"Багато євреїв були засуджені за український націоналізм" - кругий стіл

22 листопада у Всеукраїнському центрі вивчення Голокосту "Ткума" відбувся круглий стіл, за яким відомі українські історики спілкувалися з представниками ЗМІ. Тема заходу: "Українці, ОУН, УПА та євреї в період Голокосту".

Про це "Історичній Правді" повідомили у Всеукраїнському центрі вивчення Голокосту "Ткума".

Учасниками круглого столу були:

 

Ігор ЩУПАК, кандидат історичних наук, доктор філософії Торонтского університету, автор досліджень історії Голокосту в Україні;

Володимир В’ЯТРОВИЧ, кандидат історичних наук, публіцист, екс-директор архіву СБУ, автор книги "Ставлення ОУН до євреїв. Формування позиції на тлі катастрофи",

Олег РЕПАН, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України ДНУ ім. Олеся Гончара.

Володимир В’ятрович:

"В Україні багато десятків років не відбувалось наукових досліджень з цієї проблематики; по-друге - тема дуже заполітизована. Про українсько-єврейські стосунки писали лише радянські пропагандисти, які мали за мету протиставити українців євреям.

Мали місце свідомі провокації, які чинилися КГБ з метою загострення відносин між українцями і євреями. Перші такі провокації почались на початку 50-х років, однією з масштабніших спецоперацій стало звинувачення німецького підрозділу "Нахтігаль", який складався з українців, у єврейських погромах у Львові.

Насправді спецоперація була спрямована не стільки проти українців, як проти Теодора Оберлендера - одного з німецьких офіцерів, який був у цьому підрозділі, а в 1959 році був міністром в уряді Західної Німеччини.

Маємо дуже цікаві документи про те, як формувалася ця легенда. Доповідні про те, як КГБ намагався знайти нібито докази того, як "Нахтігаль" бере участь в анти-єврейських акціях, відповіді з місцевого управління про те, що жодного такого факту немає. Далі – вказівки КГБ про те, що цю інформацію вкрай необхідно знайти, вказівки про те, де шукати свідків, що давати свідкам читати і що свідки повинні відповідати, інформація про те, які агенти КГБ використовувались для надання свідчень на процесі у Німеччині.

Але це було тільки початком – активна робота в цьому напрямку продовжувалась дуже активно і в 60-80-ті роки, і тому є декілька причин. В 60-70-ті роки вже з’явились єврейські дослідники, які почали говорити про Голокост, і попри те, що Радянський Союз ніколи не визнавав Голокост практично до кінця свого існування, він намагався, принаймні за кордоном, використати цю інформацію і спрямувати звинувачення у Голокості проти своїх ідейних супротивників, якими він вважав українських націоналістів.

Історичні міфи живучі, це можна було бачити і на 70-ту річницю трагедії Бабиного Яру, коли знов стали спливати інсинуації і стереотипи стосовно участі буковинців в розстрілах євреїв.

Мені здається, що наше завдання, як істориків, і українських, і єврейських, всі подібні дискусії "приземляти" фактами, наближати їх до правди, бо якщо і далі будуть існувати подібні стереотипи, вони будуть заважати нормальному зближенню.

На жаль, зараз ми є свідками, коли в сусідній державі відбувається певний процес. Це процес реабілітації радянського тоталітарного минулого, і можливо, навіть, спроба наслідування цього минулого. Звісно, історія не пробачає повторення, і те, що повторюється – повторюється лише як фарс.

Тому є дві новини: одна хороша, друга погана. Погана полягає в тому, що ці старі стереотипи доволі дієві, а хороша в тому, що якщо немає нічого нового, значить, у принципі ці люди вичерпали свою фантазію і інформаційні можливості, через те повторюють ті міфи 59-го року, 80-х років.

Якщо історики будуть більш відповідально ставитись до своєї роботи, будуть спростовувати ці міфи, то вони довго не проіснують. Нове покоління має доступ до різних джерел інформації, і спроби подати "єдину правильну думку" є абсолютно провальними.

Я не хочу сказати, що українсько-єврейські стосунки були завжди ідеальними: справді, було багато взаємної ненависті, було пролито багато невинної крові. Але відкинувши стереотипи, ми зможемо побачити, що періоди мирного співжиття українців і євреїв були значно довшими, ніж періоди конфліктів, і власне ці періоди взаємного співжиття повинні формувати майбутнє, а не пам’ять про конфлікт".

Ігор Щупак:

"Коли я прочитав книгу шановного пана Володимира "Ставлення ОУН до євреїв", перше, що я сказав, було: "Якби так, то вони мали б оженитися!" Насправді, такого вже "кохання", на мою думку, не було. Було, дійсно, і багато крові.

Було таке, коли вояки УПА знищували єврейські гетто, знищували євреїв-втікачів, які ховались в лісах. Були люди, які здійснювали єврейські погроми, про цьому видавали себе за українських націоналістів, або були такими насправді. Цей момент дуже тонкий – чи представляли вони всю організацію, чи ні.

З іншого боку, не треба забувати, що було чимало євреїв-лікарів в загонах УПА, і не тільки лікарів. Були й розвідники, бійці. В Ізраїлі навіть є організація євреїв-ветеранів ОУН-УПА. Досить велика кількість євреїв були засуджені і сиділи в таборах як українські буржуазні націоналісти.

І ще одна цікава річ: саме у сталінських та брежнєвських таборах українська та єврейська громада поєдналася в своїй боротьбі проти тоталітаризму. І про це на конференціях "Ткуми", на інших конференціях, які стосуються теми українсько-єврейських взаємин, можна бачити приклади цього поєднання: це і Ар’є Вудка, єврей, який виніс у світ вірші Василя Стуса, і Семен Глузман, який перший постав проти репресивної психіатрії в Радянському Союзі.

З іншого боку – Мирослав Маринович, діючий проректор українського католицького університету, учасник наших проектів, і дуже багато іншіх.

Тобто було дуже по-різному і головне – це не перебувати в ілюзіях і стереотипах".

 

Десять слів про Євгена Сверстюка

Якось у дитинстві Євген Сверстюк на запитання: ким ти хочеш бути, відповів: «Хочу сидіти в тюрмі за Україну». У сім’ї, де брат Дмитро загинув в УПА, а брат Яків був засуджений за діяльність в ОУН, Євген дитиною не бачив іншої стежки як продовження їхньої боротьби. Його зброєю було – Слово. І за нього таки відсидів 12 років концтаборів.

Володимир Лаврик: віднайдений епізод з литовського життя офіцера Армії УНР

Щонайменше 70 майбутніх офіцерів міжвоєнного Війська Литовського народилися в Україні. Сотні пов’язані з українськими теренами навчанням, юнацькими роками, участю у боях Першої світової війни, пролитою кров’ю у боротьбі за вільну Україну. Водночас, литовська земля народжувала майбутніх бійців українських визвольних змагань, героїв Війни за незалежність.

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.