Година папуги. Велике кохання Зоф’ї Бартницької

Через 70 років пані Бартницька пригадувала останні чутки, які долинали про долю її чоловіка з СРСР, з самого сходу України: «Брат чоловіка, колись там — не знаю, коли — контактував з якимись військовими чинами. Йому сказали: «Його нема серед живих. Тільки не можна про це говорити». Колишній агроном, поручик резерву Зиґмунт Бартницький зник. Про те, що з ним трапилось, не можна було говорити 50 років.

24 жовтня 2019

Історик, публіцист (Київ)

У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши вдвох із нацистами незалежну польську республіку. В пам'ять про ці події ми починаємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги. Українські сторінки Катині", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди".

Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької

За кілька тижнів до цього дня я витратив купу свого часу і ще більшу купу грошей нашого каналу на міжнародні дзвінки, щоб отримати згоду на це інтерв'ю.

Наша знімальна група галасливою юрбою ввалилася до її по-сільському світлого мешкання у польській Лодзі.

Вона вийшла до нас за кілька хвилин. Пані Бартницька сіла на краєчку канапи та із зацікавленням дивилася на наші метушливі приготування.

А у нас усе "не клеїлося". Спочатку почав вередувати звук. Зазвичай надійні мікрофони-"петлички" ловили якусь наводку і видавали брак.

Потім прийшла черга камери робити якісь свої викрутаси. Урешті-решт ми почали зйомку.

Але, "стоп камера"!

Зоф'я Бартницька незворушно спостерігає приготування нашої знімальної групи. Лютий 2009 року

фото: олександр зінченко

Знов у контрольних динаміках щось загуло, немов десь у мікросхемах нашого обладнання поселився бджолиний рій.

Я трохи хвилювався. А може, й не я один. Хвилювалася хіба не вся наша група, а це якимось незбагненим чином передавалося апаратурі.

Пані Бартницька на все це дивилася з незворушним спокоєм. Усім своїм виглядом вона доводила ґатунок довоєнного польського виховання.

Ця жінка добре пам'ятала день, коли народилася англійська королева, а також день проголошення Другої Речипосполитої Польської та багато чого ще більш і менш значущого. За кілька місяців до нашого приїзду пані Зоф'я відсвяткувала свій 101 день народження. І все, що для нас було історією, — для неї було просто її життя.

Отже, ми хвилювалися. Ми дуже боялися, що вона не витримає власних спогадів.

Адже ми мали запитати її, як зник її чоловік.

У передпокої я побачив, що наші гостинні господарі завбачливо зняли слухавку домофону, щоб, не приведи Господь, хтось неочікуваний не перервав би дзвінком у двері наше інтерв'ю. Я автоматично поклав слухавку на базу. Бджолиний рій у нашій апаратурі раптово зник. Еврика!

Мотор!

Зоф'я Бартницька

Кадр з фільму "Катинь. листи з раю", 2011 рік

"Зохна, бо я Зоф'я. А він мене називав Зохна. А так-то ні! Ні, він не був зазвичай надто чуйним, сентиментальним! Хоча… Він якось прийшов до мене. Сидимо. Говоримо. Раптом встановилася хвилька абсолютної тиші.

Він каже: "Хотів би Пані щось сказати", — згадуючи це, пані Зоф'я тихенько захихотіла: "Я йому кажу: "Слухаю!"

А він — бух на коліна переді мною і каже: "Кохаю Пані, прошу, щоби Пані стала моєю дружиною!"

На колінах!

Мене це так роздратувало, бо насправді мене тим заскочив. Так мене роздратувало це колінопреклоніння — я вирішила, що це комедія якась!

За два тижні він приходить, приносить листа і говорить, що отримав його з дому, і що всі дуже втішені, що має наречену.

Я йому сказала чекати, а він написав, що вже має наречену!

Був він такий прудкий у всіх своїх справах. Я навіть потім його покохала. Не була то така любов, як, знаєте, у кіно — "ох-ах". Таке спокійне, таке навіть трохи розважне кохання. І тому життя з ним мала спокійне. Добре було. Добре жили з ним… Але… Та війна все зруйнувала!"

Зоф'я та Зиґмунт Бартницькі з донькою Галиною. Передвоєнне фото

з родинного альбому бартницьких

"Десь на початку грудня, а був це рік 1939, отримала від чоловіка листівку зі Старобільська.

У тій листівці писав, що здоровий, що йому добре, що може писати і перелічив знайомих офіцерів, яких там зустрів.

У 1940 році, у перших днях квітня, отримала листа із святковими великодніми побажаннями, і такого самого листа отримав батько чоловіка. І від тої пори про нього ніц не чула".

Через 70 років потому пані Бартницька пригадувала останні чутки, які долинали про долю її чоловіка з СРСР, з самого сходу України:

"Брат чоловіка, колись там — не знаю, коли — контактував з якимись військовими чинами. Один навіть у брата в гостях бував. І якось він довідався від нього, як мій чоловік писав, що був у Старобільську. Він тоді сказав брату: "Його нема серед живих. Тільки не можна про це говорити".

Колишній агроном, поручик резерву, Зиґмунт Бартницький зник за кілька місяців до свого 38 дня народження.

Про те, що з ним трапилось, не можна було говорити 50 років.

Читайте наступний розділ: "Ґеббельсівська пропаганда"