Спецпроект

Джентльмен з Коломиї. Пам'яті Богдана Осадчука

Богдан Осадчук належав до тої нечисленної групи людей, які замолоду - тобто ще у міжвоєнну добу - зуміли встояти перед спокусою і націоналізму, і комунізму... Найкраще цей досвід підсумував Чеслав Мілош, один зі знайомих Осадчука: пограниччя вчить любити не абстрактне людство, а конкретних людей.

19 жовтня 2011 р. помер Богдан Осадчук.

Той, хто знав його особисто, при згадці цього імені, неодмінно усміхався: Осадчук мав шалене почуття гумору. Він знав безліч анекдотів, які міг без скутості оповідати товариству, не звертаючи уваги на присутність кращої статті.

Деякі з цих анекдотів були про нього самого. Ось один з них: зразу після війни Осадчука допитував американський офіцер, щоб визначити його долю - залишити на Заході чи вислати у СРСР (тобто з певністю до Сибіру).

"Звідки ти, сину?" - "З Коломиї". "А, Коломеа! Італія! Але що ти, бідний італієць, робиш в Німеччині!?". І залишив молодого Осадчука у Берліні.

Нікому не вдасться перевірити точність цих анекдотів. Але це не так важливо. Важливо те, що Богдан Осадчук мав рису, яка свідчила про його непересічний інтелект, - вміння посміятися, зокрема, й над самим собою. Ця риса виробилася у багатьох людей його покоління, коли сміх та гумор часом був єдиною надійною їхньою зброєю для того, щоб вижити у небезпечних обставинах.

Почуття гумору було особливо властивим для людей, що їх називають "центральноєвропейськими джентльменами" - інтелектуалів, які емігрували на Захід, втікаючи від Гітлера чи Сталіна у 1930-40-х роках, від Хрущова у 1956 р. чи Брежнєва у 1968 р. Багато з них досягли на Заході успіху й визнання, і про їхнє польське, чеське, українське чи якесь інше коріння зараз мало хто пам'ятає.

Скільки людей, скажімо, знають, що Збіґнєв Бжезинський родом з Перемишля, а Ернест Ґеллнер - із Праги? А втім, специфічний досвід пограниччя, в якому вони виросли й сформувалися, став чи не вирішальною умовою їхнього успіху: ці люди знали і вміли добачити те, чого не видно з великих метрополій - Парижу, Вашинґтона чи Лондона.

Найкраще цей досвід підсумував Чеслав Мілош, один зі знайомих Осадчука: пограниччя вчить любити не абстрактне людство, а конкретних людей. А тому люди, які там народилися, з підозрою і скепсисом дивляться на великі "-ізми". Усі ці великі ідеології обіцяють вилікувати нагальні суспільні біди, але насправді не знають іншого ліку, аніж концтабір чи автомат Калашникова.

В українському ж контексті Богдан Осадчук належав до тої нечисленної групи людей, які замолоду - тобто ще у міжвоєнну добу - зуміли встояти перед спокусою і націоналізму, і комунізму. Список їхніх імен з теперішньої перспективи є вражаючим: Омелян Пріцак, Іван Лисяк-Рудницький, Ігор Шевченко та інші - усі ті, без яких важко уявити собі сучасну українську науку, зокрема, й наш Український католицький університет.

У цьому середовищі Богдан Осадчук був кимось на зразок міністра закордонних справ. Він був відповідальним за їхні зв'язки із зовнішнім світом. Довгі роки Осадчук дописував до німецькомовних газет і був одним з провідних експертів щодо Східної Європи у німецькому світі. Але найбільша його заслуга - довголітні (майже п'ятдесятирічні) контакти з Єжи Ґедройцем і паризькою "Культурою".

Мирослав Попович: "Культура" з української точки зору

Осадчука називали "отаманом польсько-української співпраці". Те, що за останні двадцять років відбулося в українсько-польських стосунках, може здатися чудом - переходом від взаємної ненависті та конфронтації до примирення і співпраці.

Але враження чуда зникає, коли дізнаєшся про довголітню і мозольну співпрацю цих центральноєвропейських - українських та польських - джентльменів у еміграції. Осадчук був мотором тих розмов. Тому йому найчастіше перепадало. Українська й польська діаспори обзивали його радянським чи ізраїльським агентом (Мосадчук!), а радянська преса писала про нього як співпрацівника ЦРУ.

Насправді ж, Осадчук все життя був агентом своєї Коломиї - того малого пограниччя, звідки світ виглядає інакше, складніше та обнадійливіше, аніж зі штабів спецслужб.

Фото - Рафал Гуз, "Фотожепа"

Декілька місяців тому я був свідком ще одного примирення, пов'язаного з Богданом Осадчуком. У червні йому вручили нагороду Українського вільного університету у Мюнхені. Осадчук не міг приїхати на урочистості, бо був хворим. Замість нього нагороду взяла знайома з часів його молодості. Як і Осадчука, її колись вигнали з гімназії через політичні мотиви: її звинуватили в українському націоналізмі, його - у комунізмі (батько Осадчука був членом Комуністичної партії Західної України). На врученні вона оповідала цю історію зі сміхом і гумором -розповіла, зокрема, як вона помирилася і подружилася з Осадчуком уже в еміграції.

На жаль, Богдан Осадчук менше знаний в Україні, аніж за її кордонами. Щоб переконатися у цьому, досить порівняти статті про нього у польській та українській Вікіпедії - настільки довгою і детальною є перша, настільки куцою та бідною є друга. Що ж, нема пророків у своїй вітчизні! Важливим, однак, є що інше: після відходу Осадчука в Україні залишається загосподарованою його ліберальна спадщина діалогу й примирення.

Професор Ольга Гнатюк про спроби українсько-польського примирення у 1920-х

За теперішніх українських обставин цю спадщину відсувають на другий план арґументи сильного кулака і голосного горла. Але як свідчить українська історія ХХ століття, ці арґументи нічого тривкого по собі не лишають.

Тому нам не залишається нічого іншого, ніж плекати та помножувати спадщину цього центральноєвропейського джентльмена з Коломиї - з надією на ті часи, коли вона в Україні буде дійсно затребуваною.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.

Петро Шуклінов: Це не спринт, це марафон

Згідно опитування Центру Разумкова значна частина українців підтримують початок переговорів з РФ (44%), але без виконання умов русскіх та Путіна (85%). Ми всі розуміємо, що рано чи пізно будуть перемовини. Можливо цього року, можливо через 10 років. Але прямо зараз перемовин не хоче Путін. Він продовжує вірити, що має шанс перемогти українців і вбити нас всіх. Як Гітлер в останні тижні перед смертю, він існує в межах своєї хворобливої уяви, де танкові колони наближаються до Берліну і перемагають НАТО.

Максим Осадчук: "Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.