ЗВІЛЬНЕНО ЩЕ Й ДИРЕКТОРА НАЦІОНАЛЬНОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ

З посади директора Національного художнього музею України звільнено Анатолія Мельника, який заявляв, що з приміщень Кабміну зникли картини відомих українських художників. Наказ зачитав особисто міністр культури Кулиняк.

Про це повідомляє ТСН.

За словами Мельника, сьогодні в його кабінет в музеї прийшов міністр культури Михайло Кулиняк з трьома чиновниками міністерства і зачитав наказ про його звільнення.

У наказі про звільнення, каже директор, написано "за згодою сторін", хоча він такої згоди не давав і жодних документів з цього приводу не підписував.

Відповідаючи на запитання, з чим Мельник пов'язує раптове звільнення з посади, він припустив, що причина може бути в тому, що Нацмузей укотре відкрито заявив про зникнення картин в Кабміні.

За його словами, неприємності на посаді директора Нацмузею тривають з літа минулого року, коли музей уперше заявив, що в Кабміні зникли картини, надані для експозиції в урядових кабінетах, і музей вимагає їх повернення.

Мельник також повідомив, що працівники музею поцікавилися в міністра причиною звільнення, однак Кулиняк "не зміг дати жодної адекватної відповіді".

"Кулиняк не фахівець у своїй справі, - сказав він. - Не відповідає своїй посаді. Я йому про це говорив у вічі. Я йому сказав, що його наказ злочинний".

Мельник має намір оскаржити наказ про своє звільнення в суді, "якщо цього захоче колектив і підтримає громадськість".

Нагадаємо, 29 березня повідомлялося, що з Кабміну зникли чотири картини роботи імпресіоніста Миколи Глущенка, які належать Національному художньому музею. Замість двох із них (кожна оцінюється у приблизно 600 тисяч грн) на стінах вивішено полотна, яка музейники називають підробкою.

У січні 2011 року Мінкульт звільнив ряд керівників музеїв.

Так, була звільнена з посади гендиректор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Марина Громова. Заповідник очолила Вікторія Ліснича, яка з вересня 2010-го по жовтень 2011 року працювала заступником міністра культури.

Також звільнено генерального директора Національного заповідника "Софія Київська" Нелю Куковальську.

Також звільнили генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Наталю Клименко. Її місце посів Дмитро Стус.

Було змінено й керівництво Національного музею народної архітектури та побуту в Пирогово.

Читайте також: "Музейний заколот. Про звільнення і призначення чільних кадрів галузі"

Три мільйони з обмовкою «понад»

Методика й практика підрахунку загиблих у Червоній армії має численні вади. За час німецько-радянської війни ця процедура неодноразово змінювалася. Обрахунок бойових утрат тривав упродовж майже всього повоєнного десятиліття… Тому остаточні цифри визначити практично неможливо

«…Попереду заслін із жінок і дітей»: грецькі антифашисти проти Британії

На початку березня 2014 року російське керівництво скликало пресконференцію, присвячену подіям в Україні. Відповідаючи на запитання про можливість війни з сусідньою державою, Владімір Путін заявив: «Якщо ми ухвалимо таке рішення, то тільки для захисту українських громадян. І нехай спробує будь-хто з числа військовослужбовців стріляти у своїх людей, за якими ми стоятимемо позаду, не попереду, а позаду. Хай вони спробують стріляти у жінок і дітей!». Утім, у застосуванні подібної тактики росіяни не були першими. У Другу світову війну її використовували грецькі антифашисти. Але не проти нацистів, а проти британської армії.

План «Барбаросса». Що думали військові Гітлера?

Хоча було зрозуміло, що однією з головних причин нападу на Радянський Союз було прагнення здобути запаси (передусім нафту), яких бракувало німцям, без відповіді залишалося головне питання: чи мали вони ресурси, щоб здобути ресурси, яких прагнули? Одне слово: чи їхні бажання не перевищували здатність їх задовільнити? Урешті-решт, Гітлер так ніколи й не визнав цього недоліку плану «Барбаросса». Він хотів швидкої війни, щоб отримати доступ до сировини й землі, але сировина, яку він хотів мати найбільше (нафта), була неймовірно далеко.

«Антирадянський» Лифар

Ім’я Лифаря було заборонене на батьківщині протягом довгого часу, а його численні теоретичні праці з історії балету та хореографії не перекладалися російською та не видавалися у СРСР, не дивлячись на високий рівень радянського балету та його популярність як серед партеліти, так і пересічних радянських громадян. Проте йому вдалося (хоча, звісно, він поняття не мав про це) потрапити до секретного радянського видання – «методички» КҐБ 1968 року «Використання можливостей Радянського комітету з культурних зв’язків з співвітчизниками за кордоном у розвідувальній роботі».