Спецпроект

Година Папуги. Операція «День Незалежності»

Несподівано виявилося, що у таборі діє невидима сила. Вона була подібна до гравітації: її вплив відчувався завжди, але щоб усвідомити її існування треба було, щоб на чиюсь голову впало яблуко. Тим яблуком стали події Дня Незалежності і пригода з фальшивим візитом американського амбасадора. Дехто раптом зрозумів, що та сила мала серед бранців своїх агентів, була поінформована про їх таємні приготування і комунікації. Перше запитання було очевидне: хто перейшов на інший бік?

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередній розділ - "Старобільський монастир".

У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.

РОЗДІЛ 6. Операція "День Незалежності"

Наказ генералів — Святковий хоровод — Хрест майора Кволєка — Лист до Його Величності

1

"Комендант блоку № 8! Терміново виставити до праці 100 чоловік! Збір на плацу перед церквою!"політрук Петров вигукнув наказ у відчинені двері бараку і побіг до наступного.

Був ранок 11 листопада 1939 року, 21 річниця Незалежності Польщі. Бранці не так збиралися її відзначати.

Генералів і полковників молодші офіцери називали "сеньйорами". Було б не зовсім вірно перекласти це як "пенсіонери", радше як "старшина". У слові "сеньйор" звучала велика повага — то був старший роду, поважана у громаді людина. Але певний іронічний відтінок зберігався.

"Сеньйорів" утримували окремо, у двох інших будинках неподалік від табору. Комунікації з ними були ускладненими, але можливими.

За кілька день до свята від старшини прийшов таємний наказ: День Незалежності має бути відсвяткований як належне! Тобто з молитвою, співом національного гімну та виголошенням відповідних промов, і на жодні роботи не виходити!

Проте виявилося, що табірна адміністрація була в курсі тих таємних інструкцій.

2

 
Монастирська брама та тодішня вулиця Кірова у Старобільську. Фото 1950-х років

Через півгодини у передсвітанковому мороку десь зі дві тисячі людей були готові йти за табірну браму на роботи. Незабаром брама зачинилася за останнім з тих бранців. Але ненадовго.

Десь за дві години решту також викликали з бараків і вишикували у довгу колону по два.

Ті, хто стояв у хвості цієї черги, не мав жодного поняття про те, що там, попереду, відбувається. Голова колони поступово зникала за ворітьми. Коли останні бранці дісталися брами — лише тоді вони побачили, що їм світить.

Між монастирськими мурами і зовнішньою огорожею табору, створеного з колючого дроту, лишався невеличкий прохід. Ширина того простору була такою вузькою, що доросла людина могла ледь-ледь пройти, весь час ризикуючи подерти одяг.



Саме до того проходу вахтери поодинці втискали чергового бранця.

Мур навколо монастиря був довжиною трохи більше кілометра. Але врешті-решт навколо нього утворилося замкнене живе коло з бранців.

Решта конвоїрів пильнувала, щоб рух того святкового хороводу ані на мить не зупинявся. Якщо хтось зачепився одягом за колючий дріт і зупинявся — то конвоїр з боку дороги робив швидкий рух багнетом і вирішував проблему хірургічними методами.

Хтось був одягнутий у шинелі. Хтось, немов баби-жебрачки, був замотаний у ковдру. Хтось з тих, які не мали і ковдри, мусили дриґотіти від холоду у коротких літніх мундирах.

Монастир виходив брамою на вулицю Кірова.

 
Вулиця Кірова (тоді ще Таганрогська) та Старобільський монастир. Фото початку ХХ століття

Протилежною стороною йшли місцеві мешканці. Подекуди вони зупинялися на хвильку: "Дивись, тільки-но подивись, що вони з ними витворяють! Просто сором! Сором!"

Конвоїри скаженіли: "Валіть звідси!"

Якась бабця перехрестилася і втерла сльозу.

Як з'ясувалося згодом, то була не тільки акція упокорення. У такий спосіб адміністрація табору провела перерахунок усіх мешканців табору.

Увечері повернулися ті, кого відіслали на роботи. Вони повернулися аж ніяк не менш змучені: їх відправили на станцію.

Там вони, немов волзькі бурлаки, пересували вагони з деревом та вугіллям з однієї колії на іншу. Замість локомотивів. І, повертаючись до табору, падали без сил.

3

Майор Станіслав Кволєк був тихою, хворою на туберкульоз худою людиною. Утім, саме він став комендантом найбільш заселеного блоку. Під його опікою знаходилося близько 600 бранців, які замешкали у колишній монастирській церкві. Власне, тієї, що зустрічала бранців похиленим хрестом.

 
Станіслав Кволєк 11 листопада 1939 року здійснив демарш проти табірної адміністрації
ДАХО ф.Р.- 6452,оп.5,спр.1212

Офіційно вона називалася блок № 10. Проте мешканці називали то приміщення "Цирк". Бо вони жили під куполом, а на верхні лежаки п'ятиповерхових нар мусили дертися як мавпи.

Змучені денними поневіряннями, мешканці "Цирку" з подивом дивилися, як Кволєк притяг звідкілясь кілька старих чорних дощок. Склав навхрест. Цвяхи та інструменти лишилися від часів будівництва нар. Лишилося використати їх не за призначенням. Кілька ударів. Кволєк підняв і примостив до стіни великий чорний хрест.

Хтось почав читати вголос "Лист із Сибіру" Ор-Ота, потім вступив інший голос, уже з рядками Міцкевича. І, нарешті, під купол старої церкви полилася "Єще Польска нє згінела"…

Святкування відбулося не так, як наказували сеньйори, але таки відбулося. Попри всі зусилля табірної адміністрації.

Наступної ночі з'явився посланець з "мертвого дому": "Кволєк! Збирайся з речами!" Хтось Кволєка видав?



 

4

— Слухайте, знаю з цілком достовірних джерел, що завтра рано приїде до табору посол Сполучених Штатів, а разом із ним — делегація Червоного Хреста, — з тими словами майор Скашинський вмостився на нари поруч із Млинарським.

— Знаєте, амбасада США прийняла функції представництва Польщі, а тому посол є нашим безпосереднім представником та опікуном! Ця новина потрапила тільки-но до наших сеньйорів!

 
Броніслав Млинарський
ФОТО: NAC

— Пане майоре, — не витримав Млинарський — що це за дурниці знову? Звідки така певність, що США представляють Польщу в СРСР?

Скашинський ніби нічого й не чув. Тягнув далі своє:

— Опрацювали з полковниками текст нашої петиції до амбасадора США польською. Маємо зараз перекласти це англійською, а потім розмножити щонайменше в 10 примірниках…

Не переривайте, благаю!

Амбасадор із делегацією приїде до табору завтра двома машинами. Можливо, заїдуть просто через браму і зупиняться на плацу перед церквою.

Маємо бути до всього готовими.

Десяток з нас триматиме ту петицію в руках. Кожний має спробувати вручити її до рук послу. Як не вийде віддати послу — то комусь з оточення, водієві, врешті-решт, просто підкинути до кишені або машини!

Не гаймо дорогоцінного часу, до роботи!

Скашинський справляв враження людини, охопленої шаленством, а його слова видавалися маячнею. Попри це почали пошепки читати петицію.

Стиль її потребував більшої досконалості, але загалом вона звучала осмислено. Саме у такому вигляді ця петиція і потрапить до архівів НКВД.

 
Петиція бранців Старобільського табору дуже швидко опинилася в руках НКВД та була перекладена з польської ще й на російську
ДАХО ф.Р.- 6452,оп.5,спр.1212

"Його Величності Уповноваженому представникові Сполучених Штатів Північної Америки у Москві.

Маємо честь просити Вашу Величність від імені 4200 польських офіцерів, інтернованих Радянською владою у таборі військовополонених Старобільська, про допомогу та втручання з метою звільнення нас з табору і відправлення у одну з нейтральних, цілком незалежних держав.

До моменту, коли це стане можливим, просимо про втручання для покращення тяжких умов, в яких ми знаходимося, а саме стосовно наступних питань:

1. Дозволити листування з нашими родинами, які більше двох місяців позбавлені всіляких вістей стосовно нашої долі.

2. Опіку над нашими дружинами і дітьми, які більшою частиною лишилися без жодних засобів до існування.

3. Покращення тяжких гігієнічних умов, а саме:

А) Брак ліків і дієти для хворих,

Б) Брак відхожих місць,

В) Брак постільної і нижньої білизни, наслідком чого є воші,

Г) Погане харчування, відсутність жирів та молочних продуктів (…),

Д) Обмін польської валюти за відповідним курсом.

4. Задоволення культурних потреб:

А) Можливість отримання американських, французьких та англійських газет,

Б) Можливість отримання релігійної, художньої літератури.

5. До моменту нашого звільнення з табору ми просимо опіки Американського Червоного Хреста.

6. Нарешті просимо повідомити про нашу долю польську владу у Парижі і повідомити на місцях Червоним Хрестом списку наших прізвищ (…) по радіо нашим родинам про те, що ми живі".

Петицію переклали. Усю ніч каліграфічно виписували кожну літеру.

Коли настав ранок, сенсаційна вість уже гуляла по всьому табору. Ніби випадково тлуми бранців кружили площею обабіч церкви.

Довгий день змарнів у очікуванні двох дипломатичних авто.

Під вечір прилетіла нова вістка, ніби візит відкладений на наступний день, але завтра напевно приїдуть…

"Потім та примара "візиту" американського амбасадора і делегації Червоного Хреста видавалася тьмяною і занадто патетичною. — згадував Млинарський. — Але у той час видавалося, що то була подія найбільшого значення.



Ясна річ, що то була пробна куля, не перша й не остання, з тих, що пускали самі совєти для зондування настроїв та визначення лідерів руху за звільнення".

Несподівано виявилося, що у таборі досить ефективно діє невидима сила.

Та сила була подібна до гравітації: її вплив відчувався завжди, але щоб усвідомити її існування, треба було, щоб на чиюсь розумну голову вчасно впало яблуко.

Тим яблуком стали події Дня Незалежності і пригода з фальшивим візитом американського амбасадора.

Дехто з офіцерів раптом зрозумів, що та сила мала серед бранців своїх агентів, була поінформована про їх таємні приготування і комунікації. А за потреби могла трохи поекспериментувати і зманіпулювати настроями кількох тисяч людей одночасно.

Ця сила звалася особливий відділ. В очах табірних інтелектуалів його особовий склад здавався примітивним.

Як з'ясувалося, перше враження виявилося, принаймні, не повним. Але відтепер прийшов час ставити наступні запитання. Насамперед — собі.

Перше запитання було очевидне: хто перейшов на інший бік?

Воно примушувало оглядатися і навіть серед своїх говорити пошепки. Урешті-решт воно сковувало волю, бо для того, щоб не потрапити на виделку особливого відділу, здавалося, було досить нічого не робити.

Але зроблено вже було багато, і НКВД багато про що вже довідалося.

 

УСІ РОЗДІЛИ:

Пролог. Велике кохання Зоф'ї Бартницької

Розділ 1. Ґеббельсівська пропаганда

Розділ 2. Погані передчуття професора Свяневича

Розділ 3. "Золотий вересень"

Розділ 4. Поїзд не в той бік

Розділ 5. Старобільський монастир

Розділ 6. Операція "День Незалежності"

Розділ 7. "Фанатики"

Розділ 8. Сумне Різдво

Розділ 9. Найголовніше мистецтво

Розділ 10. Діти пишуть Сталіну

Розділ 11. 395

Розділ 12. Ситуація змінюється

Розділ 13. 13 квітня та інші нещасливі дні

Розділ 14. СРСР все ставить під сумнів

Розділ 15. Горбачов бреше

Розділ 16. Ґудзики з Харкова

Розділ 17. Протокол №13

Розділ 18. Таємниця Людвіка Домоня

Епілог. Година папуги

Теми

В оці тайфуна. Як проголосили Акт Злуки

У цей день здавалося, що буревії історії втомилися і зупинили свій руйнівний рух. Насправді над Київом зупинилося "око тайфуну", де вітру може не бути. Навколо ж української столиці усе пригиналося від буревіїв.

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

У перші дні 1918 року – 9 січня за старим стилем (22 січня за новим) – в умовах військової агресії проголошено незалежну республіку Україна.

Година папуги. Сумне Різдво

Комусь із бранців Козельська безіменний дух здавався недостатньо авторитетним. То врешті-решт табором пішла нова мода: викликати дух маршала Юзефа Пілсудського. Добєслава Якубовіча дух «Діда» засмутив: «Адже на питання, у кого ти мешкаєш, дух Пілсудського надав прізвище: Кєрсновські чи Кєрнойські. Мене це непокоїть, багато думав про це різне недобре».

Ян Палах: Смолоскип №1

Лібуше Палахова, продавчиня магазину в невеличкому містечку Вшетати, після робочого дня прийшла додому й увімкнула радіоприймач. Був звичайний будній день, 16 січня 1969 року. По радіо передали дивну звістку: у Празі «студент філософського факультету Я. П. вчинив самоспалення». «Який жах…» подумала пані Лібуше але не надала цьому повідомленню надмірної уваги. Ранковим потягом вона мала їхати до Праги на зустріч з сином – Яном Палахом, щоб піти по магазинах і вибрати йому капелюха.