НАЙКРАЩИМИ МУЗЕЯМИ ЄВРОПИ СТАЛИ ТУРЕЦЬКІ ПРИВАТНІ. Фото

У Таллінні відбулася церемонія вручення премії "Найкращий музей Європи", що її вже 37-ий рік поспіль проводить Європейський музейний форум.

Про це повідомляє УП.Життя.

Форум був заснований у 1977 році видатним діячем міжнародного музейного руху Кеннетом Хадсоном (1916-1999 pp.), сьогодні працює під егідою Ради Європи та має штаб-квартиру в Парижі.

У конкурсі Форуму беруть участь будь-які музеї з 47 країн-членів Ради Європи, які щойно завершили роботу над "осучасненням" експозиції або запропонували нові послуги та освітні програми відвідувачам.

Цьогорічна церемонія проходила в естонському Музеї мистецтв Куму (переможець конкурсу 2008 року).

Титул "Найкращий музей Європи" здобув стамбульський Музей невинності - приватний музей, заснований Орханом Памуком, лауреатом Нобелівської премії з літератури (2006).

Музей знаходиться у маленькому будинку XIX століття, придбаного письменником дванадцять років тому з метою створення приватної музейної колекції.

Орхан Памук і його музей

Експозиція складається з речей, які Памук збирав особисто, скуповував на "блошиних" ринках або в антикварних крамницях Туреччини. Вона переповідає історію життя головного героя однойменного роману автора та відтворює життя в Стамбулі в другій половині XX сторіччя.

До музейної колекції потрапили предмети, що згадуються в романі - власне, саме тому створений Памуком заклад став першим у світі музеєм-романом.

 Музей Невинності

Цікаво, що спеціальну премію Ради Європи, яку вручали раніше у квітні цього року, також одержав тюркський музей Баксі (Baksı).

Він знаходиться на пагорбі селища Байрактар (попередня назва Баксі), що в двох годинах від Стамбулу. Тут представлені роботи сучасного мистецтва та традиційні ремесла Туреччини. Музей був створений у 2000 році з ініціативи професора Хусаметтина Кочана та не одержав жодної копійки державного фінансування.

Музей Баксі

Професор Кочан народився у цьому селищі, потім багато років жив у столиці. Та все ж вирішив повернутися до рідних місць та створити у ньому острівець культури, який би надихав місцевих мешканців, стимулював їх потяг до знань та, як наслідок, сприяв економічному розвиткові регіону.

Окрім виставкових залів музей має бібліотеку, конференц-зал, майстерні та навіть 12 кімнат для подорожуючих майстрів та художників.

Член наглядової ради Європейського музейного форуму Міхаіл Ґнєдовскій каже, що перемога у двох найважливіших номінаціях музеїв Туреччини не мала жодного політичного підтексту й була абсолютно випадковою.

"Обидва музеї не мають жодного стосунку до держави, вони не були створені за підтримки міністерства культури Туреччини, або профінансовані місцевими багатіями. Ці музеї створили художник та письменник, - наголосив Ґнєдовскій. - Це свідчить, що недержавні музеї є вільнішими у виборі форм мистецького вираження і тому створюють інновації швидше, аніж державні".

Й справді, обидва музеї наче кидають виклик та ламають усталені стереотипи щодо того, яким має бути сучасний музеї.

Музей Невинності

Зокрема, Орхам Памук заперечує європейський тренд державного фінансування великих, епічних та монументальних національних експозицій, які служать "візитними картками" націй та створюються з метою представлення багатства історичної та культурної спадщини цих країн.

Цей підхід, на думку письменника, не дає відвідувачам можливості відчути особистий дотик до історії, не наповнює їх новими емоціями, смислами, не збурює метафоричні особисті спогади про культуру та звичаї епох, що відійшли в історію.

 

Музей Баксі, з іншого боку, перекреслює традиційне уявлення про те, що сучасний музей не може вижити без стабільної державної підтримки або значного числа відвідувачів, що б забезпечувало сталі надходження та комерційний успіх музейних закладів.

Досвід Баксі говорить про протилежне: музей, який знаходиться за сотні кілометрів від центрів цивілізації, може сприяти економічному розвиткові місцевих громад, відроджуючи місцеві традиції, піднімаючи культуру місцевого населення, створюючи нові професійні можливості для місцевого населення.

Україна, на жаль, у конкурсі була представлена лише один раз. Єдиним музеєм, який ризикнув та взяв участь (у 2012 році), став музей футбольного клубу "Шахтар" з Донецька.

Під час свого виступу на конференції Європейського музейного форуму Орхан Памук іще раз виголосив текст свого "Скромного музейного маніфесту", який зараз жваво обговорюється у міжнародному музейному середовищі.

Орхан Памук. "Скромний музейний маніфест"

Я люблю музеї та, як і ви, відчуваю, що день у день вони роблять мене щасливішим. Я дуже серйозно ставлюся до музеїв і тому інколи гніваюсь та, навіть, скаженію, думаючи про них…

У Стамбулі мого дитинства музеїв було небагато. Майже всі вони знаходилися у важливих історичних будівлях, або складалися з якихось пафосних експозицій та несли ауру державних установ. Пізніше, у маленьких музеях десь на вузьких вуличках європейських міст я зрозумів, що музеї – як романи – можуть переповідати історії людей.

Я не применшую важливості Лувру, Метрополітену, палацу Топкапі, Британського музею, музею Прадо - цих справжніх скарбниць людства. Однак, я б не хотів, щоб ці безцінні монументальні інституції стали взірцем для музеїв майбутнього.

Фото Innocence Foundation and Refik Anadol (masumiyetmuzesi.org)

Музеї повинні вивчати та розповідати нам про внутрішній світ та гуманізм нової, сучасної людини… Однак метою заснування великих музеїв, які фінансуються державою, є представлення держави. Ця мета не є ані доброю, ані невинною.

Систематизую свої думки:

1. Великі національні музеї на кшталт Лувру та Ермітажу постали внаслідок відкриття імператорських або королівських палаців людям. Вони стали національними символами та обов’язковими для відвідування туристичними принадами. Вони показують, що історія націй (тобто історичний процес як такий) - важливіший за історії людей. Шкода, адже якнайкраще продемонструвати духовну глибину нашого гуманізму дозволяють саме історії окремих людей.

2. Ми бачимо певну паралель між тим, як палаци перетворилися на національні музеї, а епічні твори - на романи. Епічні історії, що розповідають про героїчні подвиги давніх правителів, схожі на палаци, в яких вони раніше жили. Сьогодні великі музеї мали б бути більше схожими на романи, однак вони далекі від того.

3. Нам більше не цікаві музеї, що розповідають історії певного суспільства, організацій, команд, спільнот, націй, держав, народів, компаній, чи будь-яких предметів. Ми втомилися від них. Ми всі розуміємо, що історії звичайних людей будуть багатшими, важливішими та подарують нам більше радості, ніж історії всіх народів, разом узятих.

4. Питання не в розповідях про багатство китайської, індійської, іранської або турецької історії та культури. Звичайно, це теж важливо, але зробити це нескладно. Складно зуміти показати у музеї, у тому ж масштабі та з тою ж силою й глибиною, історію простих людей та мешканців цих країн.

5. Я вважаю, що музеї варто оцінювати не за тим, наскільки добре чи погано вони представляють державу, націю, компанію, або певну частину історії, а за тим, чи розкривають вони людський гуманізм.

6. Музеї мають бути меншими за розміром, дарувати особистий досвід та ставати дешевшими. Лише так вони зможуть переповідати історії людей. У великих музеях, що беруть значну плату за вхід, нам лише нагадують про держави та народи, але забувають про нашу індивідуальність. Тому скрізь, (окрім західного світу), люди бояться ходити до музеїв.

7. Задача музеїв сьогодні та завтра – розповісти не про державу, а про людину. Не варто забувати і про те, що впродовж віків ця людина переживала жорстокі труднощі.

8. Кошти та ресурси, що виділяються великим та монументальним музеям, що символізують певні надбання країн, варто віддати маленьким музеям. Ці кошти мають використовуватись на заохочення звичайних людей у тому, щоб вони перетворювали свої маленькі домівки і маленькі життєві історії на музейні експозиції.

9. Якщо предмети майстерно та обережно розмістити в їх рідних домівках, не вириваючи їх з рідного контексту, з їх вулиць, то тоді свою історію вони розповідатимуть самі.

10. Величезні палаци, що заволоділи цілими кварталами та містами, не показують наші душі, а навпаки пригнічують їх. Людям є ближчою ідея скромних музеїв, що перетворять квартал, вулицю, будинки, крамниці – тобто, все навкруги, у фрагмент музею.

Майбутнє музеїв – у наших домівках. Насправді, все дуже просто. Було "епос", стало - "роман". Було "уявлення", стало - "свідчення". Було "палац", стало - "помешкання". Було "історія" , стало - "історії". Було "народи", стало – "люди". Було "спільноти", стало – "особистості". Було "великі й дорогі музеї", стало "маленькі й дешеві музеї".

Дивіться також:

Кращий музей 2012-го - Музей Ліверпуля

Член журі конкурсу про сучасні тенденції європейських музеїв

Європейська орієнтація Симона Петлюри

Долаючи навалу збройних сил Російської Федерації, українське суспільство одночасно розгорнуло масштабну роботу по знищенню «русского мира» в найменуваннях міст, площ, вулиць. Та не слід забувати, що Росія не тільки нав’язувала нам свої цінності, у тому числі в топоніміці, але й деформувала національну пам’ять українського народу. Особливо багато грязюки наліплено на постать публіциста, державотворця, воєначальника, мислителя Симона Петлюри

Сюргюн. Мама думала, що нас везуть на розстріл

Уявіть себе на їх місці. У ваш дім на світанку вриваються озброєні люди, солдати. Дають 15 хвилин на збори. Відвозять на найближчу станцію. І додому ви зможете повернутися лише через 50 років.

Український вояк, який врятував десятки євреїв

Круглий сирота з Лемківщини. У 17 років, неповнолітнім, пішов воювати за Україну в складі Українських Січових Стрільців. Здобув дві вищі освіти в Празі. Став успішним бізнесменом в міжвоєнній Галичині. Для врятування євреїв створив окремий бізнес і рятував їх у промисловому масштабі. За що був, врешті решт, покараний нацистами. З Німеччини до США, його – вже немічного – витягнули вдячні євреї. Звати його Олекса Кривов'яза. Латинкою прізвище писав, як Krywowiaza

Авіація працює по «своїм», або Мулінська катастрофа 1945 року

У свідомості багатьох російських дослідників, радянсько-японська кампанія постає майже ідеальною. Мемуари, література, вікіпедія та військова хроніка повністю підтверджує це, даючи однобоку модель сприйняття минулих подій. Успіхи відомі – 700 кілометровий бліцкриг 6 танкової армії через Хінган, захоплення в полон 600 тис. угруповання Квантунської армії, мінімальні втрати, та прорив сучасної прикордонної фортифікаційної системи оборони японських військ. Але навіть і тут, можна знайти «підводне каміння», у вигляді фактів, що свідомо приховувалися роками. До таких подій відносяться і інцидент 16 серпня 1945 року, коли радянські впс розбомбили власні війська які дислокувалися біля міста Мулін