Спецпроект

УГКЦ ЗАСУДИЛА ПОДІЇ НА ВОЛИНІ В 1940-х. І виступила проти маніпуляцій

Політично зумовлене маніпулювання обставинами польсько-українського конфлікту 1940-х років і затята непримиренність поодиноких осіб або груп можуть лише роздмухати пригаслий вогонь міжнаціональної ворожнечі.

Про це йдеться у зверненні єпископату Української греко-католицької церкви, оприлюдненому на офіційному сайті УГКЦ.

"Історикам ще належить багато попрацювати, щоб з’ясувати всі обставини й жахливі деталі перебігу українсько-польського протистояння та кровопролиття, їх гіркі наслідки, а також встановити імена тих, що постраждали, - йдеться у зверненні. - Одне є безсумнівним: перед Господом не має жодного виправдання навіть одне невинно знищене життя і навіть найменша заподіяна кривда".

За словами єпископів, польський та український народи неминуче матимуть відмінну колективну пам’ять про ці події. Вони різнитимуться в оцінці історичного контексту, в яких ці події відбувалися, і надаватимуть їм різні назви, однак "взаємній ворожнечі аж до пролиття братньої крові немає виправдання".

"Християнська оцінка Волинської трагедії, а також кривд у стосунках українців і поляків, що їй передували чи нею були зумовлені, вимагає від нас їх однозначного засудження, - йдеться у зверненні. - З християнської точки зору, осудливими були як політика, спрямована на позбавлення права на самовизначення українців на своїй землі, так і збройне насилля супроти польського населення на Волині".

Автори звернення нагадують, що політичні й ідеологічні рації стану, які видавались їхнім послідовникам такими переконливими, урешті-решт обернулися вбивством невинних людей і взаємною помстою: "Те, що виглядало для когось справедливим і начебто освяченим Богом, виявилося жахливим потоптанням Його заповідей і великим затемненням людського духу".

УГКЦ віддає особливу шану й належну пам’ять українцям і полякам, котрі, ризикуючи власним життям, рятували ближніх від загибелі чи в інший спосіб виступали на їхній захист під час тих подій.

"Бажаємо продовжувати справу примирення двох братніх народів — польського й українського — задля взаємного прощення в ім’я справедливості, - звертаються греко-католики. - Цю справу започаткували 22 травня 1945 року в Колегії святого Йосафата в Римі Примас Польщі Авґуст кардинал Ґльонд та український єпископ Іван Бучко".

Автори звернення нагадують, що особливою віхою у польсько-українському примиренні стало літургійне затвердження Акту взаємного прощення і поєднання, яке відбулося 19 червня у Варшаві та 26 червня 2005 року у Львові.

"Молимося за вічний упокій і Царство Небесне всіх невинно убієнних, що полягли в братовбивчій війні 1943 року на Волині й на інших українських і польських землях, - йдеться у зверненні. - Хай запанує мир і Божа благодать у душах членів їхніх родин, щоб війна, яка давно вже вигасла на волинських теренах, не тривала в людських серцях!"

"Ми кажемо, що хочемо будувати відносини між українським і польським народом у дусі взаємного примирення та прощення, щоб наше минуле не отруювало нашого майбутнього, - прокоментував звернення греко-католицького кліру патріарх УГКЦ Святослав (Шевчук). - Адже ми є два братніх народи, сини одної Католицької Церкви. І ми разом повинні визнати наші гріхи. Ми разом маємо перепросити один одного, обійнятися і будувати спільне європейське майбутнє".

Предстоятель УГКЦ нагадав, що найкращий засіб загоїти рани й вшанувати жертв цього конфлікту з обох боків – правда про ці події.

Як відомо, у січні цього року польські ЗМІ з посиланням на патріарха УГКЦ Святослава повідомляли, що українські греко- і римокатолики готують спільне послання до 70-річчя Волинської трагедії - "лікувати рани минулого, щоб воно не отруювало нам майбутнє".

Пізніше голова Римо-католицької церкви в Україні Мечислав Мокшицький повідомив, що виробити спільної позиції не вдалося через те, що "запропонована греко-католиками формула "пробачаємо і просимо пробачення" є нонсенсом", а вибачатися треба тільки українцям.

Волинська трагедія - обопільні етнічні чистки українського і польського населення, здійснені Українською Повстанською aрмією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині.

Є частиною масштабного польсько-українського міжетнічного конфлікту 1940-х років. Існують різні версії подій на Волині, внаслідок яких загинули десятки тисяч поляків та тисячі українців. В Польщі існує доволі потужний правий "кресовий рух", який використовує події 1940-х для зображення українців як різунів і паліїв.

Нещодавно в Любліні польські історики обговорювали Волинську трагедію без участі українців. Керівник Інституту національної пам'яті Польщі в односторонньому порядку покладає провину за українсько-польський міжетнічний конфлікт 1940-х на українців, називаючи трагедію "різаниною" і "геноцидом".

У червні 2011 року повідомлялося про плановане прийняття ВР і польським Сеймом спільної заяви щодо подій українсько-польського протистояння часів Другої світової. Заява досі не прийнята.

Дивіться також інші матеріали ІП на тему "Волинська трагедія"

В оці тайфуна. Як проголосили Акт Злуки

У цей день здавалося, що буревії історії втомилися і зупинили свій руйнівний рух. Насправді над Київом зупинилося "око тайфуну", де вітру може не бути. Навколо ж української столиці усе пригиналося від буревіїв.

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

У перші дні 1918 року – 9 січня за старим стилем (22 січня за новим) – в умовах військової агресії проголошено незалежну республіку Україна.

Година папуги. Сумне Різдво

Комусь із бранців Козельська безіменний дух здавався недостатньо авторитетним. То врешті-решт табором пішла нова мода: викликати дух маршала Юзефа Пілсудського. Добєслава Якубовіча дух «Діда» засмутив: «Адже на питання, у кого ти мешкаєш, дух Пілсудського надав прізвище: Кєрсновські чи Кєрнойські. Мене це непокоїть, багато думав про це різне недобре».

Ян Палах: Смолоскип №1

Лібуше Палахова, продавчиня магазину в невеличкому містечку Вшетати, після робочого дня прийшла додому й увімкнула радіоприймач. Був звичайний будній день, 16 січня 1969 року. По радіо передали дивну звістку: у Празі «студент філософського факультету Я. П. вчинив самоспалення». «Який жах…» подумала пані Лібуше але не надала цьому повідомленню надмірної уваги. Ранковим потягом вона мала їхати до Праги на зустріч з сином – Яном Палахом, щоб піти по магазинах і вибрати йому капелюха.