В Івано-Франківську презентували повстанський архів

В Івано-Франківському обласному Музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери презентували повстанський архів, який вдалося придбати з приватної колекції

Про це повідомляє Укрінформ.

Директор Музею визвольної боротьби імені Степана Бандери Ярослав Коретчук: "Наш музей отримав особистий архів, який належав уродженцю нашого краю Михайлу Дяченку, якого по підпіллі УПА більше знають як Марко Боєслав та Гомін. Левова частка цього архіву, який знаходився у бідоні, це – особисті записи Михайла Дяченка, що для нас є великою цінністю. Це 10 зошитів, частина з них – його твори, які досі не опубліковані і не відомі для широкого загалу. Якби ми не придбали цей архів, вони б потрапили до іншого приватного колекціонера і залишились недоступними для громади".

 

Для музею придбати архів допоміг небайдужий чоловік, який побажав залишитись не названим. Перемовини з колекціонером тривали близько двох місяців. Завершити їх, каже історик, допоміг мер Франківська Руслан Марцінків. Усі документи є у доброму стані, що дозволить науковцям провести дослідницьку роботу та оцифрувати їх.

"Ця колекція нараховує 215 різноманітних позицій. За тим, що останні брошури датуються 1950-м роком, ми припускаємо, що цей архів був законсервований у металевому бідоні в цей час і зберігався у приватних руках", - додав Коретчук.

"Ми вже домовились про кілька видань за підсумками роботи саме з цієї колекції. Якщо деякі речі дослідникам відомі, то деякі будуть опубліковані вперше. Так ми будемо повертати їх громаді", - запевнив Івано-Франківський міський голова Руслан Марцінків.

Окрім рукописів Марка Боєслава, в повстанському архіві є пропагандистські матеріали різних авторів, повстанський журнал "Чорний ліс", який редагував Боєслав, унікальні спогади командира радянських партизанів Вершигори, книги 1920-х, 30-х та 40-х років.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.