Директор Музею Гончара заявив, що не претендує на посаду міністра культури

Директор Музею Івана Гончара Петро Гончар заявляє, що не претендує на вакантну посаду міністра культури попри таку ініціативу громадських активістів.

Про це він написав у Facebook.

 

"Ця петиція (петиція на сайті Президента про призначення на посаду міністра культури — ред.) була створена та опублікована громадськими активістами, без ініціативи моєї та співробітників Музею Івана Гончара.

Вдячний громаді за довіру до мене, шану моєї роботи та музею... Вбачаю за необхідність залишитися на посаді директора Музею Івана Гончара та не претендувати на посаду міністра.

Підтримаю майбутнього очільника Міністерства культури, молоді та спорту, який діятиме у рамках закону на благо Україні, сприятиме розвитку нашої культури та спорту", - написав він.

Петро Гончар наголосив, що вже більше 25 років працює та розвивається у музейній сфері, є куратором багатьох виставок та культурних проєктів.

"Тому й надалі я прагну привносити свої знання та навички саме у розвиток музейної діяльності", - підкреслив директор музею.


Нагадуємо, що 26 травня у Музеї Івана Гончара було презентовано виставку картин з приватної колекції експрезидента Петра Порошенка. Це збіглося в часі з викликом Порошенка на допит в ДБР як свідка в межах кримінального провадження щодо обставин у справі про незаконне переміщення через кордон культурних цінностей, а саме – приховування від митного контролю колекції з 43 картин всесвітньо відомих художників. Проте Порошенко у час, коли мав розпочатися допит, представляв експозицію.

Згодом у музей прибули представники ДБР. За словами представників закладу, силовики виламали двері. При цьому вони не пред'являли жодних документів.

Йдучи з музею, представники ДБР вилучили представлені на виставці оригінали митних декларацій 43 картин, їх перелік і платіжні доручення на оплату, зроблені з особистого рахунку Порошенка після сплати податків.

У музеї розповіли, що експозиція творів митців XIX-XX століть із приватної колекції родини Порошенків не була попередньо запланована, але була розміщена на прохання п'ятого президента України Петра Порошенка.

Василь Мудрий (1893–1966)

"24 серпня 1939 року у Львові відбувся Крайовий конгрес Українського національно-демократичного об'єднання, на якому одностайно ухвалено резолюцію, що українське громадянство виконає в цих важких часах горожанські обов'язки крови і майна, які накладає на нього приналежність до Польської Держави... нині не час для взаємних політичних суперечок і що вищезазначене рішення разом з українським суспільством у повному обсязі виконаємо та понесемо всі жертви для спільної оборони держави".

Нестабільність і криза. Фрагмент книги "Революційна весна" Крістофера Кларка

Весна 1848 року ознаменувала час, коли Європу воднораз огорнули надія і страх, вона відчула крихкість усталеного століттями політичного порядку. Повстання у Парижі, Відні, Берліні, Мілані, Празі та десятках інших міст не були ізольованими епізодами, а стали першою загальноєвропейською революцією модерної доби. За інтенсивністю та географічним розмахом вона не мала прецедентів і охопила майже весь континент: від Португалії до Галичини й від Скандинавії до Сицилії. Люди по всій Європі стали учасниками масової політики та вимагали соціальної емансипації, громадянських прав і національного самовизначення.

Симон Созонтів. Опікун українців у Франції та "опіка" над ним органів кдб

Оперативній справі, яку в кдб завели на Симона Созонтіва, дали назву "Каучук". За аналогією з тим, що він був власником невеликої фабрики гумових виробів у Франції. Але він цікавив чекістів не лише як господарник і меценат, а передусім як багаторічний голова "Української громадської опіки" у Франції і в подальшому – голова виконавчого органу Української Національної Ради (прем’єр-міністр уряду в екзилі). Його певні риси характеру, політичні хитання й амбіції мали намір використати для здійснення спеціальної пропагандистської операції.

Поет Леонід Лиман. «Як я став ворогом народу»

У низці оперативних розробок органами кдб представників української творчої інтелігенції, що опинилися в еміграції, справа на поета Леоніда Лимана займає окрему нішу. Принаймні за обранням способів його компрометації. Покрокове розкриття тієї "кухні" кдб на підставі розсекречених документів з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України дає змогу наочно показати, як саме фальшували докази антирадянської діяльності, вигадували неіснуючі факти, використовували вивіски відомих міжнародних організацій і підписи їхніх керівників, залучали іноземних журналістів для поширення недостовірної інформації.