Литовської Республіки, де було проголошено відновлення незалежності Литви, а пізніше підписано договір про вступ країни до ЄС, відбулась міжнародна конференція: "Євген Коновалець - громадянин Литви, патріот України. 120 років від дня народження".

Захід організовано Центром досліджень визвольного руху і рядом громадських організацій українців Литви. Конференцію підтримав депутат литовського Сейму Казімірас Уока.

У конференції взяли участь науковці Литви та України, голова Асоціації прибалтійських українців Леонід Тригуб, голова Конгресу українців Естонії Віра Коник та інші українські журналісти, митці, громадські діячі, представники духовенства.

Конференція відбувалася в історичному приміщенні Сейму, де в 1991 році було проголошено відновлення Литовської держави. Шкода, що цей представницький захід не відвідав жоден із українських державних службовців...

З доповідями виступали наукові співробітники Центру досліджень визвольного руху Марта Гавришко та Василь Стефанів, д-р і. н., президент Асоціації литовсько-українських істориків Алдона Васіляускієнє, дипломантка Історичних маґістерських студій Вільнюського Університету Айстє Бертулітє-Жікявічієнє.   

На подив литовської сторони (українська вже звикла) на конференцію не з'явився жоден представник українського посольства у Литві, не кажучи вже про самого Посла.

Будь-які роз'яснення, чому українська державна влада вперто відмовляється визнавати тих, хто спричинився до її утвердження, виглядають малопереконливими, якщо не абсурдними...

Віталій Скальський: 28 березня — Міжнародний день історика?

Інтернетом шириться інформація про відзначення 28 березня Міжнародного дня історика. Проте… В Україні ніхто і ніколи не встановлював дня історика. ООН теж такого дня не встановлювала.

Євген Чикаленко: Центральна Рада та більшовицька навала

Євген Чикаленко про окупацію Києва більшовиками на початку 1918 року.

Ярина Ключковська: "Україна без нього була б інакшою". Пам'яті Ігоря Юхновського

Вічна пам'ять Ігореві Рафаїловичу Юхновському. Людині, яка залишила глибочезний слід у житті кожного з нас, навіть тих, хто про це не здогадується. Бо Україна без нього була б точно інакшою.

Юрій Юзич: Бойові командири Армії УНР з Куп’янська

Щонайменше троє уродженців Куп’янська більше 100 років тому воювали за Україну старшинами в складі Запорозького корпусу Петра Болбочана. Усі троє мали первинне офіцерське звання, але командували сотнями запорожців.