П'ятий Український фронт. До 70-річчя партизанського руху

Не можна не згадати про спроби порозуміння між радянськими партизанами й УПА. За словами секретаря Рівненського підпільного обкому, "окремі командири партизанських загонів навіть укладали з ними договори про нейтралітет".

30 жовтня 2001 р. президентом України був підписаний Указ № 1020 "Про День партизанської слави", згідно з яким "з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їх пам'яті" було встановлено свято День партизанської слави.

З 2002 року це свято щорічно відзначається на державному рівні 22 вересня.

Перемога над нацизмом не тільки врятувала український народ від знищення або рабства претендентів на всесвітнє панування, але й створила базові для сучасного державотворення цивілізаційні чинники - соборність етнічних українських земель у рамках єдиної держави, закріплені у міжнародно-правовому вимірі кордони, членство в ООН, єдиний народ.

 Кінний розвідувальний відділ радянських партизанів. Усі фото надані Дмитром Вєдєнєєвим

Кожна неупереджена людина, державницькі налаштована особа має усвідомлювати цю історичну константу, віддавати належне тим мільйонам наших предків, які ратною звитягою створили передумови для існування суверенної, територіально цілісної Української держави.

Саме наші предки зробили вирішальний внесок в порятунок людства від знищення і поневолення тими, хто претендував на світове володарювання. На Східному фронті зазнали поразки 507 із 607 дивізій агресорів, знайшли могилу три чверті живої сили і техніки гітлерівської коаліції.

Захистити пам'ять про захисників. Червона армія теж боролася за Україну

Одним із головних театрів військових дій Другої світової війни була українська земля. Близько 7 мільйонів вихідців з України стали до лав діючої армії, половина з них сплатила ціною власного життя за свободу і майбутнє прийдешніх поколінь.

Загалом війна і терор окупантів забрали у вічність 8-10 мільйонів мешканців України, її матеріальні збитки становили 40 відсотків від втрат СРСР. Українську землю вкрили 280 концтаборів, 180 таборів для військовополонених. Близько 2 млн. українців потрапили до фашистського рабства.

 Після успішної диверсії

До осені 1943-го тут воювала майже половина радянських Збройних сил. В історію Другої світової увійшли такі масштабні операції, як звільнення Донбасу, Битва за Дніпро і звільнення Києва, стратегічні наступальні Корсунь-Шевченківська, Кримська, Львівсько-Сандомирська, Яссько-Кишинівська операції, звільнення Закарпаття.

Але був і ще один фронт Перемоги - партизансько-підпільна боротьба на окупованій агресорами території України, інших республік СРСР.

Від Дніпра до Ельби. Чотири українські фронти

Організація партизансько-підпільного руху на початковому етапі війни супроводжувалася численними труднощами й великими жертвами. Їх можна було б уникнути, якби не серйозні прорахунки передвоєнного періоду, а також трагічні події 1930-х років.

Однак уже з середини 1942 р. партизансько-підпільний рух став вагомим фактором збройного протиборства з агресором - вельми серйозним противником, адже добре відомі майстерність антипартизанських операцій, бузувірство каральних акцій та можливості спецслужб Третього рейху.

Десятки тисяч озброєних партизан України завдавали дошкульних ударів по тилах ворога, поставили під серйозну загрозу його комунікації, проводили масштабні диверсійні кампанії.

 Підірваний паротяг

Противник ніс відчутні втрати, але головне - підраховано, що в цілому партизани СРСР відволікли на себе до 50 розрахункових дивізій агресорів. У критичні для фронту моменти ця сила могла стати переломною...

Під час визволення України у 1943-1944 рр. було налагоджено стратегічну взаємодію між Діючою армією та партизанськими силами, які посилили удари по комунікаціях ворога, захоплювали переправи, тримали у напрузі тил ворога.

Враховуючи масштаб партизанства, широку соціальну базу його підтримки та бойовий ефект від ударів армії партизан України, сучасники можуть упевнено вважати війну на окупованій території неабияким чинником розгрому агресорів, яскравим прикладом патріотизму, волелюбності українського народу.

Проблемні питання залишаються...

Доводиться визнати, що у радянські часи минуле партизанства стало ледве не найбільш ідеалізованою, лакованою сторінкою Великої Вітчизняної війни. Чимало з архівно-документальної спадщини опинилося у сумнозвісних спецхранах.

Ніде правди діти. На певні аспекти партизансько-підпільного руху взагалі поширилося повне ідеологізоване табу.

Серед табуйованих тем - прорахунки в організації партизанства, проблема стосунків партизан з місцевим населенням та українським антикомуністичним повстанством, прояви зрадництва, гіпертрофоване подання ролі правлячої партії та спецслужб в організації партизанства, статистичні приписки у визначенні чисельності партизан та їх бойових результатів тощо.

"Красные партизаны Украины, 1941-1944". Правда про радянське підпілля

Все це обумовило інформаційний шок у суспільстві, пов'язаний із зняттям ідеологічних забобонів, відкриттям раніше недоступних масивів першоджерел, поширенням ідейно-методологічного плюралізму у суспільстві та науці, розвитком міжнародних зв'язків науковців.

Однак введення до наукового обігу раніше закритих або "ідеологічно незручних" матеріалів, критичне використання серйозних доробків зарубіжної історіографії з проблеми, застосування новітніх методів науково-історичних досліджень не мають призвести до ігнорування очевидних макроісторичних обставин.

Неприпустимо, щоб таке масштабне й стратегічно значуще явище як партизансько-підпільний рух, при всіх прикрих аспектах його буття, зводилося у суспільній свідомості до простецьких й принизливих штампів. Не може кимось висмикнуте фото Сидора Ковпака, який танцює напідпитку, стати справжнім символом народного опору найстрашнішому в історії людства агресора.

Сидір Ковпак

За умов конституційно закріпленого ідеологічного плюралізму, певних історико-культурних відмінностей між регіонами України, саме вдячна історична пам'ять про перемогу над нацизмом, визволення України від німецько-фашистських окупантів, на сьогодні виступає провідним важелем історичної пам'яті як інструменту формування української політичної нації, консолідованого суспільства й соборної держави.

Введення до наукового обігу раніш закритих або ідеологічно незручних матеріалів, критичне використання серйозних доробків зарубіжної історіографії проблеми, застосування новітніх методів науково-історичних досліджень не мають призвести до ігнорування очевидних макроісторичних обставин.

Серед проблемних, дискусійних вузлів історії партизанського руху - питання про співвідношення народної волі до опору агресорам й ролі держави в організації партизансько-підпільної боротьби.

Складається враження, що окремі сучасні автори за головну мету звернення до теми партизанства обирають доведення "штучного характеру" боротьби у тилу ворога, яку мовляв, насаджували проти волі населення сталінські спецслужби й партійні органи.

Постановка розвідувального завдання

Значних зусиль докладається до утвердження думки про примусовий характер партизанства, протиставлення держави й народів СРСР. Думається, що такі праці в кінцевому випадку спрямовані не стільки на поглиблене вивчення історії партизанства, скільки на доведення ідеологізованої тези про "чужу" для українського народу війну, "зміну однієї окупації іншою", і врешті - дискредитацію загальнонародного опору на фронті, за смугою фронту, трудової звитяги у тилу.

Імовірно, головний стимул цих зусиль, що розгортаються на фоні демагогічних закликів до "усунення комплексу меншовартості малороса" - не в здобутті істини, а в спробі позбавити свідомість українського народу одного із "олтарних каменів" - гордості за вирішальний внесок у Перемогу над найбільш страшним агресором в історії людства.

Твір до Дня Перемоги. Нам треба пишатися 9 травня

Перемогу, нагадаємо, яка досягнута нами спільно з іншим народами СРСР та Об'єднаними Націями, що взагалі прирікає нас на викреслення із контексту архіважливих подій світової історії.

Справді, держави та її спеціальні служби виступали організаторами зафронтової боротьби. Тим, хто знає історію світового партизанства, відомо, що звернення держави до організації партизанських дій є ефективним способом протистояння агресору за умов скрутного становища на основних фронтах (що й мало місце в умовах катастрофічних поразок Червоної Армії у 1941-1942 рр., окупації всієї території України).

Сумна доля "професійних партизан"

Більше того, труднощі початкового етапу партизанського руху якраз і обумовила стратегічна помилка воєнно-політичного керівництва СРСР із згортання попередньої підготовки до партизанської війни.

Ще з 1925 р. розгортається мережа спецшкіл, що готували командирів партизанських загонів, радистів, підривників (серед випускників - десяток майбутніх командирів уславлених партизанських загонів). П'ять спецшкіл Українського військового округу навчили 80 диверсійно-організаторських груп (600 професіоналів), здатних діяти в тилу супротивника.

"Головний диверсант" ЧА Ілля Старинов проводить заняття з диверсійної підготовки

У західних регіонах осіли на проживання організатори підпільних груп, які опанували для прикриття цивільними ремеслами. Були створені передові зразки мінно-вибухової техніки, що відмінно зарекомендували себе під час громадянської війни в Іспанії.

В українських лісах заклали 73 бази і сховища для "п'ятої колони" на особливий період. Однак з 1934 року в СРСР узяла гору доктрина "наступальної війни малою кров'ю на чужій території", і як наслідок - програму підготовки до війни в тилу поспішно згорнули, бази ліквідували, знищили навіть навчальні посібники.

У роки "Великого терору" чимало "профі" репресували, уцілів один їх відсоток! Припинили навчання армійських командирів азів партизанства.

Людина у шкіряному фартусі. Він розстрілював червоних командирів 

Згадаємо, що усього в 1941 р. в оточення потрапило 16 радянських армій. Якби ці війська приступили до масштабної партизанської війни, бої, напевно, не йшли б у десятках метрів від Волги. У період війни в Україні, писав легендарний "головний диверсант Червоної Армії" Ілля Старинов, не загинуло жодне партизанське формування під керівництвом "професійних партизанів".

На жаль, до початку фашистської агресії в СРСР навіть не було налагоджено виробництво компактних рацій для партизансько-підпільних формувань. Волюнтаризм у ставленні до "малої війни" згодом коштував великої крові.

Герої і зрадники

Оскільки незабаром зафронтова робота стає провідним напрямом зусиль спецслужби, у квітні 1942 р. 4-й відділ НКВС УРСР реорганізували в 4-е Управління.

У січні-березні 1942-го Управління підготувало й вивело за лінію фронту 1045 розвідників, із них 800 - у складі розвідгруп. На окупованій території залишили чимало негласних помічників органів держбезпеки (понад 12,7 тис. осіб, включаючи 43 резидентури 41 диверсійну групу).

Загалом за роки війни в України органами держбезпеки було залучено до негласного співробітництва 102642 громадян, з яких стали резидентами - 3865 осіб (до 1 травня 1945 р. загалом їх нараховувалося 4079), агентами 7760 (7798), інформаторами ("осведомителями") - 90545, утримувачами конспіративних квартир - 472 (загалом 1223 до кінця війни).

Однак з більшістю оперативних джерел був відсутній зв'язок, значну їх частину знешкодив противник, частина перейшла до партизан або стала на шлях співробітництва з окупантами (після звільнення лише п'ята їхня частина поновила зв'язок з оперпрацівниками).

Серйозною хибою була відсутність єдиного координуючого органу зафронтової роботи, адже нею займалися паралельно НКВС, військова розвідка, партійні і комсомольські органи.

За організаційні прорахунки довелося сплатити важку ціну у жорстокому протиборстві з потужними спецслужбами ворога: взяти хоча б той факт, що з майже 600 закинутих за лінію фронту в перші півтора роки війни оперативних груп НКВС УРСР на "Велику землю" повернулося лише близько 30.

Органи зафронтової роботи нерідко формувалися поспіхом, без належної підготовки та перевірки морально-психологічних якостей осіб, яким доручалася спеціальна діяльність на окупованій території. Відбір кадрів для нелегальної роботи на окупованій території здійснювався, переважно, за ознакою політичної лояльності, з числа функціонерів партійного, комсомольського апарату. Це призвело численних провалів або випадків зради.

Наприклад, як показало слідство у справі резидента німецької розвідки М.Глухова (завершено у липні 1942 р. у Ворошиловграді), він у вересні 1941 р. був призначений НКВС УРСР командиром з'єднання партизанських загонів.

28 вересня 1941 р. М.Глухов добровільно прибув до німецької комендатури м.Яготина (Київська обл.), здався та видав місця базування своїх загонів, тайники зі зброєю, вибухівкою й продовольством, а також дав широкі свідчення про систему організації партизанського руху в Україні.

Наступного ж дня у Ічнянських лісах окупанти ліквідували за його наведенням партизанський загін у 60 осіб, згодом нейтралізували партизанські загони на Полтавщині, підпільні групи в Харкові та інших містах.

Залишений на посаді першого секретаря Запорізького обкому КП(б)У К.Мосієвич, будучи затриманий гестапо, став агентом німецької спецслужби, видав структуру та систему зв'язку підпілля, районі комітети компартії, німці арештували 13 підпільників (зрадника засудили до вищої міри покарання).

"Одним із перших поліцаїв став кавалер ордена Леніна" (проект ІП про Другу світову)

Необхідно враховувати, що в Україні окупанти розгорнули потужну мережу карально-репресивних органів спеціального призначення - розвідки (абвер команди), таємної поліції (гестапо), поліції безпеки (СД), польової жандармерії, охоронної поліції, поліції порядку, підрозділів абвер-3 (військової контррозвідки).

Крім того, діяли спецоргани сателітів Німеччини - таємна поліція (Сигуранца) та Служба спеціальної інформації (військова розвідка) Румунії, угорська розвідка та контррозвідка.

В Україні дислокувалося до 26 спецорганів противника, школа підготовки шпигунів і диверсантів "Абверштеллє Україна" з філіалами в Києві та Миколаєві (загалом на потреби таємної війни на Східному фронті працювало до 60 німецьких спеціальних навчальних закладів, щорічно випускаючи до 10 тис. розвідників, диверсантів і терористів).

Німці простудіювали досвід повстанства на Україні періоду громадянської війни і перед нападом на СРСР розробили комплекс контрпартизанських заходів. На захопленій території ліквідувалися або бралися під контроль члени партії і комсомолу, співробітники НКВС, встановлювалися особи, що прибули на проживання в адміністративні центри після 1 вересня 1939 р.

 З'єднання Ковпака вирушає в Карпатський рейд

Антипідпільні операції гітлерівців відзначалися доволі високою результативністю. Так, як з'ясувалося у ході оперативної справи "Зрадники" (заведеної у вересні 1944 р. 2-м Управлінням НКДБ УРСР), у Києві діяла підпільна організація "Смерть німецьким окупантам", яка мала до 40 конспіративних і явочних квартир, підпільну типографію, радіостанцію, і створила свої осередки в Харкові, Дніпропетровську, Фастові, Ніжині та на станції Крути, а також кілька партизанських груп.

Однак у квітні 1943 р. почалися провали й масові арешти патріотів-підпільників - за підозрою у зраді органами НКДБ розроблялося 9 осіб. Спецслужбами противника достатньо вдало практикувалося створення лжепартизанських загонів і підпільних груп-"приманок".

Поза сумнівом - передвоєнна політика сталінізму забезпечила окупантам чимало добровільних помічників. В чималій мірі співробітництво частини радянських громадян із окупантами було викликано репресивною політикою радянської влади у 1920-1930-х рр., жорсткими методами розбудови нової соціально-економічної моделі "мобілізаційного" або "казарменого" соціалізму того періоду.

Визволення чи окупація? Німецький історик про 1941 рік в Україні

Навіть історики КДБ СРСР, досліджуючи кримінальні справи на засуджених осіб цієї категорії доходили висновку, що майже 80 % засуджених за участь у карально-репресивних формуваннях радянських громадян перейшли на сторону ворога з певних політичних міркувань, через прагнення помститися за утиски у передвоєнному сталінському СРСР.

Так, "вороже ставлення до радянського державного й суспільного ладу" становило мотиви переходу на сторону ворога в 44 % випадків, "незгода з політичним режимом в СРСР" - 13 %, "буржуазно-націоналістичні погляди" - 10 % (у  Західній Україні - чверть випадків), "зневіра у перемогу" - 11 %.

Під час окупації до своїх господарств повернулося близько 20 тис. "розкуркулених" заможних селян, котрі створили (за визнанням органів НКДБ УРСР) значну кількість груп для відновлення своїх майнових прав та співпрацювали з окупантами, мстилися за кривди радянської влади.

Наприклад, у Миколаївській області група заможного селянина Б. "Месники" видала окупантам понад 20 партизан і членів компартії, частина членів групи стала агентами гітлерівських каральних органів.

Там саме "Комітет репресованих й скривджених" (десятки колишніх "куркулів") співпрацював з окупантами, за їхньою наводкою гітлерівці стратили понад 20 громадян.

Загалом до липня 1945 р., із 84677 заарештованих за роки війни громадян, за державну зраду та активне співробітництво з окупантами органи НКВС-НКДБ заарештували  44838 мешканців УРСР, за "антирадянську агітацію і пропаганду" - 2689 осіб, 1130 учасників 125 "куркульських груп" (створених під час окупації об'єднань "розкуркулених" під час колективізації заможних селян-власників).

1937: кампанія з "розкуркулення". Так добивали українське селянство

До вересня 1945 р. органами держбезпеки в Україні оголосили у всесоюзний розшук за звинуваченням у колабораціонізмі 13167 осіб, у місцевий оперативний розшук - 1881 агентів гітлерівських спецслужб та 3281 пособників окупантів. На той же час було заарештовано агентів ворожих спецслужб - 1541, пособників окупантів - 3148.

Однак усталена в історичній науці цифра у 1,5 млн. радянських громадян, що співпрацювали з окупантами, разюче контрастує із тією часткою народів, які встали на захист Батьківщини (у діючий армії билося понад 6 млн. українців й вихідців лише з України).

Партизанські штаби діють

Окремо варто торкнутися проблеми чисельності партизан України. До цікавого висновку прийшов, до речі, відомий радянський дослідник партизанської боротьби полковник КДБ В. Боярський: до 20% населення візьмуть участь у боротьбі проти окупантів, до 10 % - стануть колаборантами, а 70% займуть пасивно-вичікувальну позицію.

Вже після війни М. Хрущов назвав цифру в 220 тисяч партизан України, надалі канонізовану. Між тим реальна чисельність активних партизан і не може бути величезною, з огляду на природні умови України та властиву всім партизанам й єдино прийнятну для них тактику дій малими групами ("малої війни").

За перші три місяці війни органи держбезпеки залишили на окупованій території 314 партизанських загонів і груп (11249 учасників) і 69 диверсійних груп (800 осіб). Після створення в липні 1942-го Українського штабу партизанського руху (УШПР) Четверте управління НКВС УРСР передало йому 1017 партизанських загонів (25 тисяч чоловік).  

У березні 1943 р. Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) доповідав Й.Сталіну, що в Україні партизанять 12631 осіб, плюс (оціночно) до 50 тис. у загонах, з якими втрачений зв'язок.

Сили партизан зростали навіть у скрутний для СРСР час. Якщо С. Ковпак у вересні 1941 р. пішов у ліс з 4 соратниками, то вже у 1942 р. його загін вдається до зухвалих рейдів по тилах ворога, а влітку 1943 р., перед знаменитим Карпатським рейдом, Сумське партизанське з'єднання дорівнювало майже 2 тис. бійців.

 Сидір Ковпак

Нагадаємо, що за оцінками спеціалістів з партизанської й контрпартизанської боротьби, один партизан приковує до 10 солдат військово-поліцейських сил противника.

До 50 розрахункових дивізій Німеччини та її союзників, які відтягнули на себе партизани СРСР, у критичні моменти на фронтах могли принести перемогу агресору. Вважається, що за весь період війни партизани України відволікли на себе понад 780 тис. вояків армії та допоміжних формувань Німеччини та її союзників.

Зараз перед істориками стоїть вельми непросте, але необхідне завдання ретельного архівного пошуку, застосування новітніх методик дослідження для з'ясування хай орієнтовної, але позбавленої офіціозних приписок статистики партизанства.

Для належної оцінки вагомості партизанської боротьби, розвитку воєнно-історичних студій у царині історії Великої Вітчизняної війни актуальною є проблема розвитку військового та спеціального мистецтва партизансько-підпільного руху.

Корюківка. Місто, яке німці знищили після партизанської диверсії

Передовсім, науковцям доцільно об'єктивно оцінити серйозні труднощі початкового етапу (1941-1942 рр.) розгортання партизанського руху. Навіть у червні-липні 1942-го з перекинених на окуповану територію 216 партизанських загонів і організаторських груп, 394 окремих розвідників і диверсантів залишилося менш чверті.

До 30 травня 1942 р. поточне керівництво партизанськими силами України здійснювало 4-е Управління НКВС УРСР, відколи постановою Держкомітету оборони при Ставці Верховного головнокомандувача створюється Центральний штаб партизанського руху, а при Військовій раді Південно-західного напрямку - УШПР.

Самі ж працівники спецорганів зосередилися на формуванні й виведенні в тил ворога оперативних груп, загонів та розвідувальних резидентур. Загалом в Україні у війну діяло до 95 таких формувань. 4-ті підрозділи НКВС-НКДБ переорієнтовуються винятково на агентурно-оперативну роботу, у тому числі на контррозвідувальний захист партизанських формувань.

В 1943 р. вдалося налагодити якісну і всебічну підготовку (3-4 місяці замість 3-4 тижнів) командирів партизанських загонів і спецгруп. У партизанські школи стали зараховувати бойових офіцерів, командирів з вищою інженерною освітою.

Ілля Старинов

В Україні "лісові академії" випустили 5 тис. диверсантів, здатних з асортименту аптек і фотомагазинів улаштувати "фейрверк" загарбникам. Це одразу позначилося на результатах.

Половина убитих солдатів і три чверті знищеної техніки супротивника за лінією фронту - робота народних месників. При здійсненні диверсій партизанські втрати склали не більш 5% від загальних. При цьому шкоди ворогу наносила кожна четверта міна, встановлена партизанами, тоді як у армійських саперів на один підбитий танк приходилося чотири тисячі.

За 10 місяців 1943-1944 рр. тільки Чернігівсько-Волинське з'єднання пустило під укіс 500 ешелонів, втративши лише 15 чоловік.

Кому зашкодила "рейкова війна"?

Щоправда, офіціозна історіографія післявоєнних часів ретельно обминала "незручні" сторінки партизанської війни, заразом і штучно збільшивши реальну кількість народних месників в Україні в три рази.

В усі підручники історії ввійшли диверсійні операції "Концерт" і "Рейкова війна", суть яких полягала у масовому підриві залізничних рейок під час битви на Курській дузі і наступальної операції 1944-го в Білорусії ("Багратіон").

120 тисяч партизанів від Карелії до Дніпра здійснили величезну кількість підривів. І тільки через десятиліття заступник начальника УШПР по диверсіях полковник, професор І. Старинов аргументовано довів - реального збитку противнику ці кампанії майже не нанесли, вантажопотік вермахту зменшився незначно, підриви на другорядних магістралях призвели до розпилення сил і марної витрати вибухівки.

В той час, як наказ Сталіна вимагав знищувати мости, віадуки, рухомий склад, стрілки, станційні спорудження, партизани кинулися рвати легко відновлювані рейки. Резонно розсудивши, що наступаючим комунікації куди потрібніше, німці не заважали і самі розбирали полотно, вивозячи метал у печі Круппа.

 Михайло Наумов: з капітанів - у генерали

Справді грамотно партизани спрацювали хіба що на Поліссі, тимчасово вивівши з ладу залізничні вузли Сарн, Здолбунова, Ковеля - німці недоодержали 129 ешелонів.

Проте військова майстерність партизан зростала. І вищим її проявом стали тривалі рейди по зайнятій ворогом території, у ході яких проходили сотні боїв з армійськими й каральними частинами, знищувалися штаби, склади, комунікації, нафтопромисли. Ці рейди стали вищим досягненням військового мистецтва партизан.

З 1 лютого до 6 квітня 1943 р. 2800 бійців партизанського з'єднання  М. Наумова на санях і верхи здійснило нечуваний 2400-километровий рейд по степових (!) і лісостепових районах Сумської, Полтавської, Кіровградської, Одеської, Вінницької і Житомирської областей.

Пересуваючись ночами, вони громили залоги окупантів і наробили паніки, з'явившись зненацька в районі ставки Гітлера "Вервольф" під Вінницею. Капітану Наумову одразу було присвоєно військове звання "генерал-майор".

Карпатський рейд: комісара Ковпака убили не за співпрацю з УПА

Згадаємо і Карпатський рейд Сидора Ковпака 1943 року (2 тис. км за 4 місяці), Львівсько-Варшавський Петра Вершигори в січні-липні 1944-го, три кавалерійських рейди 1943-1944 років по Правобережній і Західній Україні М. Наумова (10 тис. км із 300 боями). Тільки в Київській наступальній операції війська відчули підтримку 17 тис. народних месників, котрі захопили й утримували 25 переправ.

Зрозуміло, що критичного аналізу потребує і статистика бойових успіхів партизан. Однак проведене ще під час війни співставлення доповідей партизан про диверсії на залізницях та відповідних німецьких документів довело, що в цілому ці дані співпадають.

Стережіться секретарок

Партизанські формування стали головною базою для розгортання спеціальної діяльності за лінією фронту. Основним знаряддям оперативно-бойової роботи органів держбезпеки стали спеціальні зафронтові формування (загони, групи, резидентури) 4-го Управління НКВС-НКДБ, які діяли, переважно, із баз партизан. Спецназ вів розвідку, викривав ворожу агентуру, вчиняв диверсії, теракти проти командного складу й адміністрації окупантів.

Відповідно до наказу народного комісара оборони СРСР № 00189 від 5 вересня 1942 р. запроваджуються посади заступників командирів партизанських загонів з розвідки і для їх заміщення направляються за лінію фронту 367 осіб, переважно оперпрацівників НКВС.

Значно зросла ефективність партизанської розвідки з літа 1943 р. внаслідок закріплення за з'єднаннями та загонами оперативних груп НКВС-НКДБ УРСР. Кваліфікованими розвідниками підсилили розвідвідділ УШПР.

Досить сказати, що розвідниця "Аня" із з'єднання Шангіна влаштувалася секретарем генерал-губернатора дистрикту "Галичина" Вехтера, особисто контактувала й збирала конфіденційну інформацію від інших високих чиновників окупаційної адміністрації. Важливість добутої нею інформації важко переоцінити.

З жовтня 1942 до квітня 1943 рр. підпорядковані УШПР з'єднання та загони здобули до 800 цінних розвідувальних даних.

 Дмитро Медведєв

Результативністю відзначилися зафронтові формування НКДБ УРСР "Переможці" Д. Медведєва, "Унітарці" В. Хондожко, "Дружба" М. Онищука, "Розгром" Г. Бурлаченка, "Волинці" П. Форманчука і багато інших.

Мабуть, найбільш відома звитяга загону особливого призначення "Переможці" під командуванням Героя Радянського Союзу полковника Дмитра Медведєва.

До березня 1944-го його підлеглі витримали 92 боїв з елітними частинами противника (у тому числі Берлінськими поліцейськими полками, а також сумно відомої по придушенню Варшавського повстанння 1944 року бригадою СС Дірлевангера), знищили понад 2 тис. військовослужбовців гітлерівців і 6 тис. бійців його допоміжних формувань, підірвали 81 ешелон з живою силою і технікою.

Ними ж були здобуті вельми цінні дані про підготовку деблокади армії Паулюса під Сталінградом, перекидання резервів вермахту з Європи і Північної Африки, наступ на Курській дузі, розробці "дива-зброї" - крилатих ракет "Фау".

Щоб рельєфніше представити реальну віддачу зафронтової роботи, приведемо такі дані: з початку 1944 року і до кінця війни бійцями спеціальних зафронтових підрозділів республіканського НКДБ було знищено або виведене з ладу 22,5 тисячі гітлерівців, узято в полон до 10 тисяч, висаджено 20 військових підприємств, 18 складів, 9 бронепоїздів, 207 військових ешелонів, 110 мостів, знищено понад 106 танків і 675 автомашин.

В Олевську святкували 70-річчя створення УПА "Поліська Січ"

Вагомим досягненням стали великі "партизанські краї" - на Рівненщині в 10 тис. кв. км із населенням в 300 тисяч, у квадраті Олевськ-Овруч-Мозир-Турів - 14 адмінрайонів з 200 тисячами жителів. Тут створюються органи самоуправління, налагоджується господарство (аж до місцевої промисловості), відкриваються школи, виходять газети.

У поході на Захід

Для розуміння величі й міжнародного значення Перемоги, суттєвого внеску до неї "партизанської армії" України важливе значення має дослідження участі партизанських формувань УРСР у визволенні народів Східної Європи від гітлерівської неволі.

Інтереси забезпечення стратегічного наступу Червоної Армії обумовили надання навесні 1944 р. завдання 28 опергрупам, що діяли на території УРСР, передислокуватися на захід для розвідувально-підривної роботи в тилу противника.

Згодом, на прохання командування 1-го Українського фронту, опергрупи зосереджують зусилля на диверсійних акціях. Лише з липня 1944 до січня 1945 р. спецформуваннями було здійснено в Польщі 114 підривів залізничних мостів та 5 військово-промислових об'єктів.

На базі окремих опергруп за рахунок поповнення патріотами-антифашистами країн Східної Європи виростали сильні партизанські бригади, які виявилися спроможними до результативних бойових дій. Так, в жовтні 1944 р. бригада, утворена на базі опергрупи НКДБ УРСР "Мисливці", упродовж 2 діб спільно з військами утримувала стратегічний перевал Бескид до підходу основних сил 4-го Українського фронту.

Частину сил спеціального призначення НКДБ УРСР - 53 опергрупи (780 бійців), а також 759 агентів-одинаків - згодом вивели на терени Польщі, Словаччини, Чехії, де вони допомагали патріотичним силам боротися проти окупантів.

Молодий офіцер НКДБ УРСР Микола Радул відзначився як командир багатонаціональної партизанської бригади на території Чехословаччини. Відчутних ударів ворогу завдавало формування Олександра Святогорова, нагородженого орденами країн Східної Європи.

Олександр Святогоров (праворуч)

До переможного року тільки в Чехословаччині діяли 21 партизанська бригада і 13 окремих загонів, створених органами держбезпеки та партизанами України.

У Празькому повстанні травня 1945-го взяло участь 10 українських опергруп - "Шквал", "Ураган", "Вперед" та інші. Завдяки їм Генштаб Червоної Армії мав правдиві відомості про перебіг повстання в різних містах Чехословаччини. Навіть 9 травня опергрупи продовжували бої з гітлерівцями, які не склали зброю. 

А могли стати союзниками...

Серед таких, що активно досліджується й дискутується в останні роки варто виокремити проблему стосунків радянських партизан й українських повстанців (УПА та інші нерадянські озброєні формування на окупованій території).

Збройні сутички між повстанцями та радянським партизанами починаються з 1943 р., коли достатньо великі з'єднання останніх починають рейди або передислокацію з території суміжних районів Білорусі та Російської Федерації до українського Полісся.

21 січня 1943 р. зафіксовано перший великий бій між націоналістичним загоном ім. Богуна та бійцями партизанського з'єднання С. Ковпака біля с. Владинопіль Любомльського району Волинської області. У звітах партизанських командирів зазначалося, що при їх наближенні до контрольованої повстанцями території останні не вагаючись вступають у бій.

За свідченням колишнього командувача УНС О. Луцького, саме наближення рейду С. Ковпака до Прикарпаття у червні 1943 р. стало причиною вказівки Р. Шухевича про формування там самооборони та її сутичок із партизанами.

Особливого розмаху протиборство набуває після переходу на терен "колиски" УПА великих партизанських з'єднань. Лише у жовтні-листопаді 1943 р. відбулося 54 бої УПА з червоними партизанами. Як повідомляли партизанські командири (вересень 1943 р.), особливу активність повстанці виявляли у знищенні радянських розвідувально-диверсійних груп.

1944: Таємниця загибелі Миколи Кузнєцова (ВІДЕО)

Бойові сутички були вкрай жорсткими. Як ішлося у записці щодо агентурної розвідки УПА партизанського з'єднання І. Шитова (3 серпня 1943 р.), учасники боїв проти повстанців із числа досвідчених партизан, "котрі були у десятках боїв, кажуть, що вони вперше вели такий запеклий бій з такими нахабами, які сунуть на "ура" на станкові кулемети".

У бойові дії втягуються значні сили повстанців. Так, наприкінці вересня командувач УПА "Північ" Д. Клячківський провів нараду з планування удару з'єднаннями УПА "Турів" і "Заграва" по партизанському формуванню О. Федорова.

Навіть влітку 1944 р. УПА мала бойові можливості заблокувати спроби Українського штабу партизанського руху (УШПР) вивести до Галичини 17-тисячне партизанське з'єднання.

Отже, протиборство між партизанами й повстанцями носило свідомий, цілеспрямований та запеклий характер, набуло рис братовбивчого конфлікту між українцями.

Олексій Федоров

Об'єктивно таке протистояння було на руку агресорам.

Причини його слід шукати у тягарі довоєнних репресій та зловживань влади, які поширили антирадянські настрої серед мешканців Західної України, переході повстанських формувань під політичний контроль ОУН (Б) (як зазначається у висновках робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА, "на всіх етапах існування УПА головним ворогом українських націоналістів була радянська влада з усіма її політичними та силовими структурами"), непримиренному ставленні комуністичної влади до будь-яких націоналістичних рухів або альтернативних воєнно-політичних сил.

Водночас, з погляду відновлення історичної справедливості, інтересів подолання конфронтаційних моментів спільної історії важливо не забувати, що згідно п.16 ст. 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", вояки УПА, що брали участь у бойових діях проти нацистів, не скоїли військових злочинів і реабілітовані відповідно до чинного законодавства, визнаються учасниками бойових дій.

Серйозний характер бойових дій УПА, свідчать документи УШПР, неодноразово відзначався і радянською партизанською розвідкою.

Водночас, доводиться констатувати, що воєнно-політичні пріоритети керівництва ОУН(б) з 1944 р. призвели до використання частини бойових та спеціальних можливостей УПА та озброєного підпілля на користь агресорів, що об'єктивно перешкоджало розгрому противника та діяльності партизанського руху зокрема.

"Конфлікти в ОУН(б) та їхній вплив на український Рух Опору (1941-1944)"

Як наслідок поглиблення конфронтації, у серпні 1944 р. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило рішення передати партизанську дивізію ім. С. Ковпака у розпорядження НКВС "для проходження подальшої служби, використавши її в першу чергу для якнайшвидшої ліквідації націоналістичних банд".

Створюються і спеціалізовані на розвідувально-підривній діяльності проти націоналістів підрозділи, наприклад, 7 та 12-й батальйони з'єднання О. Сабурова (Л. Берія змушений був інформувати високі інстанції про мародерство й насильство по відношенню до цивільного населення з боку цих підрозділів). Це також посилювало братовбивчий характер конфлікту, покладало на партизан не властиві їм карально-поліцейські функції.

Однак неупереджені сучасники не можуть не згадувати і про спроби порозуміння між радянськими партизанами й УПА.

 Ковпаківські командири на привалі

Відомі, зокрема, переговори між командирами партизанських формувань Сабуровим, Бринським та іншими про спільні дії проти гітлерівців, консультації, які вели з повстанцями співробітники радянських спецслужб, які діяли з позицій партизанських загонів.

За словами секретаря Рівненського підпільного обкому партії В. Бегми, "окремі командири партизанських загонів стали на шлях переговорів" з польовими командирами УПА і "навіть заключали з ними договори про нейтралітет".

Український Партизанський Антиколоніалізм

Такі факти зайвий раз свідчать, що український народ чудово усвідомлював смертельну небезпеку, яку ніс нацизм, розуміння необхідності творення єдиного фронту боротьби з окупантами. Прикро, але інтереси "великої політики" та безкомпромісного протистояння ідеологій взяли гору над інтересами вигнання спільного ворогу.

Не можна обходити мовчанкою документально зафіксовану проблему правопорушень з боку "червоних" партизан по відношенню до цивільного населення на окупованій території, з якими (у мірі зафронтових можливостей)  намагалися боротися партизанські командири та співробітники контррозвідки.

Так, лише по з'єднанню С. Ковпака тричі видавалися накази із забороною мародерства, вживалися суворі дисциплінарні та каральні заходи.  Водночас не варто забувати і про створення німцями, майстрами антипартизанської боротьби, лже-партизанських загонів, котрі, зокрема, дискредитували партизан безчинствами над мирним населенням.

На жаль, у післявоєнний період  в СРСР, який мав величезний досвід організації "малої війни" з нацистськими окупантами, розробка специфічних форм збройної боротьби та спеціальних операцій стала справою окремих науковців-ентузіастів КДБ та військової розвідки, більшість з яких мала солідний досвід зафронтової діяльності під час Великої Вітчизняної війни...

Перше міністерство здоров’я України

На початку травня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський розпорядився створити Міністерство народного здоров’я та опіки. В УНР часів Центральної Ради такого міністерства не було. Медико-санітарна справа раніше перебувала у відомстві Міністерства внутрішніх справ, а потім окремого департаменту при уряді

Подвійне життя КҐБіста Заваригіна: чи міг чекіст співпрацювати з ОУН?

Павло Заваригін бореться з українськими повстанцями на Тернопільщині та робить непогану кар'єру. Але в якийсь момент все починає йти не так, і врешті решт чекіст стріляє собі в голову. Збереглися спогади, згідно яких Заваригін насправді став агентом ОУН. Чи не цим пояснюється самогубство?

Як виглядає бункер на випадок ядерної війни під Херсонською ОДА

Це на всіх працівників обкому розраховувалося? — Ні, не на всіх, у разі удару рятується тільки керівництво. Вони спускаються в бункер, а решта гинуть.

Година папуги. «Золотий вересень»

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!» — останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково.