Година папуги. Велике кохання Зоф’ї Бартницької
Через 70 років пані Бартницька пригадувала останні чутки, які долинали про долю її чоловіка з СРСР, з самого сходу України: «Брат чоловіка, колись там — не знаю, коли — контактував з якимись військовими чинами. Йому сказали: «Його нема серед живих. Тільки не можна про це говорити». Колишній агроном, поручик резерву Зиґмунт Бартницький зник. Про те, що з ним трапилось, не можна було говорити 50 років.
У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши вдвох із нацистами незалежну польську республіку. В пам'ять про ці події ми починаємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги. Українські сторінки Катині", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди".
Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької
За кілька тижнів до цього дня я витратив купу свого часу і ще більшу купу грошей нашого каналу на міжнародні дзвінки, щоб отримати згоду на це інтерв'ю.
Наша знімальна група галасливою юрбою ввалилася до її по-сільському світлого мешкання у польській Лодзі.
Вона вийшла до нас за кілька хвилин. Пані Бартницька сіла на краєчку канапи та із зацікавленням дивилася на наші метушливі приготування.
А у нас усе "не клеїлося". Спочатку почав вередувати звук. Зазвичай надійні мікрофони-"петлички" ловили якусь наводку і видавали брак.
Потім прийшла черга камери робити якісь свої викрутаси. Урешті-решт ми почали зйомку.
Але, "стоп камера"!
Знов у контрольних динаміках щось загуло, немов десь у мікросхемах нашого обладнання поселився бджолиний рій.
Я трохи хвилювався. А може, й не я один. Хвилювалася хіба не вся наша група, а це якимось незбагненим чином передавалося апаратурі.
Пані Бартницька на все це дивилася з незворушним спокоєм. Усім своїм виглядом вона доводила ґатунок довоєнного польського виховання.
Ця жінка добре пам'ятала день, коли народилася англійська королева, а також день проголошення Другої Речипосполитої Польської та багато чого ще більш і менш значущого. За кілька місяців до нашого приїзду пані Зоф'я відсвяткувала свій 101 день народження. І все, що для нас було історією, — для неї було просто її життя.
Отже, ми хвилювалися. Ми дуже боялися, що вона не витримає власних спогадів.
Адже ми мали запитати її, як зник її чоловік.
У передпокої я побачив, що наші гостинні господарі завбачливо зняли слухавку домофону, щоб, не приведи Господь, хтось неочікуваний не перервав би дзвінком у двері наше інтерв'ю. Я автоматично поклав слухавку на базу. Бджолиний рій у нашій апаратурі раптово зник. Еврика!
Мотор!
"Зохна, бо я Зоф'я. А він мене називав Зохна. А так-то ні! Ні, він не був зазвичай надто чуйним, сентиментальним! Хоча… Він якось прийшов до мене. Сидимо. Говоримо. Раптом встановилася хвилька абсолютної тиші.
Він каже: "Хотів би Пані щось сказати", — згадуючи це, пані Зоф'я тихенько захихотіла: "Я йому кажу: "Слухаю!"
А він — бух на коліна переді мною і каже: "Кохаю Пані, прошу, щоби Пані стала моєю дружиною!"
На колінах!
Мене це так роздратувало, бо насправді мене тим заскочив. Так мене роздратувало це колінопреклоніння — я вирішила, що це комедія якась!
За два тижні він приходить, приносить листа і говорить, що отримав його з дому, і що всі дуже втішені, що має наречену.
Я йому сказала чекати, а він написав, що вже має наречену!
Був він такий прудкий у всіх своїх справах. Я навіть потім його покохала. Не була то така любов, як, знаєте, у кіно — "ох-ах". Таке спокійне, таке навіть трохи розважне кохання. І тому життя з ним мала спокійне. Добре було. Добре жили з ним… Але… Та війна все зруйнувала!"
"Десь на початку грудня, а був це рік 1939, отримала від чоловіка листівку зі Старобільська.
У тій листівці писав, що здоровий, що йому добре, що може писати і перелічив знайомих офіцерів, яких там зустрів.
У 1940 році, у перших днях квітня, отримала листа із святковими великодніми побажаннями, і такого самого листа отримав батько чоловіка. І від тої пори про нього ніц не чула".
Через 70 років потому пані Бартницька пригадувала останні чутки, які долинали про долю її чоловіка з СРСР, з самого сходу України:
"Брат чоловіка, колись там — не знаю, коли — контактував з якимись військовими чинами. Один навіть у брата в гостях бував. І якось він довідався від нього, як мій чоловік писав, що був у Старобільську. Він тоді сказав брату: "Його нема серед живих. Тільки не можна про це говорити".
Колишній агроном, поручик резерву, Зиґмунт Бартницький зник за кілька місяців до свого 38 дня народження.
Про те, що з ним трапилось, не можна було говорити 50 років.
Читайте наступний розділ: "Ґеббельсівська пропаганда"
Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької
Розділ 1. Ґеббельсівська пропаганда
Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича
Розділ 5. Старобільський монастир
Розділ 6. Операція "День Незалежності"
Розділ 9. Найголовніше мистецтво
Розділ 10. Діти пишуть Сталіну
Розділ 12. Ситуація змінюється
Розділ 13. 13 квітня та інші нещасливі дні
Розділ 14. СРСР все ставить під сумнів
