Спецпроект

Година папуги. Таємниця Людвіка Домоня. Епілог

Доктор Кальбарчик нарешті не втримався від коментаря: «Я думаю, що Домоня намагалися, не вербуючи, використовувати «всліпу», тобто без його згоди. Його могли використовувати як магніт, до якого притягувалися інші незадоволені...»

Ми завершуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередній розділ - "Протокол №13".

У квітні 2023 року ми відзначаємо 80 роковини того дню, коли світ вперше почув про один з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинський розстріл. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей.

Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку. У квітні 1943 року німецька окупаційна влада оголосила на весь світ, що СРСР розстріляв тисячи польських військовополонених. 

Розділ 18

Таємниця Людвіка Домоня

Доля "фанатиків" — Мотиви Мєркулова — Художник, піаніст і герой Цусими — Лондонський слід — "Фейсбук" у поміч — Ключі від минулого — Кілька рим про Черчилля та Сфінкса

1

"Зачекайте, у наших документах я ніби бачив, що Домоня розстріляли в НКВД, у Харкові, у 1940-му!" — тодішній директор Музею Катинського, пан Славомір Фронтчак, був заскочений і навіть дещо розгублений.

Натомість у мене в руках був альбом. Напередодні я купив його у якійсь із варшавських книгарень. Один із знімків цього альбому був зроблений на параді 6-ї Львівської піхотної дивізії у грудні 1941 року у селищі Тоцькому на Оренбуржчині.

На фото начштабу дивізії Людвік Домонь стояв поруч із славетними генералами Андерсом та Сікорським. Живий і здоровий.

 

На параді 6-­ї Львівської піхотної дивізії у сел. Тоцьке, листопад 1941 року. Шеф штабу дивізії підполковник Людвік Домонь (ліворуч), шеф штабу армії полковник Леопольд Окуліцький, генерал Владислав Андерс, командир 6­-ї дивізії Генерал Міхал Карашевич. До них схилився прем'єр­міністр Польщі генерал Владислав Сікорський. На параді 6-­ї Львівської піхотної дивізії у сел. Тоцьке. Фото: Інститут Польський – Музей Сікорського в Лондоні

"Усі вони є заклятими ворогами радянської влади, що сповнені ненависті до радянського ладу. Військовополонені офіцери і поліцейські, перебуваючи у таборах, намагаються продовжувати контрреволюційну роботу, ведуть антирадянську агітацію. Кожний з них тільки і чекає на звільнення, щоб мати можливість активно долучитися до боротьби проти радянської влади", — оце точно про нього, про Домоня, думав я, перечитуючи текст сумнозвісного сталінського рішення.

Але він був серед тих, кому життя залишили, — "сповнений ненависті до радянського ладу" майор Людвік Домонь, голова Культурно-просвітницької комісії Старобільського табора.

Слідство у "Справі КПК" почалося 19 листопада. Допити тривали весь листопад, грудень і січень. 1 лютого 1940 року слідчі дії завершилися.

З 15 активних учасників урешті-решт виокремили трьох: Юзефа Рителя як секретаря організації, Владислава Еверта як активного агітатора, що виголошував лекції антирадянського спрямування, і Станіслава Кволєка.

Його гріхом перед радянською владою обвинувачення визначило:

"…за прямим дорученням голови "культурно-просвітницької комісії" (…) виступав серед військовополонених офіцерів, агітуючи за відродження Польщі. По приїзді до табору журналістів, як комендант блоку, заборонив військовополоненим офіцерам спілкуватися із останніми".

 
Справа Культпросвіткомісії
Державний архів Харківської області

Цього було досить, щоб вліпити хворому на сухоти Кволєку вісім років таборів і відправити у далеку Ухту.

Такі самі терміни отримали Ритель з Евертем. Їх відправили до Якутських таборів. Але це було потім.

По завершенні слідства, вже у середині лютого 1940 року, документи були відправлені на розгляд до Особливої наради НКВД СРСР.

Минув лютий. Почався березень. Уночі 5 березня Сталін підписує сумнозвісний Протокол №13 Політбюро ЦК ВКП(б).

Минув квітень, розпочався травень. У Харкові, під Смоленськом, в Катині та у Калініні ночами не сплять кати. Працюють. А буквально за стіною Еверт, Ритель і Кволєк весь цей час у харківській в'язниці чекають на остаточне рішення.

Розгляд їхньої справи Особливою нарадою НКВД СРСР відбувся… аж в середині жовтня!

Бюрократична неповороткість радянського монстра врятувала їм трьом життя.

На жаль, через пів року, в квітні 1941 року, Кволєка доконають приполярні печорські копальні.

Доля голови Культурно-просвітницької комісії Людвіка Домоня склалася… тут важко підібрати визначення: "найцікавіше" — ситуації не пасує...

Варто загадати, що ім'я Людвіка Домоня лунало зі сторінок справи аж надто часто.

Домонь головував на засіданнях комісій. Домонь диктував оголошення. Домонь сказав те, Домонь зробив се…

Але протоколів допиту голови Культурно-просвітницької комісії у справі не було. Натомість була фраза про те, "що Домонь, який проходить по цій справі, з оперативних міркувань до слідства залучений бути не може…"

 
Сторінка справи КПК: "…Домонь з оперативних міркувань до слідства залучений бути не може…"

Що той Домонь мусив сказати чи вдіяти, щоб НКВД вирішило не тільки припинити щодо нього слідчі дії, а й відправити назад, у Старобільський табір?

А потім настала його "година папуги". У списку врятованих бранців Старобільська ім'я Домоня стоїть відразу за Чапським. Доля розпростерла над ними крила у несподіваному образі чубатого какаду.

2

Людвік Домонь. Характер сильний. Виявляє видатні командирські риси. Неймовірно закоханий у Батьківщину. У юності намагався втекти до легіонів Пілсудського. Натура романтична, віршує.

 
Людвік Домонь. Табірне фото
Національний музей у Кельцах

Агентурна співпраця з чекістами такому характеру якось не пасувала. Але, як кажуть, НКВД "і не таких ламало".

Мені був потрібний "адвокат диявола" — людина, яка могла б аргументовано заперечити або підтвердити мої сумніви щодо причин, що врятували життя нашого героя.

Ця невдячна справа дісталася доктору Славоміру Кальбарчику з польського Інституту Національної пам'яті.

"А хіба ви забули про "список Меркулова?" — доктор Кальбарчик потягнувся за грубезним томом матеріалів і розгорнув потрібну сторінку.

Наприклад, щодо ротмістра, літератора, імпресіоніста і графа Юзефа Гуттен-Чапського почала бити на сполох його аристократична рідня, здається, в Італії.

Німецька амбасада звернулася до союзників. І це врятувало автора сюрреалістичного образу "години папуги", як і кілька десятків інших бранців: бо ж як не зробити приємність друзям з відомства Ріббентропа!

Така сама історія трапилася з Броніславом Млинарським. Хоча, не можна відкидати, що певну роль зіграла й та розмова про музику й орденоносця Шостаковича на допиті у Старобільську.

Подібний запит на вимогу родичів інших офіцерів зробило Литовське дипломатичне представництво.

Ще кілька десятків поляків німецького походження НКВД вирішило приберегти, як туза в рукаві,— а раптом на щось згодиться?

Та найбільша частина уцілілих — то був список Мєркулова: 258 чоловік.

У тому списку дивним чином сусідили прізвища аж надто різних людей.

Наприклад, один з них, бранець Старобільська полковник Зиґмунт Берлінґ, пізніше дезертирує з армії Андерса. За це польовий трибунал в Ірані засудить його до розстрілу, але у 1943-му Берлінґ створюватиме польську дивізію імені Косцюшка під радянським військовим керівництвом. Надлояльна до СРСР особистість.

Інший тип — абсолютно антирадянські налаштований генерал Єжи Волковицький. Але на користь Волковицького могла зіграти його "літературна" слава як героя "Цусими".

Отже, той список включав і тих, хто погодився на співпрацю із НКВД, і їхніх антиподів.

Дехто, як Станіслав Свяневич, скоріш за все, зацікавили контррозвідку. Принаймні на допитах у Луб'янці професор мусив з пам'яті відтворювати свої спостереження щодо воєнної промисловості Третього Рейху.

258 чоловік різних політичних уподобань, офіцерських рангів, і різного рівня співпраці із особливим відділом свого табору. Якби їх підбором займався ярмарковий папуга — і йому навряд чи вдалося зробити ще більш випадкову вибірку.

Саме з цим суржиком змішався Домонь. Список Мєркулова був формальною підставою його порятунку. Але його причин цей документ жодним чином не пояснював.

Очевидно, до створення Культпросвіткомісії і самого арешту Домонь з енкаведистами не співпрацював.

На організаторів вийшли вже після гучного святкування військовополоненими поляками Дня Незалежності. Проте… Могли ж Домоня завербували в процесі слідства? Або потім — у Грязовці?

3

У Грязовецькому таборі трапився інцидент, до якого Домонь, на думку табірної адміністрації, був певним чином причетний.

19 серпня 1940 року у Грязовці сталася групова бійка між 19-20-річними підхорунжими.

Конфлікт виник у черзі до табірного ларка і мав як суто побутові причини, так і елемент антисемітизму. Словом, не поділили місце у черзі. А анкетні дані одного з учасників були використані як аргументи кому, куди і чому не варто ходити… І почалося!

Ідіотизм і хлоп'яцтво, звичайно, але начальник особливого відділу Грязовецького табору старший лейтенант держбезпеки Ганс Ейльман мусив усе це розслідувати, а про результати доповідати в Москву.

У тій бійці йому ввижалися більш глибинні причини:

"Частково з матеріалів розслідування, а головним чином з агентурних даних, встановлено, що бійка між військовополоненими поляками і євреями має не випадковий характер, а є результатом прихованого нацьковування, організовуваного старшими за рангом військовополоненими, зокрема генералом кол. польської армії Волковицьким, полковником Грабицьким і майором Домонем, колишнім керівником ОЗОН у м. Львові, який подібну діяльність провадив іще у Старобільському таборі, про що велося там же слідство.

Ці військовополонені, виявляючи у таборі вкрай реакційні погляди, підкорили своєму впливові частину націоналістично налаштованих підхорунжих (…), з якими Волковицький, Грабицький і особливо Домонь неодноразово провадили бесіди…"

Далі Ейльман повідомляв, що у таборі відбулося розшарування на польських націоналістів і на частину більш лояльну до СРСР, що у тій, другій групі переважали євреї і білоруси.

Вони старанно вивчали сталінський "Короткий курс історії ВКП(б)", відвідували лекції і політзаняття, організовані політвідділом табору.

Далі знову цитата:

"Прагнучи зірвати ці заходи і відволікти основну масу військовополонених від політмасової роботи, реакційно налаштовані підхорунжі за вказівкою Волковицького, Грабицького і Домонь паралельно влаштовували свої збіговиська зі співами патріотичних пісень, гумористичними вечорами і т. д., аж до того, що переписували прізвища військовополонених, які відвідували лекції і політзаняття.

Нами встановлені факти, коли підхорунжі поляки з числа наближених до генерала Волковицького погрожували окремим військовполоненим розправою у "майбутній Польщі" за те, що вони вивчають історію ВКП(б)…"

Урешті-решт подальші дії групи Волковицького-Грабицького-Домоня викликали занепокоєння вже у начальника Управління НКВД у Вологодській області майора держбезпеки Петра Кондакова.

Ця трійця була постійним "головним болем" табірної адміністрації: різні петиції, підбурення антирадянських настроїв, організація голодування на знак протесту проти заборони листування з рідними.

Щодо них Кондаков писав безпосередньо Берії:

"З метою припинення контрреволюційної діяльності серед військовополонених у таборі, вважаю за необхідне вилучити з табору керуюче ядро у особі військовополонених — генерала Волковицького, полковника Грабицького, майорів Домоня, Ліса (…) про що і прошу Ваших указівок".

Замість Берії відповів Мєркулов: вилучення недоцільне, посильте режим і культурномасову роботу!

З тієї відповіді Мєркулова можна було б витлумачити "пречудову" історію про те, що між Волковицьким і компанією та вищим керівництвом НКВД була укладена якась таємна угода з такою собі охоронною грамотою у змісті… Прихильники конспірології були б у захваті.

Але скоріше, з боку Кондакова то була елементарна спроба перестрахуватися, а Мєркулов, скажімо так, мав підстави не робити зайвих рухів… Адже збереглися свідчення з іншого боку.

Дії Волковицького із почтом підхорунжих та "з ними одного майора — такого собі пана Д.., пройдисвіта і сумної слави політика ОЗОНу зі Львова, який в таборі хотів грати роль духовного керманича і котрий тільки й провадив інтриги проти низки офіцерів та весь час каламутив воду (…) призвели до розділу на дві групи", — Вітольд Кончковський, автор цієї неприємної для нашого героя характеристики, належав до кола табірних лібералів.

Те, що Домонь і його коло вважали патріотизмом, Кончковський або Чапський сприймали як зоологічний націоналізм.

Отже, йшлося про те, що полонені поляки були розділені на правих і лібералів.

Третю групу (десь з 50 осіб) складали вже згадані прихильники комуністичної ідеї. І правих, і лібералів об'єднувало хіба те, що тих останніх вони всі вважали за зрадників.

А Мєркулов про все це знав і міг не хвилюватися.

 
За нову витівку (організацію в Грязовцю святкування Дня незалежності Польщі) майор Домонь і полковник Грабицький були на два тижні запроторені на гауптвахту. Там Грабицький намалював цей малюнок і подарував його Домоню на іменини 25 листопада. Через три дні вони з підхорунжими влаштували наступний демарш – ходу зі смолоскипами 
Національний музей у Кельцах

Доктор Кальбарчик нарешті не втримався від коментаря:

"Я думаю, що Домоня намагалися, не вербуючи, використовувати "всліпу", тобто без його згоди. Його могли використовувати як магніт, до якого притягувалися інші незадоволені.

А десь поблизу мав крутитися справжній інформатор. І ситуація опинялася під контролем.

Бо ті повідомлення — насамперед доповідні записки енкаведистів — це дуже серйозне свідчення того, що Домонь з НКВД не співпрацював: про "своїх" так не пишуть".

Мені було важливо почути це від іншої людини. Якби Домонь був агентом НКВД — текст повідомлення був би іншим.

Скоріше, Домоня не називали б на прізвище. Можливо, згадувалося якесь псевдо — наприклад, агент "Львів'янин", або "Озон" — за назвою політичної партії, до якої він належав у Львові, а його дії висвітлювались як вдалі оперативні заходи, які дозволили виявити значну групу антирадянські налаштованих елементів.

Усе це відводило від Домоня підозри у співпраці з НКВД, але жодним чином не пояснювало його щасливу долю.

4

У цьому хорі різних голосів не вистачало тільки одного — голосу самого Домоня: а що він сам думав про свій дивовижний порятунок?

Треба було спробувати знайти його архів.

Я точно знав, що подальша кар'єра Домоня була пов'язана з армією Андерса. І що у битві під Монте-Казіно підполковник Домонь отримав два поранення і найвищу військову нагороду Польщі — Virtuti Militari.

Знав я і те, що архів армії Андерса зберігається у Лондоні, в Польському інституті — музеї Сікорського.

Подзвонив туди: "Чи є якісь матеріали про Домоня?" — "Так, щось було, приїжджайте!"

Лондон. Прінцес Ґейт, 20. Старий аристократичний дім у дипломатичному кварталі.

Пані Ядвіга Ковальська, заступниця директора архіву, притягла мені купу папок: "Оце записки Чапського як уповноваженого Андерса у пошуках зниклих офіцерів. Поки пан переглядає це, я пошукаю в інших колекціях, а потім подивимося фотоархів, бо я сама вашого Домоня не впізнаю".

У руках я тримав скарб (як для дослідника, звичайно): списки радянських таборів, листи до радянських посадовців, звіти Чапського до Андерса і Сікорського, реляції колишніх полонених.

 
Ротмістр Юзеф Чапський та генерал Владислав Андерс витратили роки, щоб з'ясувати долю зниклих польських офіцерів

Тобто я тримав у руках всю історію пошуків тих, хто загинув у Катині, Харкові та Мєдном.

Там, в Інституті Сікорського, я познайомився із сином іще одного з уцілілих в Катині. Той пан не дуже прагнув міжнародної слави, просив його прізвища не згадувати, мовляв, свої і так знають, а чужим його ім'я ні до чого...

Його батько зустрів війну у підофіцерському чині, тому потім був дуже здивований, за які заслуги його вибрали до числа 395 грязовецьких щасливців.

Отже, мій новий знайомий кілька разів питав батька про причини його порятунку, а той кожного разу лише знизував плечима.

Так само у багатому архіві Інституту Сікорського я не знайшов розгадки таємничого порятунку Людвіка Домоня. Ми передивилися сотні документів і десь з півтисячі фотографій. Але з того, що вдалося знайти, Домоня стосувалися лише кілька фотографій та його службовий формуляр.

 
Записка Юзефа Чапського "Про неповернених польських військовополонених зі Старобільська, Козельська та Осташкова". Аркуш із "файлів Чапського" у Польському інституті — музеї Сікорського в Лондоні

Він дійсно якийсь час мешкав у Британії, а згодом повернувся у Польщу і помер у Катовіцах у 1977 році. Утім, то був важливий для подальших пошуків слід!

Одночасно я отримав інформацію, що у Вроцлаві зберігається рукопис книжки Людвіка Домоня. Книжка була присвячена битві при Монте-Казіно. Зовсім не те, що мені потрібно. Але це означало, що Домонь був людиною "писучою" і його архів може бути цікавий.

Мій дзвінок трохи приголомшив пані Богну Шклярчик, голову осередку Федерації родин катинських у Катовіцах: "Ні, про Домоня нічого не чула, але можу запитати в муніципалітеті".

Прохання іноземця, який цікавиться долею уцілілих у Катинській трагедії, викликав у літньої пані ентузіазм однаково гідний як подиву, так і вдячності. Але і в Катовіцах пошуки виявилися марними…

Час від часу я закидав у пошуковець запит "Домонь". Як правило, без корисного результату.

Аж раптом пошук видав посилання на статтю у якійсь газеті в Кельцах. Йшлося про рідного брата Людвіка Домоня — Владислава. Свій Virtuti Militari він отримав за бої на Вестерплятте. З якоїсь дивної примхи колега-журналіст перелічив імена всіх живих його нащадків — сина і онуків.

"В онуків має бути "Фейсбук", — подумав я і через кілька хвилин писав листа… як це — внучатій племінниці Домоня. А за кілька днів отримав відповідь від її батька: так, частина архіву стрия у мене, частина — у тутешньому музеї.

Слава "Фейсбуку"!

5

Світ оповитий павутинням наших шляхів, які з'єднують точки на географічній карті в історію. То як дві паралельні лінії.

Одна лінія — то події: народження, навчання, війна за незалежність, студентство, військова служба, весілля та народження дітей, знову війна, полон, "година папуги", армія Андерса, нові звитяги та еміграція.

Друга лінія — то місця і країни: Очесенки і Гори Свентокшиські, Вільно і Варшава, Львів і Тернопіль, Харків і Старобільськ, Юхнов і Грязовець, Москва, Куйбишев, Чкалов, Тоцьке, Бухара, Іран, Ірак, Палестина, Єгипет, Італія, Англія, Аргентина...

Одіссей міг би Домоню позаздрити.             

 
Андерс і Домонь. Десь у Палестині, 1943 рік
ФОТО: Національний музей у Кельцах

Тягар чужих спогадів був згромаджений на столі переді мною: альбоми, фотографії, рукописи і… вірші.

Не Міцкевич, звичайно, писалося радше для себе:

Чого вмирали? — постає питання.

За те, щоб нас продали в Тегерані?

А потім — в Ялті, а по ній — в Потсдамі?

Ті рядки були присвячені "великій трійці". І називалися "Прокляття", адже з позиції Домоня Рузвельт і Черчилль виявилися продовжувачами справи Гітлера і Сталіна. Його коханий край був тепер розділений, із санкції союзників і ніби друзів. Милий йому Львів — тепер інша країна.

Домонь був сам-один і без нічого. Родина — там, куди дороги нема. А він зняв мундир з коштовними орденами та мусив лагодити чужі годинники або протирати гальби за барною стійкою.

 
Людвік Домонь на початку 13-річної еміграції. Іще у формі
ФОТО: Національний музей у Кельцах

Свій архів Домонь упорядковував за кільканадцять місяців до смерті. Щось він уже не пам'ятав, щось не хотів пам'ятати. Початок війни, оборону Львова, і перші дні полону розписав мало не по хвилинах. Далі — скупий на подробиці.

Так, створили Культурно-просвітницьку комісію. Так, таємно. Так, до складу увійшли ті, ті і ті (список). Вибори і збори відбувались так-то. У травні 1940-го одним з останніх транспортів був вивезений із Старобільська до Юхнова та Грязовця… Все.

 
Сторінка спогадів про Старобільський табір і Культпросвіткомісію
ФОТО: Національний музей у Кельцах

"Чи розповідав стрий, чому врятувався? — перепитав пан Анджей, — Так. Була розмова. Взагалі батько зі стриєм уникали говорити у моїй присутності про табори. Батько пережив німецькі, стрий — радянські. А раптом, щось не те на вулиці чи в школі скажу? Небезпечно було говорити тоді про це.

Коли у 1958 році стрий повернувся, його зустрів відповідний чиновник, вони підписали певні папери. Такою була умова повернення. Але та розмова трапилася, коли мені вже було років 25.

Стрий казав, що він якось примудрився обманути слідчих. І навіть розповідав якісь подробиці. А я, курче, не пам'ятаю ніц! То ж було років 35 тому! Якби я знав, що це може бути важливо!"

Як не дивно, натяк на можливу причину дивовижного спасіння майора Домоня міститься у документах НКВД, коли йшлося про те, що його дружина Галина Домонь не підлягає депортації зі Львова.

Там Домонь проходить як майор Генерального штабу. Але він ніколи не служив при Генштабі.

Можливо, Домонь випадково обмовився про нього, побачив зацікавлення слідчих і на тому зіграв — радянська розвідка особливо цікавилася такими джерелами інформації.

А коли розібралися — "година папуги" вже минула.

6

Під велетенським двохсотлітнім дубом у лілеях і трояндах заховалася стара селянська хата. З ласки моїх гостинних господарів я потрапив у Очесенки — туди, звідки почалася вся ця неймовірна історія. Коло замкнулося.

Як завжди у таких місцях, моя уява, як стару кіноплівку, відмотувала назад час.

 
Хата Яна Домоня в Очесенках
ФОТО: Олександр Зінченко, 2010 рік

Ішов передостанній рік позаминулого століття. У тій хаті було весело. У її господаря — Яна Домоня — народився син. Російська імперія здавалася сонною і непорушною.

І не можна було передбачити ані дві війни, ані поневіряння сина по таборах, ані те, як уже посивілий Людвік Домонь у мундирі підполковника буде стояти ввечері під пірамідами і складати вірші.

Вірші про те, що для кожного з нас прийде колись своя "година папуги", і про те, що свої таємниці слід повіряти хіба що Сфінксу.

Епілог

Година папуги

Я не люблю, коли невчасно дзвонить телефон. Але цього разу несподівано телефонувала мама.

Тієї суботи я мав прочитати кілька лекцій в Університеті і мама про це добре знала.

Дзвінок означав тільки одне: щось сталося.

За хвилину я біг на кафедру до комп'ютера: мені терміново був потрібний Інтернет і якийсь сайт новин. Будь-який. Бо такі новини з'являються на стрічках усіх інформагенцій без виключення.

Коли я повернувся до аудиторії, на моєму обличчі, мабуть, було забагато написано: завжди досить галасливі студенти, як по команді замовкли і пильно дивилися на мене. Очевидно, я мусив щось сказати.

"Маємо сумну новину. Загинув Президент Польщі. Він з великою делегацією летів у Катинь, на 70-ті роковини. Жодна людина не врятувалася. І, боюся, серед них є мої знайомі".

У моїй голові раз за разом крутилися фрази з торішнього інтерв'ю Анджея Вайди про те, коли читають катинський список: "...це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці... Чи вже сьогодні прозвучить його прізвище? Чи завтра? Чи прозвучить? Чи ні?"

Декорації змінилися. Гучномовці замінив Інтернет. Але чекати було... Відтоді я теж знав як.

Власне, стосовно долі трьох я був упевнений і, на жаль, не помилився: у Катині вони мали бути обов'язково, і не йдеться тільки про посадові обов'язки.

З Головою Інституту національної пам'яті Польщі Янушем Куртикою кілька разів довелося зустрічатися на конференціях, він охоче допомагав порадами, коли наша знімальна група тільки починала працювати над цією історією.

З Анджеєм Пшевозніком, істориком і секретарем Ради охорони пам'яті боротьби і мучеництва, ми записували інтерв'ю...

З Анджеєм Саріушем-Скомпським, головою Федерації родин катинських, я познайомився того ж дня, коли і з Вайдою... Болеслава Скомпського згадував у своєму табірному щоденнику Анджей Ріґер. І от тепер син розбився над могилою батька...

Я боявся, що у списку загиблих я побачу ім'я професора Януша Ріґера... Професор відповів на мій мейл наступного дня: він літав трьома днями раніше — іншим літаком, у компанії режисера Анджея Вайди і польського прем'єра Дональда Туска.

З особливим занепокоєнням я продивлявся прізвища на літеру "л" — наші друзі з лодзького осередку "Родин катинських" Януш і Казимера Ланґе, які під час роботи над фільмом вразили нас ентузіазмом і гостинністю. Їх імен у списку не було. А згодом я телефонував у Лодзь і полегшено слухав збуджені голоси літнього подружжя.

Натомість у катастрофі в Смоленську загинув Станіслав Мікке, варшавський адвокат і журналіст, який як волонтер кожного літа приїжджав до Харкова, допоки не була закінчена ексгумація всіх поховань.

За кілька годин я був на Меморіалі жертв тоталітаризму в 6-му кварталі Лісопарку.

Між могилами і сьогодні вгадуються "траєкторія" та габарити тієї вантажівки. Тут, у лісі вона робила широке коло. До нього причепилася назва "чорна дорога". Але сьогодні все навколо було вкрито яскраво-блакитним килимом пролісків. Я ніколи не бачив, щоб вони квітували так рясно. Здавалося, на землю зійшло небо.

На чавунних табличках були позначені імена, військові звання та цивільні професії загиблих тут кадрових офіцерів і резервістів: лікар, агроном, співак, професор права, професор біології, знову лікар, вчитель, вчитель, вчитель… Вісім вчителів поруч.

Я шукав знайомі імена: Якуб Вайда, Оскар Ланґе, Адам Дибчинський... Мали пом'янути їх. Але запланована заздалегідь поминальна служба набула в той день зовсім іншого значення.

І в той день я зрозумів, що "година папуги" – вона триває кожної миті, цілодобово, щомісячно, з року в рік. Кожної хвилини доля робить свій вибір і називає когось на ім'я.

Здалеку було чути слова проповіді: "Незбагнені шляхи Господні. Цього сумного дня нам складно збагнути, що значить ця жертва. Можливо, ми дізнаємося про це через тиждень, можливо, через місяць, або рік... Можливо, ми не дізнаємося ніколи".

На якусь мить щось схоже на здогад засвітилося блукаючим вогникам у сутінках сумнівів і згасло. У цей момент я згадав, як у своєму світлому мешканні Зоф'я Бартницька говорила про кохання.

"Зохна, бо я Зоф'я. А він мене називав Зохна... Він якось прийшов до мене. Сидимо. Говоримо. Раптом встановилася хвилька абсолютної тиші.

Він каже: "Хотів би Пані щось сказати".

Я йому кажу: "Слухаю!"

А він – бух на коліна переді мною і каже: "Кохаю Пані, прошу, щоби Пані стала моєю дружиною!"

На колінах! Я навіть потім його покохала.

Не була то така любов, як, знаєте, у кіно – "ох-ах". Таке спокійне, таке навіть трохи розважне кохання. І тому життя з ним мала спокійне. Добре було. Добре жили з ним… Я завжди казала, що досить один раз одружитися.

Я була дуже щаслива у шлюбі... а вдруге і не знаю, як би то було..."

 
Зиґмунт Бартницький з дружиною Зоф'єю та донькою Галиною. Рипін, березень 1939 року

Я стояв поруч із табличкою з ім'ям Зиґмунта Бартницького, а єпископ закінчував проповідь неподалік, просто над могилою № 7.

У тій могилі під час ексгумації знайшли дерев'яний портсигар. Усередині портсигара хтось вирізьбив послання:

"Найдорожчій Зохні. Кохаю і сумую".

 
Дерев'яний портсигар із різьбленим підписом "Найдорожчій Зохні. Кохаю і сумую"

Я не маю жодних підстав стверджувати, що цей напис зробив у свої останні дні Зиґмунт Бартницький. Але дуже хочу вірити у це. І думаю, так воно є. Адже найдорожча Зохна прожила з тим коханням 103 роки.

І так то виходило, що навіть коли доля робить вибір у злу годину, кохання лишається незнищенним. Дарма, що замислитися над цим допомагають часом не дива, а випробування.

 

УСІ РОЗДІЛИ:

Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької

Розділ 1. Ґеббельсівська пропаганда

Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича

Розділ 3. "Золотий вересень"

Розділ 4. Поїзд не в той бік

Розділ 5. Старобільський монастир

Розділ 6. Операція "День Незалежності"

Розділ 7. "Фанатики"

Розділ 8. Сумне Різдво

Розділ 9. Найголовніше мистецтво

Розділ 10. Діти пишуть Сталіну

Розділ 11. 395

Розділ 12. Ситуація змінюється

Розділ 13. 13 квітня та інші нещасливі дні

Розділ 14. СРСР все ставить під сумнів

Розділ 15. Горбачов бреше

Розділ 16. Ґудзики з Харкова

Розділ 17. Протокол №13

Розділ 18. Таємниця Людвіка Домоня

Епілог. Година папуги

Дев’ять імен: репресована свобода

Народи Балтії у 1918-1920 рр. зуміли здобути та захистити незалежність. У Литві, Латвії та Естонії утворилися національні держави. Втім, у 1940 р. після окупації балтійських держав Червоною армією, між жорна радянських репресій потрапили представники усіх груп політичних еліт трьох країн, без різниці, якою була їхня попередня орієнтація – демократична чи вождистська.

Член РУП Дідковський – організатор Уралу

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Данило Скоропадський. "Валет" у колоді карт МГБ СССР

"33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи і України", - так наприкінці 1930-х років писали у пресі про гетьманича Данила Скоропадського після його поїздки до США та Канади за дорученням батька. З 1941 року син Павла Скоропадського став об'єктом уваги радянських спецслужб під оперативним псевдо "Валет".

Життя на війні та поза нею. Уривок з книги Івана Гоменюка "Мурашник. Нотатки на манжетах історії..."

Багато науковців називають Першу світову війною технологій. Справді, безліч технічних новинок і новацій випробовувалися саме тут. Зросла роль авіації, яку раніше воєначальники вважали дорогою й непотрібною розвагою. Авіатори були потрібні для розвідки та спостереження, набувала поширення бомбардувальна авіація, а повітряні бої вже не були дивиною навіть на Східному фронті.