Українська правда
Історична правда

Вояк УПА Петро Саранчук. "Поступил в банду несовершеннолетним"

14.10.2013 _ Вахтанг Кіпіані
Версія для друку

Петро Саранчук був тричі засуджений радянської влади - за участь в УПА, зберігання націоналістичної літератури та антирадянські розмови і, врешті - за брехливим обвинуваченням - за кримінал. Разом відбув у таборах 28 років. Але не зламався і до кінця днів був іронічною людиною і ревним християнином.

Це інтерв'ю було підготовлено 21 рік тому для маленької миколаївської газети "На сторожі". Тоді вихід цього тексту став майже сенсацією. Як? У російськомовному "місті корабелів" живуть "бандерівці"?

Так, хоч і не з власної волі. Після першого табірного терміну багатьом галичанам не було дозволено повертатись на малу батьківщину. Тож, вони пустили корені там, де вдавалося зачепитись - за родичів, колишніх побратимів по ув'язненню, просто біля добрих людей.

...Ця розмова є першою короткою оповіддю вже літньої людини — мешканця Миколаєва Петра Саранчука, учасника національно-визвольних змагань 1940-х років. Петро Степанович відбув в таборах від часів Сталіна до часів Горбачова велетенський строк — 28 років. Його доля — це доля нашого народу.

Петро Саранчук (зліва) з батьком і рідними

- Петре Степановичу, розкажіть читачам — звідки Ви походите, як стали на шлях боротьби?

- Родом я з Тернопільської області, з великого села Конюхи. Це — Північна Бережанщина. Народився у 1926 році. Батько мій — старий просвітянин, колишній курінний писар Української Галицької Армії в поході на Східну Україну.

Освіту здобував у нашому селі, 7 класів польської школи. В нашій хаті було багато української літератури — звідти моя любов до неї.

Велику просвітницьку діяльність вів наш священик — Ксенофонт Сосенко. Він отримував багато книжок, дитячих журналів — "Дзвін", "Дзвіночок" та ін. Траплялась і історична література, як-от "Історія українського війська". Ми й користувались нею.

Могила отця Сосенка на старому цвинтарі в Конюхах. Фото - Вахтанг Кіпіані

1942 року мене забрали на роботу в Німеччину. З завантаженого вагону вдалось втекти. Ось тоді я й перейшов до нелегальної роботи в молодіжній організації "Українське юнацтво".

1943-го потрапив у Бережанах до "Хліборобного Вишколу Молоді", котрий охоплював 3 райони — Підгаєччину, Бережанщину та Рогатинщину. Нас було 280 чоловік. Під прикриттям підготовки кваліфікованих робітників сільського господарства інструктори займались військовим вишколом молоді.

- Перепрошую, пане Петре, це була офіційна фундація?

- Так, офіційна, але в ній військові дисципліни викладали підпільники-інструктори з ОУН.

Один з інструкторів на прізвище Барилко загинув на Великдень 1947 року в моєму селі. Він належав до східноукраїнського куреню "Байди". Спочатку він був політвиховником у відділі полтавців, а потім районовим пропагандистом.

Разом із односельчанами у Конюхах. 1940-ві рр.

Але перед тим, в 1944 році з появою більшовиків курінь "Романа" зформував у нашому районі курінь новобранців. Туди були змобілізовані старі військовики всіх армій — польської, німецької, російської, старі українські вояки. Вони займали всю службу, аж до чотового. Кошові, курінні, сотенні були скеровані з інших підрозділів УПА.

Мені тоді виповнилось вже 17 років і я пішов до війська добровільно.

Бої для нас складались не дуже вдало. Нас розбили між Бережанами та Рогатином у листопаді 1944 року. Після відступу, спричиненого поразкою, я був призначений кущовим провідником "Українського юнацтва". Кущ протримався до квітня 1945 року, до так званої "генеральної облави" — "красная метла".

"Служба Безпеки ОУН. Зачинені двері". ВІДЕО

Теренова сітка зазнала страшного розгрому. Довелось формувати нову станицю. Так я став станичним... Теренова сітка була поповнена вояками з реформованої сотні з нашого району. Вони і були розкидані по боївках. Через 10 місяців я перейшов до провідника "Бея", який був командиром СБ на північній Бережанщині. Боївка була розташована в селі Ценів.

Після блокади цих теренів у 1945 році я потрапив на хуторі Залісся у більшовицьку засідку. Звідти розпочався мій тюремний "стаж".

Петро Саранчук невдовзі після звільнення за першим терміном

- Петре Степановичу, скільки Вам було років на той час?

- Дев'ятнадцять. В 1946 р. ми були етаповані до Тернопільської в'язниці, де прямо в камері "трійка" зачитала мені вирок без суду й слідства.

Мені визначили 15 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав - з відбуттям у дальніх таборах без зв'язку з рідними й близькими. Пройшовши табірні тортури, я став інвалідом, або як тоді казали - "некатегорійним чоловіком". Вже з інвалідами я потрапив до Пермі, де знаходився 35-й табір [місце, де згодом перебували десятки дисидентів].

Так виглядає колишня будівля тернопільського НКВД у наші дні. У підвалі працює меморіальний музей

- Чим зустрів Вас табір, з чого розпочалось "сидіння"?

- Взимку 1947 року розпочалась епідемія "червінки". Ця хвороба виникла через харчі, які нам давали — соєву макуху та гнилу камбалу, списану з військової частини. Табір після цього зліг, у всіх був кривавий понос. Організували це отруєння начальник майор Севєров та санлікар старший лейтенант Суворов. Це тривало до весни 1948 р.

Як українці перемогли сталінізм. Норильське повстання

Я не знаю, скільки тоді людей загинуло. Адже це було фактично 2 табори. Працювала похоронна команда з 28 чоловік. Щодоби на цвинтар вивозили 15-18 небіжчиків.

Звідти я потрапив у Забайкалля — Тайшет. Змінив 5 таборів за рік. Там зустрів колишнього командира УПА "Північ" "Верещаку" (справжнє ім'я - Федір Воробець), почаївського командира "Малюту". Були ми в інвалідній колонії. Звідти, навесні 1950 р., мене скерували до Норильська, до каторжного 14-го табору, де було дуже багато українців.

Робітники-політв'язні у Норильську

- Пане Петре, Ви мабуть брали участь у всесвітньовідомому повстанні в'язнів, про яке згадує і Олександр Солженіцин у книзі "Архипелаг ГУЛАГ"?

- Так, у 1953 році відбулось повстання, в котрому було задіяно 6 таборів. Воно описане Данилом Шумуком (нині мешкає в Торонто [повернувся в Україну, 2004 р. похований на Донбасі, у м. Красноармійськ]) в книзі "Пережите й передумане: Спогади й роздуми українського дисидента-політв'язня".

Шість таборів — це близько 32-35 тисяч осіб, разом з жіночим табором. Повстання тривало 2 місяці. В'язнів розстрілювали з близької відстані.

Я займався технічною роботою, випуском летючок. Займав досить авторитетну посаду "земляка". В нашій групі було 74 людини.

"Українські" місця Крайньої Півночі

Після розгрому повстання я пішов на "транзит", проїхав по всіх таборах, і в 1956 році знову опинився в Тайшеті. Того ж року через спецрішення Верховного Совєта СССР про перегляд справ мені зняли 3 роки. Лишалось досидіти 6 місяців.

"Саранчук поступил в банду несовершеннолетним", — так було записано в "определении". За це й був скорочений строк. В реабілітації було відмовлено.

У цьому таборі, який звався "Середній", нас звинувачували в "українсько-литовському націоналізмі", а литовців — в "литовсько-українському". Це за те, що найбільша співдружність та спільність поглядів у нас була саме з литовцями.

У Литві відкрили пам'ятний знак Євгену Коновальцю. ФОТО

Табірна адміністрація додавала нам по півроку і це робилося не судовим рішенням, а сваволею начальства. З Тайшету я звільнився у листопаді 1956 р. і був скерований на Донбас до Алчевська [у 1992-му - Комунарськ]. Там я одержав паспорт.

- Петре Степановичу, чим Ви займались далі, ставши громадянином СРСР?

- Жив у людей в Алчевську, але потім переїхав до Миколаєва. Не отримавши прописки, поїхав до свого села. Звідти мене відразу депортували з правом проживання не ближче, ніж 101 км на схід від Збруча.

Так виглядала рідна хата у Конюхах, куди не міг повернутись повстанець Саранчук

Я знову повернувся до Миколаєва. Депортація не мала терміну. На нас право повернутись на рідні землі не розповсюджувалось. Тримався біля переселенців з Галичини. На роботу без прописки - не приймали. Згодом влаштувався на компресори, потім на бетонний завод. Далі пощастило знайти роботу художника, в цій якості я пропрацював 13 років.

- Гадаю, що "компетентні органи" часу не гаяли, їм заважав "націоналіст" у Миколаєві?

- В 1970 р. мене засудили за "антисоветчину", себто стаття 62 Кримінального кодексу — "агітація і пропаганда". Під час слідства інкримінували те, що я зустрічався з земляками, налагоджував зв'язки. Ще один пункт звинувачення — брошура з матеріалами: IV Великого Збору ОУН, який відбувся 1968 року у Вінніпезі. Автор брошури — Кравець. Під час обшуку у 1969 р. у мене її вилучили. Після піврічного слідства присудили 8 років особливого режиму.

Опинився я на "десятці", табір № 10 у Мордовії. Зустрів там повстанців, які досиджували свої 25 років. Далі мій шлях проліг через Соснівку, відому на весь світ вже тоді. Там я зустрівся з політв'язнями 70-х. Це ленінградська група "самольотчиків" Едуарда Кузнєцова. З ним я просидів в одній камері 3 роки, з Юрієм Фьодоровим — 4 роки. Це надзвичайно добра людина, глибоко віруючий, живе у Нью-Йорку.

В тому ж таборі я зустрівся зі Святославом Караванським, і з колишнім співкаторжанином Шумуком. Довелось дещо допомогти в його написанні книги про Норільське повстання.

Невеличка великодня листівочка, яка попри табірну цензуру прийшла до рідних від ув'язненого Петруся

В табірній лікарні зустрічався з Валентином Морозом, Василем Стусом, Михайлом Хейфецем, Борисом Пенсоном і багатьма іншими відомими політв'язнями.

Тут зробимо паузу, щоб навести свідчення видатного українського поета Василя Стуса щодо мордовських лікарень: "Таборова лікарня — установа досить дивна. Призначення її — сполучити кагебістську жорстокість з професійним обов'язком лікаря. А сполучити ці поняття не так просто. Не один з лікарів повторює: "Спочатку я чекіст, а вже потім лікар. Але жоден кагебіст не скаже: "Спочатку я лікар, а потім уже..." (з книги В'ячеслава Чорновола та Бориса Пенсона "Хроніка таборових буднів").

В цьому таборі я провів сім років і два місяці. Затим мене перекинули до Саранська. І вже через Лєфортово мене привезли до Миколаєва.

Перед звільненням привели мене до КГБ. Прийом мені організував полковник Брік разом з майором Сухопарою, підполковником Макогоненком, капітаном Ярьоменком. Вимагали каяття у вигляді статті до однієї з газет на вибір. Погрожували психлікарнею, "випадковою машиною", яка зіб'є мене. Обіцяли й тюрму. Такі бесіди тривали два роки. Закінчились вони зустріччю з полковником Князєвим, котрий пообіцяв: "Будешь сидеть, найдем за что!".

 Саранчук (крайній справа) з односельчанами

Через два місяці мене звинуватили в крадіжці на суму 208 крб. Фактично — не 208, а 46 крб. На цю суму звинувачували жінку-технолога, яка теж "проходила" по цій "справі". Присудили мені 5,5 років з конфіскацією — забрали половину власного будинку.

Скерували спочатку в Ізяслав — суворий режим, потім — Луганськ. Після того — потрапив в Ольшанський табір на Миколаївщині — два місяці "одиночки", ізолятор.

Приїздила комісія з КГБ, фабрикували "неповиновениие властям", стаття 183. Почали готувати до психлікарні. За 10 днів до закінчення строку присудили ще 3 роки. Ось так імперія відібрала в мене 28,5 років життя. Звільнення я отримав 28 лютого 1989 року в Краснодоні. Повернувся до Миколаєва.

- Петре Степановичу, чи були серед політв'язнів такі, що "зламались"?

- Хочу згадати Олеся Бердника, який пішов на відкриту співпрацю з табірною адміністрацією та КГБ. Я не розумію, як може існувати "Українська Духовна Республіка" на чолі з бездуховною людиною? Як Бердник може крутитись перед очима тих, в кого він плював через телебачення?..

- Якою Вам видається перспектива створення в Україні власної армії?

- Вважаю, що без армії не може бути власної держави. Україна — дуже ласий шматок для багатьох сусідів. В українській армії повинні служити представники всіх націй, з яких складається народ України. Наша армія повинна бути такою ж багатонаціональною як УПА. А якщо хтось задумає збройно виступити проти України, то ветерани готові стати в обороні Батьківщини.

- Пане Саранчук, якою Вам видається майбутня доля КГБ, яке нещодавно перейменували у СНБУ - Службу національної безпеки України?

- Гадаю, що молоді люди повинні замінити старих. З цими керівними кадрами, на совісті яких не одна безневинна жертва, будувати незалежну Україну неможливо. Прийде час спитати катів за скоєне.

За злочини людина мусить відповідати. Вважаю, цим людям могла б допомогти щира сповідь.

У своєму саду в миколаївському районі Кульбакіно. Фото - Михайло Ткачук, студія "Заповіт"

- Пересічного обивателя продовжують лякати українським націоналізмом. Ви є націоналіст?

- Так, я націоналіст ще від тих часів, коли приймав присягу в юнацтво УПА. Цю присягу я проніс через усе життя і не зрадив їй.

Жодна нація не може жити без націоналізму. Дехто не розуміє, що завдяки націоналізмові виникли і Рух, і демократичні партії.

Всі матеріали за тегом "націоналізм"

Націоналізм — це ідейна основа нашого державного будівництва. Візьміть програму ОУН 1943 року і закони, прийняті Верховною Радою України після 16 липня 1990 року? Ви не знайдете принципових розходжень!

- Ви були членом ОУН? Ваше ставлення до того, що сьогодні ОУН поширює свою діяльність на терени України?

- Я ніколи не був членом ОУН, але був учасником національно-визвольних змагань. ОУН ніколи не покидала України. Інша річ — в яких формах вона діяла. В поширенні діяльності ОУН нічого злого немає. Вона зробила для народу все, що могла — покладала великі сили і великі жертви.

Нещодавно я був на Великому зборі Братства ОУН-УПА. Там було багато молоді з новітніх організацій. Проте, існує загроза вульгарного націоналізму, особливо серед малоосвічених, людей з низькою культурою.

Останній спочинок Петра Саранчука у рідному селі Конюхи

- І наприкінці нашої розмови хочу запитати, що Ви воліли б сказати представникам молодого покоління, тим, кому сьогодні двадцять років?

- Треба не зупинитись на досягнутому, йти до кінця. Не вибирай, що краще — бо помилишся. Почнете шарпатись зі сторони в сторону, справа не піде.

І віра потрібна. Без віри людина дуже слабка.

Дивіться також:

"Кто такие бандеровцы и за что они борются"

Останнє інтерв'ю командира УПА Василя Кука

Листування командирів УПА в 1944-1952 рр. СКАНИ документів

Скільки ж солдатів було в Армії? Секрети розкриває Клим Савур. ФОТО

Шлюб по-бандерівськи. Як одружувалися повстанці

Амфілохій Почаївський: святий УПЦ МП, який допомагав УПА

УПА - "робітничо-селянська армія". Облікові картки УПА-Північ

Керівник ОУН на Донбасі Євген Стахів: "ОУН і УПА - це різні речі"

Різдвяні листівки Української Повстанської армії. ФОТО

Небезпечна гра. Як діти 1940-их гралися "у повстанців"

Осип "Боксер" Хома - моряк і чемпіон із боксу, який став командиром УПА

Микола Арсенич: творець Служби Безпеки ОУН. Як боролися з агентурою в Армії

Підручник з військової топографії для УПА. ФОТО

Повстанець Семенюк: 79 днів у камері смертників. Спогади

УГВР - підпільний уряд і парламент, який керував боротьбою УПА

Мандик Хасман - єврей-повстанець, який досі пам'ятає "Декалог". ФОТО, ВІДЕО

Одеська криївка. Шухевич лікувався на курортах Чорного моря під носом у НКВД

Радіостанція УПА "Афродита". "Ви чуєте голос вільної України..."

Агітація і пропаганда УПА: плакати, листівки, облігації. ФОТО

Конфлікти в ОУН(б) і їхній вплив на Армію. Шухевич проти Кука

"Буду революційно-пильним воїном..." Військова присяга в УПА

Кирило Осьмак - полтавчанин, який керував бандерівцями

Ставлення УПА до російського народу

Що знайшли у Романа Шухевича після його смерті. ФОТО

Останній бій УПА. 1960 рік

УПА у 1980-их роках. Як КГБ "перевиховував" колишніх повстанців

Спогади полковника УПА Василя "Орлана" Галаси

Сотник УПА Михайло "Спартан". Він переконав навіть офіцера НКВД

Знімки УПА, зроблені самими повстанцями. ФОТО

Помер останній полковник УПА

Інші матеріали за темою "УПА"



Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"

Теми: УПА, XX сторіччя, історія України, націоналізм, Тернопільщина, Миколаївщина, ЧК-КГБ, ОУН, репресії



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter