Українська правда
Історична правда

Проти "Єдиної і Неділимої". Українське підпілля в армії Врангеля

11.08.2011 _ Андрій Іванець
Версія для друку

Завданням-максимум підпілля було взяти владу на контрольованій білогвардійцями території шляхом військового перевороту. Завдання-мінімум - організація українського військового елементу в союзі з Врангелем проти більшовиків.

У листопаді минулого року проросійські сили в Севастополі відзначили 90-річчя залишення білими військами Криму. Проукраїнські організації проігнорували цю дату. Чи правильно це?

У масовій свідомості нашого суспільства політика щодо України режиму правителя "Півдня Росії" та головнокомандуючого Російською армією (вона ж "Армія Врангеля" або "Кримська армія") Петра Врангеля (квітень-листопад 1920 р.) асоціюється із російськими централістичними або імперськими підходами.

Радянські визначення "чорний барон" і "монархіст" щодо його особи теж не забуті.

Почасти таке сприйняття вірне. Лише у листопаді 1920 р., коли більшовицько-махновські війська вже вели бої за Крим, представник Правителя "Півдня Росії" у Варшаві заявив представнику Головного отамана Симона Петлюри про готовність Врангеля визнати де-факто незалежність УНР і укласти з нею військовий союз.

1919: Петлюра приймає військовий парад (ВІДЕО)

Між тим українське питання у 1920 р. в підконтрольному барону Криму було одним із визначальних. У цій статті ми не будемо розглядати його комплексно, а зупинимося на такому його аспекті, який навіть не всім професійним історикам відомий - діяльність українського підпілля в армії Врангеля.

Ми спробуємо виявити причини виникнення, склад, керівництво, орієнтацію, методи його практичної роботи. Джерелами дослідження є, як не парадоксально, перш за все, мемуарні та аналітичні матеріали з російських політичних таборів, а також - документація УНР.

Барон Петро Врангель - остання надія білогвардійського руху

Навесні 1920 р. після денікінської катастрофи залишки деморалізованої Добровольчої армії скупчилися в Криму. Влада від Антона Денікіна, який втратив авторитет, перейшла до Петра Врангеля. Останньому вдалося протягом двох місяців до певної міри подолати розклад, переформувати війська і встановити дисципліну в армії.

Перші кроки Врангеля як головнокомандуючого та правителя (голови уряду - ІП) "Півдня Росії" (білогвардійського уряду в Криму, визнаного у 1920 році Францією - ІП) у національному питанні були обнадійливими у порівнянні з політикою попередника.

Безоглядна ставка Денікіна на "єдину і неподільну", абсолютне ігнорування інтересів України, переслідування не тільки українських політиків, а й культурних діячів почали відходити у минуле.

Ось що повідомляв один з українських повстанців, що знаходився в полоні у білих:

"...стало видно по перших кроках роботи Врангеля переміну в політиці і організації контрреволюції.

Перш усього, були звільнені всі українці з в'язниць та од відповідальності за державну зраду, за яку притягав Денікін українців, яких обвинувачувано в участи в повстанчім русі, випускали на Україну, а більш відомих запрошували до Штабу Врангеля, де їм пропонували і кошти і зброю, аби вони прийняли активну участь в боротьбі проти комуністів".

Білогвардійці. Офіцери з оточення одного з командуючих Добровольчою армією генерала Май-Маєвського на тлі його потягу. Полтава, 1919 рік

Ось що писав про ставлення свого наступника Врангеля до імперської ідеї улюблений автор Володимира Путіна Антон Денікін:

"Я почувствовал это особенно тягостно при ближайшей встрече в Таганроге с генералом Врангелем, который говорил:

- Добровольческая армия дискредитировала себя грабежами и насилиями. Здесь все потеряно. Идти второй раз по тем же путям и под добровольческим флагом нельзя. Нужен какой-то другой флаг.

И, не дожидаясь моего вопроса, он спешно прибавил:
- Только не монархический..."

"Український Севастополь" проти увічнення пам'яті ката білогвардійців

Врангель, навчений гірким досвідом минулих років (шовіністична політика - одна з найголовніших причин поразок білих), починав розуміти необхідність корегування позиції білого російського руху в національному питанні.

Він, зокрема, так критикував політику попередника :

"Вместо того, чтобы объединить все силы, поставившие себе целью борьбу с большевиками и коммуной... дрались и с большевиками и с украинцами и с Грузией и с Азербайджаном, и лишь немногого не хватало, чтобы начать драться с казаками (кубанцями - ІП)".

Проте, попри перші позитивні кроки Врангеля у національному питанні, принципових змін його позиція не зазнала - навіть слово федерація пролунало далеко не одразу, і це в той час, коли ідея державної самостійності в Україні набувала популярності.  

Патріотична маніфестація моряків українського Чорноморського флоту, натхненна успішним походом Запорізького корпусу УНР на Крим. Севастополь, квітень 1918 року

Фактично Врангель, потребуючи союзників, лише відмовився від брутальних методів боротьби з національними рухами. А до українських селян він намагався достукатися перш за все з допомогою аграрної реформи.

У військах, що опинилися в Криму, було немало українців. Людина, яка особисто була в Криму навесні 1920 р., у документі "Військові сили Врангеля на 1 травня с.р.", зокрема, писала про них :

"...Галичани - 200-300 (осіб - ІП)

...Корніловці. Останні поповнення мобілізованими полтавцями та харківцями змінили стару окраску корніловців, в національнім відношенню в де-яких частинах 65-85% українців, в 6 сотні першого корніловського полку до 30% бувших гайдамак, настрій українсько-малоруський; з великою охотою перейшли б до Петлюри...

Гайдамаки з Донбасу. Як "донецькі" придушили повстання на "Арсеналі"

Кубанці  - національно-революційні, мають зв'язки з Українською Кримською Краєвою Радою...

Екіпаж Фльоту. На крейсері "Корнілов" та на дредноуті "Генерал Алексеев" сини поміщиків - безумовні контрреволюціонери; решта здебільшого українці-революціонери".

За даними, що походять з УНРівських кіл, наприкінці літа-початку осені 1920 р. у врангелiвській армії "cеред солдат 70-80% українського елементу".

Великий відсоток офіцерів армії Врангеля служив до того у військах УНР або Української Держави. Серед них були і справжні українські патріоти. Вони мали підстави не довіряти врангелівському режиму.

 Плакат Добровольчої армії

Диктатура Врангеля спиралася на праві російські кола - політичне мислення, психологія та матеріальні інтереси яких не дозволяли зійти із згубного імперсько-централістичного шляху, із відповідними наслідками для України.  

Та й сама особа Врангеля в очах багатьох українців не могла слугувати символом принципових змін у національному питанні, бо ще надто свіжими були спогади про його безпосередню участь в репресіях проти кубанців у 1919 р.

Навесні 1920 р. українські патріоти в армії вже мали в Криму свою організацію. Розклад білої армії та шовіністична позиція її керівництва поставили на порядок денний необхідність рішучих дій.

Ведеться підготовка до перевороту. У травні 1920 р. цьому ніби сприяє і військово-стратегічна обстановка: столицею України оволоділи війська УНР і Польщі.

1921: Пілсудський вибачається перед солдатами УНР (ВІДЕО)

Отже, виникала потенційна можливість з‘єднання постврангелівських сил, очолених українськими патріотами, із збройними силами УНР. Прецедент перехоплення влади проукраїнськими силами в білих військах вже стався раніше в Одесі.

Проте наступ переформованої армії Врангеля із Криму в Північну Таврію, відступ від Києва українських і польських військ на початку червня 1920 р. викликав необхідність виробити такі методи дій українських організацій у армії Врангеля, які б відповідали новій ситуації.

 Ще один білогвардійський плакат

Для цього тоді ж у Феодосії збирається підпільний з'їзд представників українських організацій при військових частинах. Зрозуміло, що багато уваги було надано обговоренню планованого перевороту.

Свідчення сучасника із російського табору допомагають зрозуміти ідейні основи їх діяльності: "...так как первой их задачей было сохранение фронта для продолжения борьбы с большевиками, они задумывались над возможностью произвести переворот безболезненно".

На нарадах з'їзду було вирішено зберегти підпільний український штаб (начальником його оперативної частини було обрано генерала Улагая старшого) і продовжити пропагандистську роботу у військах.

Звернення Петлюри до українців: "Антисеміт - паршива вівця. Женіть його!"

Не відкидалася й легальна діяльність:

"Решено было указать командованию на выгоды совместной работы, доказать, что украинское движение пользуется большим успехом в войсках, что следовательно за украинскими лозунгами они охотно пойдут.

Действующие против большевиков силы распылены. Успех возможен лишь при условии контакта с армией Петлюры, действующей против Одессы. Необходимо немедленно добиться разрешения на формирование украинских полков.

По мысли украинского подпольного штаба, эти полки должны были стать в дальнейшем базой украинского движения и опорой при предполагаемом перевороте".

Можливо, що підпільна українська військова організація мала назву "Батьківщина", а її отаманом був повноважний представник уряду УНР, що був делегований у 1919 р. у війська Денікіна з метою об'єднання всіх українських організацій.

Полковник Петро Болбочан - керівник успішного походу армії УНР в Крим навесні 1918-го

Після закінчення нарад делегати роз'їхалися: хто на фронт, а хто у Севастополь. У липні 1920 р.  до цього міста переніс свою діяльність і підпільний штаб.

Цінні дані про опору українських організацій у врангелівській армії лишив їх ідейний противник Одоєвський :

"На успех предприятия в солдатской среде они надеялись. Их... пропаганда должна была возыметь влияние на "серопогонную" массу.

...Но и к рядовому офицерству подойти было не трудно. По составу своему в большинстве украинцы, стесненные ярмом врангелевской дисциплины, недовольные тылом, командовавшем скрываясь за их спиной, они... идее перехода под жовто-блакитный стяг не противились.

Когда пропагандисты расхваливали им петлюровскую армию, построенную на началах "демократической дисциплины", они спрашивали первым делом, носят ли украинские офицеры погоны, отдают ли им солдаты честь и т.д.".

Гандюк і Сафонов. Два царських генерали, які не зрадили присязі УНР

Велась певна пропагандистська робота і у вищих військових колах.

Спостерігач українського руху в Криму у 1920 р. якось зауважив, що буває важко розібратись де закінчувалося підпілля, а де починалися легальні українські організації. Очевидно, що підпільний штаб використовував легальні організації.

Плакат Добрармії, який мав донести громадянам перспективи білогвардійського руху. 1919 рік

Цьому сприяла їх ідейна близкість. Бо серед українських організацій Криму популярною була УНРівська платформа, яка допускала компроміс з Врангелем на антибільшовицькій основі за умов визнання суверенітету України. Звісно, пропетлюрівські настрої не завжди можна було виявляти одверто з огляду на обставини.

З іншого боку, очевидно, що були й противники УНР серед українців, бо в Криму сконцентрувалася на той момент помітна кількість колишніх гетьманців.

1918: гетьман Скоропадський у черкесці, з кинжалом і в автомобілі (ВІДЕО)

І все ж таки низка легальних заходів українських організацій в Криму була пов'язана з підпільним штабом. Так, наприклад, 29 липня 1920 р. у Севастополі відбулося об'єднане зібрання представників від військових та українських організацій на території Криму.

На зібранні було вирішено просити головнокомандуючого затвердити постанову:

- про покладання на представника генерального штабу УНР генерала Григорія Янушевського керівництва об'єднанням повстанських загонів, організації антибільшовицьких регулярних військ України та доповідей головнокомандуючому про заходи з встановлення влади на місцях;

- про формування штабу повстанських загонів на території України;

- про відрядження для організаційних робіт у розпорядження генерал-лейтенанта Янушевського низки генералів та полковників.

На початку серпня 1920 р. Врангель прийняв українську делегацію у складі М. Левченка, генерала Г. Янушевського, генерал-майора Чарського, статського радника Кравченка, інженера Кирста і дав принципову згоду на об'єднання партизанського руху на території України та організацію в Севастополі політичного центру для проведення на місцях правового порядку і заспокоення населення України.

Проте невдовзі співробітники Врангеля відмовились від співпраці з українцями на цих підставах. Білий генерал Я. Слащов з цього приводу зазначав : "...с одной стороны, дают согласие, а с другой - это согласие отрицается, т.е. получается совершенно недопустимая двойственность".

Представники українського підпілля інформували військову делегацію УНР, яка перебувала у Севастополі в серпні-вересні 1920 р., про ставлення врангелівських кіл до українського питання.

Підпілля провадило пропагандистську діяльність. Я. Слащов у листі до головнокомандуючого писав, що "петлюровская пропаганда даже на фронте идет". Її дієвість виявилася у ситуації з перебуванням у вересні 1920 р. в Криму делегації від так званого Українського національного комітету на чолі з С. Моркотуном.

Ця організація, яка претендувала на владу в Україні, фактично виконувала політичне замовлення російських політичних кіл у Парижі. Останні, навчені досвідом попередніх років, розуміли, що ігнорувати силу пробудженого масового національного руху вже неможливо. Тому й використовували у своїх інтересах цей псевдоуряд України.

 Банкнот "Головного командування Збройними силами на Півдні Росії". Хто читав "Острів Крим" Аксьонова, згадає, що гроші вигаданої їм білогвардійської держави неофіційно називалися тічами ("тисячами")

Його представники готові були підписати від імені України будь-які умови з Врангелем. Але цього не сталося. Правитель "Півдня Росії" розумів, що УНК немає масової підтримки серед українців, а значить не в змозі вирішити головного тоді завдання - надати військову допомогу.

Мабуть, вплив на позицію Врангеля здійснив і той факт, що керівників УНК не прийняли фронтові організації врангелівської армії, заявляючи їм, що "одиноким для них рішаючим чинником є уряд У.Н.Р.".

Врангелівське керівництво так і не дозволило створити українські частини в своїй армії, не досягло згоди з УНР. Тому восени 1920 р. настрої в українському підпіллі радикалізуються.

"Снова, - пише Одоєвський, - готовятся к перевороту, вручая военное руководство проживающему в Севастополе в качестве интернированного - украинскому генералу бывшему Начальнику Штаба Верховного Главнокомандующего во время Империалистической войны генералу (прізвище відсутнє - Авт.), которому из уважения к старым заслугам дают жалованье младшего офицера, но из Крыма выезжать не разрешают.

Последний раз и наиболее решительно задумывают совершить переворот в октябре, когда белая армия быстро отступает на юг. Но и на этот раз в последнюю минуту решение отвергается".

Ймовірно, українські патріоти вважали, що може не вистачити сил для опанування ситуацією, і не ризикнули послабити антибільшовицький фронт в критичний момент. А в листопаді 1920 р. Крим захопили більшовицько-махновські війська...

Махно проти більшовиків - сучасні міліціонери проти Махна

Загадковим генералом, якому доручалося керівництво переворотом, скоріш за все, був Г. Янушевський. Представник військової еліти ще за царату, Григір Єфимович у доленосні та трагічні для українського народу дні віддав свої сили на службу Батьківщині.

Вступив до лав української армії за часів гетьманату П. Скоропадського. З березня 1919 р. він у армії УНР, де згодом зайняв високу посаду 2-го генерал-квартирмейстра. Пізніше командування відправило генерала Г. Янушевського в Українську Галицьку Армію, де він, як багато інших, захворів на тиф.

Українські війська восени 1919 р. опинилися в катастрофічній ситуації - вони вели бойові дії з червоною Росією, Польщею, Добровольчою армією, деякі українські землі опинилися під владою Румунії та Чехословаччини, не вистачало військової амуніції і медикаментів, а втрати від пошесті тифу дорівнювали втратам на фронті.

УГА не витримала і заключила договір з армією Денікіна - в результаті на початку 1920 р. рештки галицьких військ опинилися в Криму.  Серед установ УГА на півострів був евакуйований госпіталь, в якому з осени 1919 р. лежав і Янушевський.

За даними історика Ярослава Тинченка, генералу після одужання навесні 1920 р. пропонували зайняти солідні посади у російських військах, але він відмовився. Серед результатів його діяльності була пересилка до армії УНР більше сотні офіцерів-добровольців.

Як виглядав і чим воював боєць Армії УНР. Одяг і зброя (ФОТО)

Таким чином, Петро Врангель у 1920 р., намагаючись використати для досягнення власних цілей потенціал України, відмовляється від найбільш брутальних методів національної політики білих.

В умовах творення українських державницьких структур і поширення національної свідомости в широких народних масах у післяреволюційні роки цього було вочевидь недостатньо. Проте на принципові зміни у ставленні до України режим військової диктатури білих до листопада 1920 р. не йшов - українські національні інтереси ігнорувалися й надалі.

Це викликало гостре незадоволення багатьох українців, в тому числі тих, які знаходилися у лавах білої армії та на контрольованих нею територіях.  

Навесні 1920 р., коли армія Денікіна була розкладена, в низці її частин в Криму працюють підпільні українські організації на чолі зі штабом. До їхнього складу входило переважно офіцерство. Потенційна база підпілля була значною, бо в лавах армії Врангеля було багато українців, а з захопленням нових територій їх кількість зростала за рахунок мобілізацій.

Завданням-максимум українського підпілля, схоже, було взяти владу на контрольованій режимом Врангеля території в свої руки шляхом військового перевороту. Завдання-мінімум, імовірно, - організація українського військового елементу з метою захисту українських інтересів у взаємодії з врангелівським режимом.

Ідейною основою діяльності підпілля була українська державницька ідея (з орієнтацією на уенерівські кола) та антибільшовизм.

Бої за Коростень проти більшовиків. Спогади офіцера Армії УНР

З початком бойових дій реформованої армії Врангеля проти більшовиків і погіршенням військово-стратегічних позицій військ УНР, які діяли на півночі України, українське підпілля переходить на більш помірковані позиції і з допомогою легальних заходів намагається сформувати українські частини.

Восени воно переконується в безперспективності цього шляху і повертається до активізації дій щодо виконання завдання-максимум. Але поразка армії Врангеля призводить до її евакуації у листопаді 1920 р. із Криму.

Українські підпільники розділили долю врангелівців. Цікаво, що в еміграції частина бійців армії барона звернулася до органів влади УНР з проханням допомогти їм дістатися Армії Петлюри або отримати паспорт УНР.

Генерала Г. Янушевського головний отаман військ УНР С.Петлюра викликав у 1921 р. з Румунії для роботи у Військовому Міністерстві УНР, яке в той момент перебувало у Польщі.

Отже й вінок з жовто-блакитною стрічкою на хвилях Чорного моря біля берегів Севастополя буде не зайвим у дні вшанування виходу антибільшовицьких частин із Криму...



Андрій Іванець
Консультант Кримської філії Національного НДІ українознавства і світової історії (Сімферополь)

Теми: біла гвардія, XX сторіччя, Крим, історія України, Севастополь, УНР, армія